Десять років ростять підкинутого сина

У Оксани Цалай зі села Лю­блинця Ковельського району Волині вже були дорослі діти, як одного дня знайома дочки попросила день «поглядіти» її маленького сина. Ніби ні­чого дивного — молода жінка благала виручити, бо мала терміново поїхати в столицю вирішити якісь проблеми. Обіцяла відразу повернути­ся, як тільки все залагодить. Та коли жінка побачила сумку речей, що мати залишила для хлопчика, серце йокнуло: для чого ж стільки на день?

На базарі показували фото дитяти: чиє?

Чоловіка тоді вдома не було. Приїжджає — хлопчик малень­кий у хаті бігає (мав близько двох рочків). Здивувався, але раз тре­ба людину виручити, чого ж ні. Та ні наступного дня, ні через день матір по сина не повернулася.

— То був грудень, а дитя — у то­ненькій курточці, пропаленій ци­гарками, — згадує пані Оксана. — Усі речі, що залишила мати, дуже зношені. Хлопчик мав ран­ку на голові й ніяк не міг наїсти­ся… Уже потім мені розказува­ли, що жив по людях, бувало, його самого на кілька днів за­кривали у хаті. Голодував. З їжі бачив тільки картоплю в мунди­рах, хліб і оселедець, пив збро­джений компот. Почали шукати горе-матір. На базарі у Ковелі людей розпитували, чи не зна­ють таку, фото хлопчика показу­вали. Тим часом родичі картали Оксану, що на таку аферу під­писалася, казали негайно зда­ти малого в інтернат. Та вона не могла, бо душею прикипіла до малюка. Він невдовзі почав на­зивати її мамою.

Шукали «зозулю» по притонах

А пошук таки дав результат — у Ковелі розповіли про жінку, яка вже не першу дитину ось так кидає. Мовляв, має ще одного хлопчика, якого лишила на чо­ловіка й повіялася світами. Про справи у Києві — то все байки, бо живе… по притонах.

Стала Оксана її шукати там, де підказали люди. Й таки вило­вила жінку. Ще й вмовила при­нести їй документи на сина. Сві­доцтво про народження було страх яке брудне й обдерте. Певно, валялося десь по кише­нях. Але тим документам Цалаї були дуже раді. Радів і хлопчик, бо за стільки часу знову поба­чив рідне обличчя! Була дум­ка, може, матір забере його. Та де там! Тільки син потягнув до неї рученята, вийшла з кімнати — й дременула світ за очі. А тоді написала офіційну відмову від сина, й Цалаї почали процедуру усиновлення. Через рік хлопчик став і за документами їхнім.

Побачив матір й… не впізнав

Нелегко далося Цалаям таке прийомне батьківство. Старші їхні діти росли добрі й слухняні — про­блем з ними не було. А от наймен­ший синочок… Мало того, що хво­робливий був змалку (перший час його аж судомило ночами!), то ще й непослух вдався й не вельми по­сидючий у навчанні. А ще почина­ється непростий підлітковий вік. Буває, натворить щось з друзями, а мамі — хоч плач.

— Ох, навіть інтернатом його спересердя раз чи два лякала, — згадує жінка (хлопчику люди розповіли, що його батьки — прийомні). — А потім так на сер­ці погано ставало. Бо ж він наш! Ось який красунчик!

Жінка показує фото сина — і здається, він так схожий на сво­го названого батька. Подібний овал обличчя, очі, вуха, статура. Справді, свій.

— А мама рідна навідується до хлопця? — запитую.

— Ні. Вона померла, — зізнаєть­ся пані Оксана. — Як лежала в лі­карні з цирозом печінки, я сина до неї привела. Тоді не зізнала­ся йому, хто вона, а він й не впіз­нав… Провідали й пішли. По­тім чула, що ховати бідолашну не було кому — рідня на похорон на­віть не з’явилася. Всі клопоти взя­ла на себе її колишня свекруха.

Поганого про рідну неньку названа синові не розповідає. Лише молить Бога, аби дав йому доброї долі та настановив на до­брий путь у житті.

— Вірю, він не випадково з’явився у нашому домі, — каже. — Якби не синок, хтозна, чи я б сама ще була жива…

І розповідає, як одного разу у неї сильно піднявся тиск, мало не знепритомніла. А малий всіх сусідів оббігав, поки не знайшов, хто б викликав для неї «швидку». Завдяки цьому її врятували.