Міцкевич VS Коциловський

«Хвилі» щодо гіпотетичного перейменування однієї з центральних площ Львова — площі Адама Міцкевича — не вщухають досі. У Львові навіть відбувся «круглий стіл», де розмірковували про доцільність і фаховість аргументів на користь зміни назви площі Міцкевича та назв деяких інших вулиць міста Лева. А передісторія цієї події така. 28 листопада, під час засідання Ради міста Перемишля, депутати ухвалили рішення про перейменування вулиці єпископа Перемиської єпархії УГКЦ (1917−1947) Йосафата Коциловського.

Першим на це антиукраїн­ське рішення відреагувало По­сольство України в Польщі: «Маніпулювання авторів резо­люції аргументами, вирваними з контексту, небажання почу­ти польських громадян україн­ської національності, рівноправ­них жителів Перемишля, цього разу, на жаль, перемогли. Зазі­хання на добре ім’я Блаженного, а відтак на рішення Католицької церкви та св. Івана Павла І І, який 2001 року проголосив єпископа Йосафата Блаженним, є безпре­цедентним явищем у Польщі і не може бути виправдане».

Наступного дня на інцидент відреагувала Львівська міська рада. Однак у досить оригіналь­ний спосіб: депутат від Укра­їнської Галицької Партії (УГП) Мирослав Данилків звернув­ся до міського голови Андрія Са­дового із закликом… перейме­нувати площу Адама Міцкевича у Львові на площу Марійську.

«У Львові досі існують радян­ські назви вулиць і площ, такі, як давня Марійська площа, пере­йменована на площу Міцкевича, — на честь геніального польсько­го поета литовсько-білоруського походження, який нічого спіль­ного зі Львовом не має, — заявив пан Данилків. — Навіть за часів польського панування у Льво­ві влада не дозволила собі пе­рейменувати Марійську площу… Ініціюю процедуру повернен­ня історичної назви Марійській площі замість радянської на­зви площа Міцкевича і закликаю львівських колег-депутатів під­тримати цю пропозицію. А на­ших івано-франківських колег — розглянути доцільність існування площі Міцкевича у їхньому місті».

Відбулося голосування за це звернення, ініційоване УГП. Од­нак рішення не набрало потріб­ної кількості голосів. Натомість депутати проголосували за звер­нення до президента (мера) Пе­ремишля Войцеха Бакуна — по­вернути назву вулиці Єпископа Йосафата Коциловського в Пе­ремишлі. Міський голова Льво­ва Андрій Садовий звернувся з відкритим листом до мера Пе­ремишля. «Для громади Львова наявність у партнерському міс­ті Перемишлі вулиці імені Єпис­копа Коциловського є важли­вою запорукою дружніх відносин між Львовом та Перемишлем, — йдеться у листі. — Це є принци­пово важливою позицією міста в продовженні партнерських від­носин із містами, а рішення Ради Перемишля про перейменуван­ня вулиці, своєю чергою, ставить їх під загрозу».

Як повідомили журналісту «ВЗ» у прес-службі ЛМР, відпо­віді від мера Перемишля на цей лист у Львівській мерії досі не отримали.

Своєю чергою, депутати Львівської обласної ради засуди­ли такі дії Ради міста Перемишля. Депутати ЛОР, зокрема, заува­жили, що такий «недружній крок польських органів місцевого са­моврядування став можливим навіть після того, як українська сторона надала згоду польській стороні на відновлення ексгума­ційних робіт в Україні».

Що маємо у «сухому залиш­ку»? До таких радикальних за­ходів, як перейменування пло­щі Міцкевича, у Львові не дійшло. Ба більше, під час «круглого сто­лу», присвяченого переймену­ванню вулиць, кіносценарист, режисер, журналіст Тарас Ка­ляндрук розкритикував місь­ких депутатів Львова за неві­гластво. «Невігластво — тому що пропонують перейменувати ні­бито польську площу Міцкевича на площу Марійську. Але Марій­ська — така сама польська назва, — стверджує Тарас Каляндрук. — Якщо робити історичну відпо­відь, треба робити її правиль­но і виважено. Міцкевич — у пер­шу чергу ворог Росії, брав участь у повстаннях проти Росії, був пе­реслідуваний, висланий. Він ве­ликий друг українського народу. Коли була Кримська війна 1853−56 років, були створені українські козацькі формування у складі Османської імперії. Паралельно поляки створювали свої поль­ські легіони під командою Вла­дислава Замойського. Міцкевич принципово вступив у козаць­кий полк, а не в польський. Як на мене, промовистий крок — на чиєму боці був Адам Міцкевич».

P. S. До речі, площа Марійська у Львові таки є. Однак це лише ка­вальчик від колишньої площі Ма­рійської, яка від 1871-го до 1944 року займала всю територію ни­нішньої площі Міцкевича. Зараз площа Марійська — частина про­спекту Свободи, довкола фонтана з фігурою Матері Божої. Відповід­ну ухвалу депутати ЛМР прийняли ще у березні 2007 року.

Коментар для «ВЗ»

Андрій Павлишин, історик, перекладач, викладач УКУ

Хтось із класиків (не виключено, що це був Капітан Очевидність) ска­зав: «Найважливіше уміння — відрізняти важливе від неважливого». У черговому «топонімічному» скандалі довкола перейменування вулиць у Перемишлі та Львові поки що цього вміння вистачило львівським депу­татам, які залишили в спокої площу Міцкевича. Зокрема, почувши ар­гументи про те, що великий син білоруської землі і класик польської літератури є символом боротьби з московськими окупантами, добро­вольцем, який наклав головою, вирушивши в тогочасну «зону бойових дій», котра постала через конфлікт довкола окупованого Російською ім­перією Криму. В сучасних українців загострене почуття вдячної пам’яті усім тим, хто століттями протистоїть мордорові на сході.

Натомість інстинкт самозбереження виразно покинув своє приста­новище у більшості депутатів міської ради невеличкого провінційного містечка Перемишля. Воно уже не перше десятиліття славиться знева­гою тамтешньої політтусовки до Папи Івана Павла II і Католицької церк­ви загалом. Там польські націоналісти, ксенофоби і реваншисти вірно тримаються курсу «на Росію», накресленого понад сто років тому їхнім гуру, агностиком Романом Дмовським, який відводив Церкві суто тех­нічну роль «масового пропагандиста і організатора».

У Польщі давно проведені необхідні реформи, країна є членом ЄС і НАТО, в ній чинні розбудовані інституції. Отож політикам різних рівнів для того, щоб перемогти на виборах, можна вдаватися до екстрава­гантної клоунади, нестримного популізму і безвідповідального запро­данства Москві. Це нічого не змінить у побуті їхніх виборців, але дасть шанс путінській «п'ятій колоні» бодай прорватися до розподілу бюджет­них ресурсів. Натомість в Україні маємо національну катастрофу, про­цес демонтажу державних інститутів і шабашу знавіснілих дилетантів, які не приховують ворожості до всього українського. Звісно, україн­ським політикам також треба перемагати на виборах, проте, сподіваю­ся (передусім, коли йдеться про моїх земляків!), що у них вистачить ро­зуму усвідомлювати пріоритети. У цьому конкретному випадку вони не вихлюпнули дитину разом із брудною водою, що дає бодай якусь надію в нашому збожеволілому світі.