Націоналісти Бандера і Шухевич у колишньому Комінтернівську

У перший день нового року Україна відзначає день народження одного з найбільш відомих борців за її волю — Степана Бандери. Ім’я цього політичного діяча носять понад пів тисячі проспектів, вулиць і провулків. Не дивина, коли у такий спосіб вшановують колишнього лідера ОУН на заході України, де той народився, починав свою діяльність і має авторитет серед місцевого населення. Але великою несподіванкою було побачити вулицю Степана Бандери на Одещині, у регіоні, де ще донедавна сильними були проросійські настрої. Тим більше у селищі, яке ще вісім років тому носило назву Комінтернівське (похідна від слова Комінтерн, міжнародної організації комуністичних партій (1919−1943 рр.), якою керував кремль і яка перебувала під повним контролем іноземного відділу НКВС). Тепер це — Доброслав! І про нього розходиться добра слава.

Прапори України, ОУН і ЄС

У цьому семитисячному се­лищі, що за 50 км від Одеси, органічно поєднується дале­ке і близьке, тут можна дізнати­ся про давню історію України та її сучасних героїв. У Добросла­ві споруджено храм Усіх Святих Землі Української (ПЦУ), мемо­ріальний комплекс жертв Голо­домору і політичних репресій, створено інсталяцію у пам’ять про учасників Євромайдану, спо­руджено пам’ятник українським «кіборгам», які захищали До­нецький аеропорт, є пам’ятний знак В’ячеславу Чорноволу. Де­комунізовано три десятки ву­лиць, які тепер нагадують про видатних українців і знакові по­дії в Україні. Промовиста деталь: біля входу у селищну раду майо­рять три прапори: державний, синьо-жовтий, червоно-чорний (ОУН) і синій із зірками по колу — «євросоюзівський».

Доброслав — насамперед міс­це, зручне для повсякденного життя. Після багаторічної роз­рухи тут належно працює ко­мунальна інфраструктура, є де відпочити, багато зелені, квітів. Чого лише вартий Парк закоха­них сердець, який з’явився на місці звалища…

— Завдяки величезній пра­ці нашої команди і всієї грома­ди із совкового селища Комін­тернівське стало європейським містечком Доброславом, — роз­повідає кореспонденту «ВЗ» се­лищна голова Людмила Про­копечко, за першою вищою освітою — філолог, вона ж ма­гістр державного управління. — Колишні смітники ми перетво­рили на красиві парки і сквери. Робили все, що створює людям комфорт. Найперше вирішили питання з водопостачанням. Ра­ніше влітку із цим були величез­ні проблеми. У нас воду добува­ють з артезіанських свердловин. Їх було мало, старі водогони ви­ходили з ладу. Ми все це помі­няли. За рахунок партнерських зв’язків, ґрантових коштів у всіх населених пунктах нашої терито­ріальної громади відкрили стан­ції очистки води, бювети — від­так наші люди тепер п’ють чисту воду, яка не шкодить здоров’ю, як це було раніше.

За вулицю Бандери голосували одноголосно

— А як у вас з’явилася ву­лиця Степана Бандери? — за­питуємо селищного голову До­брослава (до слова, на останніх місцевих виборах за неї про­голосували 92,4% виборців). — Якби це було в якомусь селищі Львівщини, Тернопільщини, Іва­но-Франківщини, не здивували­ся б — бо там про цю особистість добре знають…

— Саме тому, що у нас люди не були добре обізнані з істо­ричними фактами, тут біль­ше вірили брехливій совєць­кій пропаганді. Мені хотілося цю ситуацію змінити. Почали працювати над цим. Розпові­дали землякам про наших ге­роїв, нашу історію. Мабуть, першими в Одеській області поруч із синьо-жовтим прапо­ром підняли червоно-чорний. А найперше змінили назву се­лища — із Комінтернівського на Доброслав. А потім почали го­ворити, що треба міняти на­зви всіх вулиць із радянським шлейфом і давати їм назви українських героїв. У нас є не тільки вулиця Степана Банде­ри, а й Романа Шухевича, Ге­роїв УПА, Лицарів Зимового Походу, Павла Чубинського, Григорія Сковороди, Європей­ська. Ім’я Бандери присвоїли вулиці дещо пізніше, бо нам казали, що певні вулиці не під­лягають декомунізації. Але ми переконували депутатів, ря­дових громадян, яких саме то­понімів радянського часу цей процес стосується. І так за­мість вулиці Мічуріна з’явилася вулиця Бандери. Декілька лю­дей були незгодні, подавали позови в суд про начебто пра­вильне перейменування. Але ми всі ці процеси виграли.

Одна з наших команд подала пропозицію зробити ще й стен­ди, інсталяції на цих вулицях, із життєписом цих героїв. На цих стендах є ще й QR-код, за яким можна дізнатися про них більше. Такі інсталяції стоять на кожній вулиці, названій на честь геро­їв. Проходячи, люди можуть по­черпнути потрібну інформацію. І це знімає сумніви, чому саме цим ім’ям названо ту чи іншу ву­лицю.

За перейменування депутати нашої громади проголосували одноголосно. Перед ухваленням рішень ми з ними весь час про­говорюємо те чи інше питання, пояснюємо, коли комусь щось незрозуміло. Вони мені довіря­ють. У нас практично не буває сесій із ексцесами, суперечками — саме через те, що проводимо велику підготовчу роботу. Кожен депутат знає, за що він і чому го­лосує.

— Мабуть, ви детально зна­йомилися із біографією Бан­дери. Яка подія з його жит­тя, його політичної діяльності вам запам’яталася найбіль­ше?

— Мене вразила неймовірна любов до України всієї сім’ї Бан­дер, їхнє жертовне життя, бага­торічне перебування у заслан­ні сестер Степана Бандери. Я багато читала про це. Хотілося зрозуміти мотиви вчинків цієї па­тріотичної родини, а відтак бути підготовленою до розмови з на­шими земляками. Бо коли ти сам щось знаєш, можеш переконати інших.

— Що відповідаєте опонен­там, які під впливом радян­ської, російської пропаганди розповідають якісь страшні історії про Бандеру?

— Раджу їм менше слухати ці ворожі байки, а більше читати самим. Людина освічена ніколи не дозволить собі таке говорити. Не знаю, як люди, що жили при «совєтах», можуть казати, що «тоді було добре»! Це було жа­хіття! Мені, напевно, легше про це розповідати, бо мої батьки були депортовані з українських земель у Польщі. Вони зазна­ли поневірянь від комуністичної влади. Історія моєї сім’ї — це ілю­страція радянського «добра».

— Дуже гарна назва вашого селища — Доброслав. Як вона з’явилася?

— Коли розпочався процес декомунізації, ми шукали нову назву для Комінтернівського. Була пропозиція назвати селище Лиманським — хоча у нас лиманів немає. Хотіли дати «історичну» назву — на честь поміщика Анто­на Кодинця — Антоново-Кодин­цеве. Мені це не сподобало­ся. Бо, по-перше, немилозвучне, не узгоджується як прикмет­ник. А по-друге, коли прочитала про цього Кодинця, то виявило­ся, що він не залишив яскраво­го сліду на цій території. Привіз своїх кріпаків, коли отримав це село, і так вони собі там жили. Ні­чого не побудував, нічим добрим не запам’ятався. Тож вважала, що нема чого його до нашого се­лища приплітати. Запропонува­ла шукати інший варіант назви. Були різні версії. Врешті назву придумала я сама. Сказала, що має бути щось світле, щось таке, що буде нас мотивувати на добрі справи.

Їздила у Львів на віче з Чорноволом

— Свого часу в колишньому місті Южному, зараз Півден­ному, ви працювали у школі, яка носила ім’я В’ячеслава Чорновола…

— Я була першим директором цієї школи (зараз її очолює мій чоловік). Ідею створення україн­ської школи у російськомовному місті ми у 90-ті роки виношували невеликою групою патріотично налаштованих людей. Ходили з відповідними проханнями до представників влади, але нас не дуже хотіли слухати. Потім пого­дилися на відкриття українсько­го класу у російській школі. Пер­ший раз туди прийшло 11 дітей. Це виглядало не зовсім добре, бо діти почувалися меншовар­тісними. Ми сказали, що це не вирішує проблеми. Наполяга­ли на тому, щоб відкрити повно­цінну україномовну школу. Мені тоді сказали: «Дуже хочеш укра­їнську школу? Ось тобі розвале­ний дитячий садок — іди й нама­гайся щось робити!». Це було у середині червня, а 1 вересня належало відкривати школу. До­будувати її, набрати дітей, вчи­телів. Дивуюся, але ми впора­лися! За кілька років зміцніли, стали однією з найкращих шкіл у місті, а потім і у всій Одесь­кій області. У 2000 році я запро­понувала дати нашій школі ім’я В’ячеслава Чорновола…

— Що вас до цього спону­кало?

— Із Чорноволом у мене пов’язані дуже теплі спога­ди. Ми їздили на зустрічі з В’ячеславом Максимовичем, коли той виступав у Львові на вічі. Це ще було до того, як роз­пався радянський союз. Разом із чоловіком брали квитки на потяг, вибиралися у Львів або в Івано-Франківськ, де відбували­ся ці події, і слухали Чорновола. Додому привозили патріотичну літературу, синьо-жовті значки, розповідали землякам, що ба­чили, що чули…

Потім наша зустріч із Чорно­волом була в Одесі, в Оперному театрі. Я відстежувала це все, дивилася передачі за його учас­ті. Розуміла, яка це величина, яка це особистість для України. Тож коли ми відкривали свою україномовну школу у тодішньо­му Южному, запросили на цю подію В’ячеслава Максимови­ча. Він тоді не зміг приїхати, але прислав листа.

Після загибелі Чорновола ми вирішили, що школа має носи­ти його ім’я. Написали лист со­ратнику Чорновола — Геннадію Удовенку, дружині Атені Паш­ко, синові Тарасу і тодішньо­му прем’єр-міністру Віктору Ющенку. До нас у школу приїхав Геннадій Йосипович, ми подру­жилися сім’ями.

Школа почала носити ім’я В’ячеслава Чорновола. У ній за­раз навчається шістсот з гаком учнів. Приміщення не дуже ве­лике, тому більше набрати учнів не можуть. Але всі знають: шко­ла імені Чорновола відповідає високим українським стандар­там, тут панують традиції. До слова, єдиний волонтерський центр у колишньому Южному — саме у школі ім. Чорновола. Усі патріотичні заходи прово­дять саме там. Високо трима­ють планку…

— Ви мешкаєте у колиш­ньому Южному. Як місце­ві жителі сприйняли його перейменування на Південне?

— На жаль, там дуже багато людей, які налаштовані на «какая разніца?» і тому подібне. Тому так довго відбувалися дебати щодо перейменування. Кілька років не могли змінити цю назву. А потім були громадські обго­ворення. Пропонували гарні на­зви. Зійшлися начебто на назві Порт-Аненталь, а потім втрути­лися якісь треті сили, почали пи­сати депутатам і, як наслідок, не придумали нічого кращого, як Южне перекласти українською. Мені, та й багатьом, не подоба­ється такий варіант. Але він кра­щий, ніж Южне.