Сім успішних «кесаревих» — за дванадцять років

Цю тендітну жіночку, якій лише тридцять з хвостиком, добре знають усі провідні акушери-гінекологи України. Бо Анна Котеля з Рівного успішно перенесла аж сім кесаревих операцій! Виношуючи двійню, молода жінка дізналася, що хвора на рак… Тепер виховує з чоловіком вісім діток і бідкається, що через паперову тяганину не може отримати заслужене звання «Мати-героїня».

Маленькою Анна пережила чи­мало складних діагнозів, кілька операцій. А подорослішавши, ді­зналася, що безплідна… Василь, з яким познайомилися у храмі (обоє римо-ка­толики), просто марив дітками. Та не зі­знатися йому не могла. Анна боязко роз­повідала коханому про прогнози лікарів, а Василь впевнено дивився їй у вічі. Тоді сказав:

— Я люблю тебе такою, як ти є. А все інше — у руках Божих.

Пара побралася. А через чотири з половиною місяці Анна відчула себе не так, як завжди. Тоді й дізналася, що під серцем носить дитятко. У 2005-му їй зробили кесарів розтин — й у Рівному на­родилася їхня з Василем перша донечка Єлизавета. Мама ще годувала грудьми немовля, як зрозуміла, що вагітна вдру­ге. Це було всього через півроку після пологів. На світ з’явився син Володимир. Ще через півроку жінка втретє відчула, що стане мамою.

Що тоді робилося в гінекології! Жінку відмовляли від вагітності, попереджали, що за три роки перенести три операції — надскладно, успішні пологи малоймо­вірні. Але вона наполягала на своєму. З 18-го тижня лягла на збереження, на­віть у двір лікарні не виходила (!), щоб не втратити маля. І невдовзі благополучно народила донечку Агнесу. Щоправда, цього разу породіллю справді буквально повертали з того світу. Й хірург відразу попередив: найближчі п’ять років, якщо хоче жити, пологи жінці протипоказані взагалі! Та за вісім місяців Анна завагіт­ніла вчетверте…

— Мене в Україні навіть на облік стави­ти не хотіли. Тим більше, УЗД показало, що виношую двійню. Мова була одна — аборт. А тут ще рак шкіри у мене виявили, — щиро ділиться жінка. — Коли я сказала, що вагітності не перерву й буду народжу­вати будь-що, на мене кричали: «Це не­можливо!» Тому ми з чоловіком мусили шукати порятунок по світу.

Анну консультували поляки, амери­канці, німці. Але ніхто братися за уні­кальну породіллю не хотів. «Ви — по­рохова бочка, вам взагалі рухатися не можна, не те що по Європі їздити!» — тільки й чула.

Та раптом прозвучав обнадійливий дзвінок з Любліна: професор, до якого на консультації поважні пані записуються на місяць наперед і який має високі роз­цінки на свої послуги, готовий взяти Анну під свою опіку. Щодо оплати лікування лі­кар запевнив: знайдуть спонсорів.

Та перед тим, як українку мали оперу­вати, у професора стався інсульт. Він сам потрапив у реанімацію… А ще жіночка, яка лежала поряд і яку готували до тре­тього кесаревого, померла на операцій­ному столі.

Анну оперували без пильного ока сві­тила медицини. Та все пройшло успішно — польським лікарям вдалося врятувати усіх трьох: онкохвору породіллю та її до­нечок Вікторію та Феліксу. Це було пе­ред новим 2010 роком. На Різдвяні свята Анну з дітками виписали додому. Та взя­ли з мами обіцянку, що за кілька тижнів вона повернеться до Любліна — оперу­ватимуть онкологію. Пухлину видалили, чергові обстеження підтвердили: смер­тельна хвороба відступила.

Після цього Анна шляхом кесаревого розтину народила ще трьох дітей: синів Франциска й Альберта, а також донечку Ізабель.

Анна вміє цінувати кожну мить, й цьо­го вчить своїх синів та дочок. А ще ста­рається з чоловіком, щоб діти були все­бічно розвинуті. Усі, крім найменших, відвідують спортивні секції та музичну школу. Коли збираються гуртом, у квар­тирі звучить цілий оркестр — скрипки, ударні, флейта, віолончель, блок флейти, кларнет та електронне піаніно. Крім того, у домі Котель ще знайшли місце для со­баки, кішки, шиншили та рибок!

Та мають батьки й один великий кло­піт: у Франциска, якому зараз шість роч­ків, діагностували серйозний дефект мовлення (сенсомоторну алалію) та ставлять підозру на аутизм. Хлопчикові потрібні дорогі обстеження і реабіліта­ція. Анна вже возила сина на один курс у Львів й побачила помітний результат. Щоб зібрати необхідні кошти, бо це не­дешево, найстарша донька Котель вла­штувала виставку-продаж власноруч виготовлених прикрас для волосся, грошима допомогли рідні. Перед тим, як поїхати з сином до Львова вдруге, Анна вирішила подати документи на отримання почесного звання «Мати-героїня». Адже державою передбачена разова матеріальна винагорода у роз­мірі понад 17 тисяч. Та у жінки паперів не прийняли, повідомивши, що «з Києва справу повернуть».

— Коли я народила двійню, у свідо­цтвах про народження наших дівчаток, відповідно до норм польського законо­давства, вписали моє дівоче прізвище Медаліна. По чоловікові я Котеля. Тому доводити своє материнство маю лише через суд. Хоч є свідоцтво про шлюб, чимало інших документів, які доводять, що Медаліна — це я…

— Після появи на світ у Любліні Вікто­рії та Фелікси ви зверталися в Україні по допомогу при народженні цих дітей? — запитую. І після ствердного кивка ці­кавлюся, чи тоді в органах соцзахисту не виникали запитання щодо «правдивості» материнства.

— Ні, жодних запитань мені не за­давали, кошти виплачували, але це ж далеко не 17 тисяч, — зізнається жін­ка.

То чому ж тепер родина має пробле­му? Це якийсь абсурд. Чи недопрацю­вання відповідальних осіб?

— Ми звикли родиною разом долати труднощі. Але прикро: виходить, щоб отримати звання «Мати-героїня», треба не тільки народити мінімум п’ять дітей, виховати їх до восьми літ, а ще й героїчно за це звання боротися…

Рівненська область