Мама-героїня народила… 19-ту дитину!

Про цей багатодітний край нині знає вся Європа. Село Глинне Рокитнівського району Рівненщини відоме завдяки мамам-героїням, які споконвіку народжують десять і більше дітей. Таких показників не має жоден населений пункт нашої частини світу! Тиждень тому тут встановили ще один рекорд: 45-річна Світлана Ковалевич народила… 19-ту дитину! Привела дитятко на світ у переддень двох днів народження, чоловіка Петра та свого.

Медики відгукуються про цю породіллю якнайкра­ще.

— Світлана Ковалевич дуже щира і добра, а як породілля — ще й дуже дисциплінована, вико­нує усі рекомендації, старається не тільки, щоб діти були здорові, а й щоб у них була здорова мама.

— Протипоказів до вагітності Світлана не мала. У неї хороші по­казники крові, нема варикозної хвороби. Єдина пересторога для медиків — вік і можливі пов’язані з цим нюанси. Та все пройшло до­бре, ускладнень не було. Наро­дився хлопчик вагою 3 кілограми 900 грамів і зростом 62 санти­метри, — розповіла Людмила Коцюрубська, завідувач аку­шерсько-гінекологічного від­ділення Рокитнівської райлі­карні. Вона має двадцять п’ять років професійного стажу, десять літ очолює відділення і опікується не лише вагітностями Світлани Степанівни, а й її старших дочок. Адже в її Тані двоє діток, Наталя чекає на п’яте… А всього у по­дружжя Світлани та Петра Кова­левичів уже є тринадцять онуків, чотирнадцятий «на підході».

Лікар з усмішкою згадує, як чоловік після опівночі 18 січ­ня привіз до лікарні народжува­ти свою кохану бусиком, як до­помагав їй, адже пологи були партнерські, як вперше взяв на руки немовля… На Водохреще, 19 січня, у Петра був день наро­дження, але він не вдома сидів з гостями, а з найменшими дітка­ми у пологовому — в дружини та новонародженого сина.

— А як інакше? Сім’я, діти — це головне, що дане людині, — каже чоловік.

Тільки маму з немовлям ви­писали — тато повіз їх у сільра­ду. Бо ж сина треба зареєстру­вати. Нарекли новонародженого Назарчиком. Мама каже, ім’я ви­брали давно, майже як тільки відчула, що вагітна. А дітки мен­ші все підганяли: «Йдіть ско­ренько Назарчика нам народіть».

Подружжя з усмішкою згадує, як познайомилося. Виявляєть­ся, виросли на сусідніх вулицях у Глинному, а не зналися. Лише коли Петро повернувся з армії, звернув увагу на юну красуню Світлану, яку на «проводи в ар­мію» запросив друг. І незчулися, як закохалися. Виходила дівчи­на заміж, іще не маючи вісімнад­цяти. Невдовзі бавила перше ди­тятко. Відтоді 28-й рік вже йде, як вона у декреті…

Родина прибувала, чоловік ламав голову, як здобути власне житло. На зорі сімейного життя молоде подружжя пішло на на­йману квартиру. Туди з полого­вого принесли перших чотирьох діток. А п’яте маля приїхало вже у свою хату.

— У селі була батькова земля, і почали ми будову, — згадує Пе­тро Іванович. — Знаєте, тоді нам так важко було, хоч четверо ді­тей мали, а зараз легше, хоч їх вже дев’ятнадцять.

Будинок мав лише дві кімнат­ки, зате був свій, власний. Окре­мо стояла літня кухня. Та коли далі одне за одним посипалися дітки, господар став розбудову­вати оселю. З роками в будин­ку з’явилися ще дві спальні, тоді Петро вирішив з’єднати між со­бою «житлову» та «кухонну» зони довгим коридором, щоб діткам зручно було туди-сюди босяка бігати.

— І зараз треба добудовувати­ся. Бо нам всім тіснувато, — щиро говорить голова сімейства. — Менші діти сплять по трьох-чотирьох на двоспальних ліжках, старші по двоє. А живуть зараз з нами п’ятнадцятеро, з них оди­надцять неповнолітніх. Ми з жін­кою і двоє наших найменших окремо, в тій частині, де кухня. Бо в хаті не поміщаємося. А чет­веро наших найстарших вже ма­ють свої сім’ї.

У Ковалевичів майже щомі­сяця випадає по кілька днів на­родження. Жодного немає лише у вересні та жовтні. Найщедрі­шим на родинні свята є січень — дні народження святкують обоє батьків, донька Тетяна, а тепер ще й син Назарчик.

У Ковалевичів годувальник — тато. Але біля мами крутяться і трудяться всі діти. Хтось коро­ву доїть, хтось заплітає косички меншим сестричкам, хтось у хлі­ві порядкує, а хтось допомагає готувати обід чи вечерю. Тримає родина дві корови, чимало ін­шої живності, має город. Кажуть, дуже виручає ліс. Адже як тіль­ки починається ягідна та гриб­на пора — усі там. З дарів лісу варять компоти, роблять інші за­крутки. Не десятками — сотнями банок! Як стали батьки згадува­ти, за літо-осінь чого і скільки за­кривають — літри стали рахувати­ся… тисячами!

Хліб мама-героїня для сво­го сімейства пече щодва дні. Ча­сом на заквасці, а часом «ско­рий», на дріжджах. На раз — вісім великих буханців по 1,5 кіло­грама кожен. Чотири булки лег­ко з’їдають за день, хоч на столі стоять й інші наїдки. Бо Світла­на Степанівна не звикла готува­ти «виварку» супу чи борщу на ці­лий день, а готує лише 4−5 літрів на один раз. Тоді знову варить щось свіженьке — бульбяночку (товчену картоплю) чи кашу, а до неї м’ясну зажарочку чи котле­ти. Обід старається пекти у печі, щоб смачніше було.

— Їди, треба зізнатися, в нас йде багато. Біля печі треба по­танцювати. Але на здоров’я! Хай їдять, — каже усміхнена мама. — На кухні дуже допомагають ді­вчата. Делікатес для усіх — го­лубці, їх найбільше люблять, хоч готуємо їх рідко. А ще пельмені. Ліпимо їх більшечкими, як варе­нички, щоб було швидше.

На обличчі цієї жінки не видно втоми — ні недавніми пологами, ні буденними клопотами. Сяє лише усмішка. Видно, що і вона, і чоловік щасливі. Хоча й зізнаєть­ся мама-героїня, що кожна вагіт­ність з роками дається їй важче. Проте каже: якщо знову завагіт­ніє — обов’язково буде народжу­вати! Тож наступного року у Глин­ному можуть встановити новий рекорд.

Рівненська область