«Навіть якщо для дитини знайшли прийомних батьків, процес усиновлення може тягнутись місяцями»

Маленька Вікторія, яку залишили у Вікні життя у Львові напере­додні Нового року, вже почала ходити і навіть пробує говорити. Що призвело до того, що мама залишила дитину, якій уже ви­повнився рік? Від дитячого будинку дівчинку врятувала патро­натна сім’я Ірини та Олега Пастернаків. Відразу з лікарні вони забрали дитину до себе. У них вона перебуває й досі, поки потенційні прийомні батьки проходять процедуру усиновлення.

У Пастернаків троє власних дітей. І саме молодший син «передбачив» появу Вікто­рії у їхній сім’ї. «Десь за два мі­сяці до того він ходив і просив: „Мамо, народи мені дівчинку, один рік“. Пішли з ним на заняття з акробатики. Туди прийшла жін­ка з однорічною дівчинкою. Він так гарно з нею бавився. А коли вони пішли, прийшла інша — з хлопчиком того ж віку. Він підій­шов до нього, сказав: „Як жаль, що ти не дівчинка“, повернувся і пішов геть. А потім чоловік по­бачив в Інтернеті повідомлення про те, що у Вікні життя залиши­ли однорічну дівчинку. Я відразу ж звернулась у службу захисту дітей, і нам вдалося її забрати, — каже Ірина. — Це було непросто, адже у нас не звикли працювати з патронатними сім’ями. Є стан­дартна схема — залишених дітей спочатку скеровують до лікар­ні, потім у дитячий будинок. Зви­чайно, для дитини краще, коли її передають у патронатну сім’ю. Це ніби вона перебуває у гостях, поки мама вирішує свої пробле­ми».

За правилами, дитина має пе­ребувати у патронатній сім’ї до трьох місяців. Далі її мають або повернути рідним батькам, або підшукати для неї прийомних. Але в українських реаліях вклас­тись у цей термін складно. «На­віть якщо є родина, яка вирішує усиновити конкретну дитину, рі­шення про це має ухвалити суд. Часом доводиться досить довго чекати, поки хоча б призначать слухання. І навіть якщо суд при­йняв рішення про усиновлення, воно набуває чинності лише за місяць», — каже Ірина.

— Справа про позбавлення батьківських прав — ще тривалі­ша. Мама не з’явилась на суд, слухання перенесли ще десь на місяць, потім знову… Ніхто ж не думає, як для дітей травматич­но перебувати у такій невизна­ченості, — каже Олег. Саме через складну процедуру позбавлен­ня батьківських прав у дитячих будинках багато дітей, але поки вони офіційно не позбавлені опі­ки, їх не можна усиновити.

Та виявляється, стати патро­натними вихователями теж не­просто. Ірина вперше зверну­лась до міської ради ще у квітні 2018 року, а перших дітей взя­ли на патронат лише у червні 2019-го. Увесь той час тривало оформлення документів, спеці­альні навчання.

«На курсах нас вчать, що діти можуть бути травмовани­ми, з ними в сім’ї могли відбува­тись жахливі речі. Тож одне з за­вдань патронатного вихователя — розговорити дитину, розпізна­ти травму, — каже Олег. — З нами на курсах патронатних виховате­лів була Юля з Косівщини. Зго­дом до неї потрапили діти з одні­єї сім’ї. За якийсь час їй вдалося розговорити шестирічну дівчин­ку, і виявилось, що її розбещу­вали! І саме вона про це пові­домила усі служби, але вони не відреагували належним чином. Лише коли в ефір вийшла те­лепередача про це, до тієї сім’ї приїхала поліція».

Натомість першими дітьми, які потрапили до Пастернаків, були братик та сестра, шести та восьми років. «Діти були до­глянуті, розвинені. Так вигляда­ло, що у них у сім’ї спочатку все було добре, а потім щось пішло не так… Хлопчик йшов від нас у перший клас, він уже вмів добре читати. Був чи не найкращим учнем у класі. Дівчинка теж спо­кійна, вчилася добре, хіба що математику не любила. А забра­ли їх, тому що діти часто залиша­лися вдома самі. Востаннє мами не було вдома чотири дні! Сусі­ди спочатку звернулись у шко­лу, а вже зі школи викликали соцслужбу. Намагались видзво­нити когось з родини, та не змо­гли. Тому спочатку дітей відпра­вили на обстеження у лікарню на Орлика, а вже звідти до нас. У нас вони були пів року. Споді­вались, що мама виконає вимо­ги соцслужби і діти повернуться до неї. Та вона не захотіла нічого зробити. Врешті-решт її позба­вили батьківських прав».

Ірина каже, що з тими дітьми особливих проблем не було. Вони були обов’язкові і дуже до­бре сприйняли правила, що ді­ють у патронатній сім’ї. «Зви­чайно, певні труднощі виникали, адже дітки пережили стрес, та й звикли бути самі собою. Спо­чатку у них була проблема, як наїстись. Видно було, раніше вони недоїдали. Ми звикли, що їжу просто ставимо на стіл і ко­жен бере скільки хоче. Вони ж починали відразу хапати все. Мої подивились, зрозуміли, що теж треба хапати якнайшвид­ше, аби й тобі лишилось. Тоді ми почали роздавати їжу порцій­но. Раніше у нас постійно були у вільному доступі фрукти, горіш­ки. Але тут довелось також ви­діляти певний час на перекуси. Приношу тарілку з фруктами та печивом, чекаю, коли зійдуться всі, тоді можна їсти. Лише десь після чотирьох місяців діти вже не хапали їжу, навіть фрукти не розмітали. Десь у той час вони вже почали сприймати мене не як патронатного вихователя, а як маму. Почали конкурувати за увагу. Тому для патронату важ­ливо витримувати термін три місяці. Через пів року вони уже почуваються членами сім’ї, і їм важко зрозуміти, чому потім їм треба йти. На курсах нас вчать не прив’язуватись до дітей і ста­витись до них як до гостей, які у нас тимчасово живуть. Але це, звичайно, важко. Наприклад, наші діти дуже люблять Вікто­рію, і вона їх дуже любить. Ча­сом навіть у соцслужбі кажуть на мене „патронатна мама“. Це не­правильно, особливо, коли так кажуть людям, які хочуть усино­вити дитину. Їм також психоло­гічно важко, а тут ще й виходить так, ніби вони дитину від мами забирають».

До речі, пані Ірина за осві­тою не педагог, а фінансист. До народження дітей працювала у ПриватБанку начальником відді­лу мікрокредитування. Але коли народились діти, зрозуміла, що повертатись на роботу до фі­нансів не готова. Їй цікавіше працювати з дітьми. Певний час вона працювала у приватному дитячому садочку — проводила розвиваючі заняття з дітками. А потім зрозуміла, що хоче допо­магати тим дітям, які потрапили у скрутне становище. Обдуму­вали варіант створення дитячо­го будинку сімейного типу, але дійшли висновку, що десяте­ро дітей забагато, аби приділи­ти увагу кожному. Оптимально — п’ять-шість. «Але оскільки у нас троє власних, то ми б могли до­брати хіба двох-трьох. Тому ми як кандидати на ДБСТ не вигід­ні для міста. Патронатний ви­хователь для мене — ідеальний варіант», — каже вона. Як вихо­ватель Ірина отримує зарпла­ту — приблизно 10 тисяч грн на місяць. На дитину отримує два з половиною прожиткові міні­муми. Цих коштів цілком виста­чає, каже вихователька. Єдине, що платять не завжди вчасно. «Але треба розуміти, що такі ді­тки часто мають проблеми. На­приклад, дівчинку, яка була ра­ніше, треба було водити до стоматолога. Соцслужба нам знайшла безкоштовного, але ми були у нього лише раз. Потім во­дили до нашої. Щоправда, коли вона дізналася, що дитина на патронаті, то далі лікувала без­коштовно. Логопед теж грошей не брав. Світ не без добрих лю­дей», — каже пані Ірина.