«Хіба дітей можна планувати? Діти родяться від любові!»

У 46-річної Марії Ракус — дев’ятеро дітей. Ні, не усиновлених. Усі дітки — її рідні кровиночки. Але дивина не у тому, що пані Марія народила сама аж дев’ятьох, а у тому, що усі вони — дівчатка! Найстаршій — 27 років, наймолодшій — лише п’ять. Дві старші доньки заміжні. Одна вчителює, інша — кухар-кондитер. Мабуть, доля «компенсувала» багатодітній матері народження й виховання дівчаток, бо її доньки наразі народжують лише хлопчиків. Тож у пані Марії троє внуків-козачків! Олексій, Матвій і Захар — бабусина гордість.

Живе пані з доньками у селі Куровичах на Золо­чівщині (Львівська об­ласть). Про себе каже, що вона — звичайна сільська жінка. Чи мріяла пані Марія про таку вели­ку родину? Каже, усі доньки ба­жані й дуже для неї дорогі. На­віть не уявляє собі, як би могла жити, якби не мала аж так ба­гато красунь — Христину, Іван­ну, Анастасію, Мар’яну, Уляну, Мартусю, Софію, Божену і Ан­геліну.

Перший чоловік пані Марії відійшов у засвіти у молодому віці. Жінка народила йому двох дівчаток, але тато не встиг на­тішитися своїми сонечками — Всевишній відміряв йому корот­ку життєву дорогу. Йшов чоловік з роботи, серце стиснулось і зу­пинилося. На той час старшій донечці було лише сім років.

Минуло трохи часу, і Марія познайомилася зі своїм Воло­димиром, який згодом став її другим чоловіком.

— Це була випадкова зустріч, — каже Марія. — Побачила у цен­трі Львова знайому. Розмовляла з якимось чоловіком. Ми одне одному сподобалися, почали зустрічатися. Володя на 19 ро­ків старший за мене, на той час був розлучений.

Із Володимиром Марія наро­дила ще сімох дівчаток. Першою спільною дитиною стала Настя, якій вже минуло 19 років. Потім «так сталося» — завагітніла дру­гою спільною дитиною, але на­віть не здогадувалася, оскільки місячні не припинилися.

— Знаєте, коли стало відомо, що вагітна другою спільною ди­тиною, зраділа, — продовжує Марія. — Якщо є що покласти в тарілку для трьох дітей, то і для четвертої знайдемо і тарілку, і ложку, і те, що покласти у цю та­рілку. За якийсь час — ще одна дитина, потім ще… Хтось мене запитує: то ви планували стіль­ки дітей мати? Хіба дітей мож­на планувати? Діти родяться від любові! Хтось колись мені дорік­нув, що народжувала, бо мала з держави зиск. Це неправда. Коли я народжувала, тих тисяч не було. Обходилися у родині тим, що мали. Чоловік працю­вав на будові, і так жили.

Пані Марія пригадує, коли прийшла до лікаря, бо мала якісь проблеми, він усміхнувся: «Я вас вітаю. Ви — вагітні. Ска­зати вам, хто „там“ у вас?». — «Не треба. Я і сама знаю, що там буде дівчинка. Якщо я ношу під серцем дев’яту дитину, то на­перед знаю, що це буде дівчин­ка!».

— Ви мріяли з чоловіком про сина? Чи для нього донь­ки були Всесвітом?

— Мій Володя жартував, що коли народжується донька, то є «ювелірна робота». Він любив їх понад життя.

Чоловік пані Марії ще під час Революції Гідності розумів, що має бути там, де дуже потріб­ний. Казав, поїде до Києва, але дружина заборонила. А зго­дом Володимир Швайка схи­трував — сказав, що знайшов файну роботу і їде на заробіт­ки. Обіцяв надсилати сім'ї гро­ші. Це був вересень 2016-го. А через два дні зателефонував і сказав, що він — поблизу Марі­уполя. На запитання дружини, що він там робить, відповів, що пішов добровольцем у Правий сектор — захищати рідну зем­лю. І вже тоді отримав позивний «Дід Вова».

Пан Володимир нікому не ка­зав, що у нього так багато дітей. А з’ясувалося, що він багатодіт­ний батько, випадково. У лис­топаді, коли збирали списки ді­тей для закупівлі подарунків на день Святого Миколая, пан Во­лодимир сказав, скільки тих по­дарунків треба йому. Побратим, який складав ті списки, каже: «Діду Вова, я розумію, що ти і внуків любиш, але ми даємо по­дарунки тільки дітям». І пан Во­лодимир відповів: «Бери аркуш і пиши всіх моїх дітей поіменно». І почав диктувати імена усіх ді­вчаток… Батальйон був шоко­ваний.

На жаль, чоловік пані Марії на війні отримав інфаркт міокарда. Оскільки був добровольцем, лі­куватися у військовому шпиталі на сході не міг. Доставили Воло­димира на Львівщину.

— Одна реанімація, згодом — наступна, — зітхає пані Марія. — Потім операція і реабілітація. А потім серце просто розірвало­ся. Це був січень 2019-го. Най­молодшій нашій донечці Анге­лінці було лише 7 місяців. Він бачив її не більше трьох тижнів.

Коли народилася Ангеліна, Володимирові тоді було 59 ро­ків. Він побратимам зізнався, що у нього донечка народилася. Хлопцям аж очі на лоба полізли: «Діду Вова, може, внучка?!».

Пані Марія — мати-героїня. Оббивала пороги, надсилала документи у різні інстанції, і на­решті три роки тому отримала це почесне звання.

Мама-бабуся Марія у родини старших дітей, як сама зізнаєть­ся, не пхається. Дві доньки з чо­ловіками і дітками живуть окре­мо, ще дві дівчинки — студентки, їдуть з дому майже на тиждень. А вона зі старенькою мамою і п’ятьма дівчатками вдома.

На всіх неповнолітніх діток отримує пенсію. На все її не ви­стачає, але пані Марія — госпо­диня. Оскільки живе у селі, має власну городину, тримає жив­ність. Робить закрутки на зиму, варить-випікає щодня на велику сім'ю. Лише борщу треба нава­рити 7−8 літрів. Найбільше робо­ти, звісно, на великі свята, коли збирається уся родина. До при­кладу, на Різдво робить два 8-лі­трових баняки голубців. В одно­му — пісні, на Святвечір, в іншому — на наступний день, з м’ясом. А ще жінка багато вишиває.

— Після смерті чоловіка, якби не голка і полотно, я би зійшла з розуму, — каже вона. — Найстар­ша наша спільна донька тоді була у 9-му класі. Найменшій — 7 місяців. Було настільки важ­ко не так фізично, як морально. Я брала голку і рахувала хрес­тики — це дуже відволікало. За минулий рік з-під моїх рук піш­ло 50 вишитих бісером робіт. Я — волонтерка. Усі роботи віддаю на благодійність. Мої вишив­ки забирають у США, Німеччи­ну, Португалію, в інші країни сві­ту. За кошти, які було виручено за картини, допомагають хлоп­цям на фронті. Я грошей за свої вишивки не беру! Знаєте, мій чоловік також був на фронті. Їм тоді дуже допомагала діаспо­ра. Тож тепер і я віддаю свої ро­боти на благодійність, щоб до­помагати іншим, хто боронить нашу країну. А ще на благодій­ність віддаємо картини, які ма­лює моя Марта.

— А на замовлення вишива­єте?

— Ні. І у мене вдома немає жодної вишивки. Вірите, ми цьогоріч на Великдень накри­ли пасхальний кошик тим руш­ничком, який ще вишивала моя мама. Йому вже, мабуть, більше як 50 років. Ви тільки не поду­майте, що мені легко. Насправ­ді мені дуже не просто. Але я ні­коли не стогну і не нарікаю на долю. Те добро, яке роблю, до мене повертається устократ більше. Знаєте, коли я народи­ла наймолодшу донечку Анге­лінку, мене з пологового заби­рала волонтер, бо чоловік був на війні. Вона у соцмережах на­писала, що сім'я з дев’ятьма ді­точками тулиться в одній кім­натині. За кілька днів до мене зателефонувала журналістка з однієї газети і написала про нас. А ще невдовзі мені зате­лефонував незнайомець, який запропонував допомогу. Приї­хав, познайомилися. Звати його Сергій, він — зі Львова, має біз­нес за кордоном. Цей Сергій ку­пив моїй родині будинок у селі площею 100 квадратів. Уявляє­те, ми з однокімнатного гурто­житського покою перебралися у власний дім, та ще й такий ве­личезний!

— Вам, мабуть, заздрило усе село?

— Ой, та люди різне говори­ли. Але він сказав не зважати ні на кого. Ба більше, він ще й за ремонт заплатив. У будинку за­мінили вікна-двері, встановили котел, ванну і туалет.

— Голова сільської ради, мабуть, допомагає вашій ро­дині?

— Ой, одного разу благодій­ний фонд попросив дати спис­ки багатодітних родин. Хотіли допомогти продуктовими набо­рами. Але мене у тих списках не було… Чи було прикро? Було. Але я сама ніколи ні у кого ні­чого не прошу. Як дадуть — до­бре. Торік, коли вимикали світ­ло, в будинку було холодно. В одній з кімнат нема ніякого опа­лювального приладу. Я поїхала на ринок, купила «буржуйку», і цілу зиму палила дровами у тій «буржуйці». І цього року буде так само. Але ми все переживемо. Аби тільки закінчилася війна…