«Я дуже хотіла весільний букет з колосся, але де ти у лютому знайдеш колосся?!»

21 листопада в Україні відзначають День гідності та свободи, свято двох Майданів — 2004-го (Помаранчевої революції) та 2013-го (Революції гідності). Ці дві події кардинально змінили обличчя країни, захопивши собою мільйони громадян, які двічі виходили на головну площу країни, аби задекларувати своє прагнення до кращого життя, свободи, європейського вибору. Двічі Україна ставала об’єктом пильної уваги всього світу, двічі на Київ з надією дивилися ті, хто розумів: саме там вирішується доля демократії, доля найбільшої країни Європи, саме там визріває спротив авторитарній Росії.

Серед мільйонів українців, які пройшли останній Майдан, — Христина Клех. Революція гіднос­ті для неї особисто — непересічна подія. Бо крім того, з чим пов’язують ці події в Україні і світі, для Христини вони значу­щі ще й тим, що тут, на холодному граніті майдану Незалежності, тисячі мітингарів святкували її весілля.

— Як ви познайомились зі своїм чо­ловіком?

— З Данилом знайома все життя. Наші батьки дружать, з дитинства ми завжди були в одному оточенні, зокрема в одній молодіжній організації «Спадщина». Він був надзвичайно близьким для мене дру­гом. Я четверта дитина у сім’ї. Є ще два старші брати і сестра. Всі були у «Спад­щині», відповідно, я також туди пішла. І ми там уже фактично 17 років, Данило — 19, там є рівні. Набираєш своїх дітей, по­чинаєш організовувати свої табори, ак­ції…

— Події 2013−2014 рр. на Майда­ні. Зима, холод, мирний протест про­ти сумнозвісних законів. Якою була ваша перша реакція?

— Коли 21 листопада було перше зі­брання людей на Майдані, мій найстар­ший брат Остап написав SMS: «Тут на Майдані жарко, це буде щось довго­тривале, і тут достатньо небезпечно». Просто кинув SMS-ку, щоб ми не пере­живали і знали, де він. І в той же ж ве­чір був мітинг у нас «під Шевченком», і я, як нереалізований революціонер 2004- го, бо була тоді зовсім дитиною, не мо­гла його ігнорувати. Тож 22 листопада пішла на мітинг з відчуттям: ну, все, те­пер буде точно революція. Данило пе­ред тим був декілька вечорів у Карпатах, приїхав втомлений, невиспаний. Він по­вернувся замученим, і я кажу: «Я йду на мітинг! Ти йдеш зі мною!». І коли ми при­йшли на мітинг, зустріли дуже багато друзів зі «Спадщини». А виховник Дани­ла, Василь Рошко на псевдо «Орлик», зі­брав відразу команду: «Ну що, збирає­мося на Київ?».

— Як ваше рішення вирушити на Майдан сприйняли ваші близькі?

— Та в мене вся хата революціонерів. Тому — «О'кей». Потім уже дуже зворуш­ливо було, коли тато підсовував мені мі­шечок кеш’ю, родзинок на дорогу, мама спакувала бокс зі сирником…

— Які настрої людей на Майдані ви застали?

— Місцеві, було видно, були втомле­ні. Ми приїхали як підкріплення, нас було зо п’ять машин і два буси. Єдина деле­гація зі Львова, Данило був з гітарою, і там було таке авто посередині під сте­лою з колонками. Можна було залізти на дах, це була умовна сцена, на якій ми спі­вали аж до ранку. Було видно, що люди втомлені, але на ранок ми їх підбадьори­ли. Переживали, що будуть якісь напади, хлопці чергували по якихось ключових точках навколо Майдану. А я спала, про­кинулась близько десятої-одинадцятої ранку і вже побачила тільки «Ходу міль­йонів» на мості над Інститутською.

— У чому саме полягала волонтер­ська діяльність на початковому етапі Майдану?

— Той перший тиждень був для мене найбільш насиченим. Андрій Парубій, один з наших близьких друзів, попро­сив створити інформаційний центр, бо всю інформацію треба якось обробляти. Це був швидше пункт прийому питань, бо відповідей на них ми не мали. Сиді­ли в наметі під «Українським домом». Це був на той момент політичний Майдан. Майдани розділились, студентський був під стелою, політичний був під «Укра­їнським домом». Але була субордина­ція, ми її підтримували. Було дуже бага­то громадських активістів, але не було чітких зон відповідальності. Я займа­лась інформаційним центром, але за ін­формацією мені треба було бігати до п’ятьох-шістьох людей. Сам «інформ­центр» — картонні коробки і стелажі, пе­рекладені дерев’яними брусочками, щоб їх вітром не здуло. А ще банер, та­кий довгий з чорними, здається, буква­ми «Інфоцентр». Вже починали поселя­ти людей, збирати якусь провізію, вже почали нам зносити неймовірну кіль­кість речей, які також не було де склада­ти, тому що наметів ставити під стелою не можна було… А тоді почався мокрий сніг. По-перше, дуже відчувалася напру­га, люди боялися, що їх битимуть, було страшно…

— Що для вас було найважчим під час перебування на Майдані?

— Найважчим (зітхає. — Авт.) був кі­нець лютого. Профспілки згоріли, а там усі наші особисті речі — спальники, ки­лимки, дрібні речі. Все згоріло. Найгір­ше було пройти від Хрещатика «додо­му» (орендували хату на Грушевського): п’ять чи шість барикад, постійні походи з трунами, постійно «Пливе кача» (ледь стримує сльози. — Авт.). Але коли пірна­ла в роботу, все було о’кей… Що було на Майдані найважче — пройтись Хрещати­ком.

— Як ваш чоловік додумався одру­житись просто на Майдані?

— Ми заручені були з жовтня. Він зро­бив мені поїздку у Тернопіль. Про це вже мої батьки знали. Планували ве­сілля влітку, в Тустані. Весілля про­сто неба. Ризиковано, але дуже гарно мало бути. То все не вдалося (сміється. — Авт.). Десь 13 січня Данило подзво­нив і пожартував: «Що ти скажеш, якщо ми одружимося на Майдані?». Я відпові­ла: «Клас, ні, моє весілля влітку на Тус­тані. Але якщо подумати, то чому ні?». Пожартувала та й забула, але наступ­ного дня Данило телефонує і каже: «Я знайшов священника, кличем гостей». Я щось там таке писала у фейсбуці: «Хто хоче пофоткати весілля на Майдані, 1 лютого збираємося». Через кілька днів трапились перші смерті. Про жодне ве­сілля уже не йшлося, ми його очевидно скасували. А під кінець січня приїхала до Данила, бо він простудився, у нього со­рок градусів температура. А на Майдані почався холод — мінус 20. Отож приїхала до Данила, але почала людям допома­гати, супи варила, ще щось таке роби­ла, в результаті мене теж затягнуло. Тож 1 лютого, на яке ми планували весілля, ми обоє лежали простуджені, на вули­ці мінус 20. Яке там весілля?! Але коли ми трішечки оклигали, я кажу: «Нє, тре­ба свято!».

— Як готувалися до весілля?

— Ми його знову запланували на Стрі­тення, 15 лютого. І за два тижні зробили все весілля. Чесно, я нічим не займалась (сміється. — Авт.), це найкраще весілля в моєму житті, тому що я не парилася, це було прекрасно. Я дуже хотіла весільний букет з колосся, але де ти у лютому зна­йдеш колосся?! Але: «Хочууууу, хочу!». Був у нас такий Саша Третяков — перший сотник, який сказав: «Я знайду!». І знай­шов. У лютому, аж два букети! Відгуляли дуже гарно, усім Майданом.

— Скажіть, чи не маєте зараз стра­ху, що все може повторитися?

— Я б навіть ніколи про це не подума­ла. Я навіть не пам’ятаю того момен­ту, коли Порошенко став президентом. Від нього не віяло загрозою. Ми вихо­вані так, що робимо собі ідолів, завжди на ситуацію дивимося з усіх боків. Так, у нього є бекґраунд, але є можливості впливу на нього… Він розумів, що після такого «м'яса» йому жодної помилки не пробачать…

Що відбувається зараз… Я не буду це говорити. Тоді дуже чітко справді від­чувалася відповідальність Порошенка. Було очікування: «Ну-ну, помились, зро­би кривий крок». Його ж за кожну «фігню» шпетили довго.

— Володимира Зеленського під­тримало багато молоді, і не тільки молоді. Якою була ваша реакція на його перемогу?

— Жахливе розчарування, іспанський сором, злість. Маю відчуття наближення чергової кризи. Це все геополітика. У нас починається знову дестабілізація держа­ви, знову хтось захоче нас «рятувати»… Скільки цього разу відкусять України, не­зрозуміло, скільки знову людей загине, теж не ясно. Ми в цьому надовго…

Яка наша роль у цьому всьому? О’кей, буде робота, будемо працювати. Недав­но Інтернетом знову гуляв мем «Що має бути в тривожному чемоданчику». Ма­буть, його треба зібрати. Але виглядає, що він нам не пригодиться, бо ми з Да­нилом знов поїдемо туди. От на кого кота залишити, оце проблема. Все решта — повирішуємо.

Розмовляла Ірина Гірман

Фото з особистого архіву Христини Клех