Директора називають «татом», волонтерок — «мамами»

Завжди болісно сприймаю розповіді про дітей, обділених материнською любов’ю. А якщо цих дітей ще й обділила доля здоров’ям, — годі й казати. Коли президент громадської організації «Ділові українські жінки у Львівській області» Юлія Жишко запросила мене відвідати Буківський інтернат, вихованцями якого є лише дівчата, серед яких значна частина з вадами фізичного та психічного розвитку, радо погодилась, але їхала з тяжким серцем.

Наш бусик, напакований аж до стелі огірками-помідорами та іншими овочами, які «організувала» директор «Грегорі-текстилю», керівник напряму «Освіта та розвиток» ГО «Ділові українські жінки у Львівській області» Оксана Черепанич, та спідньою білизною для дівчат і жінок, куплених на кошти, що були зібрані на благодійному заході для Буківського інтернату — показі колекції жіночого одягу українського дизайнера Олени Олійник, а також творчими роботами дітей-виховнців школи мистецтв Оксани Бондарук, переданими у подарунок, взяв курс на Старий Самбір.

Здавалося, що побачу старий занедбаний будинок у глухому селі. Тож коли з-поміж дерев почали виднітися добротні корпуси з червоною черепицею, не могла повірити, що перед нами — Буківський інтернат. Так може виглядати тільки будинок відпочинку. На території будівельники клали бруківку до нового корпусу, у якому директор закладу Ярослав Куць незабаром має намір відкрити паліативне відділення.

Господар зустрів нас біля входу. Саме «господар», бо іншого слова, яким можна охарактеризувати Ярослава Васильовича, не можу дібрати. За його 20-річного правління заклад перетворився з розвалюхи на добротний. У кімнатах — ідеальна чистота. І попри те, що багато дівчат не можуть ані ходити, ані сидіти самостійно, немає неприємних запахів. Знаю, що у деяких інтернатах перед тим, як мають завітати гості, наводять «марафет». У Буківському інтернаті «марафет» наводять не лише щодня, а й по кілька разів на день. Бо якщо й можна прибрати і поскладати на полички іграшки та речі, то неприємного запаху за годину-дві не зможе вивести ніхто.

З торбою цукерків, які приготувала доцент кафедри обліку і аудиту ЛНУ імені Івана Франка, віце-президент ГО «Духовність та патріотизм» Олександра Юрченко, йдемо з директором в альтанку, де в інвалідних візочках сидять дівчатка. За словами виховательки, їх викупали вранці, тому в обід вони змогли «вийти» на прогулянку. Інші — у корпусі, лежать після купелі.

Медик розгортала цукерки і вкладала у дитячі ротики, бо самі дівчатка цього зробити не можуть.

— Нам бракує вихователів і медперсоналу, — зітхає Ярослав Васильович. — Хто витримає морально і фізично за три тисячі працювати з такими дітьми? Тут працюють лише ентузіасти і люди з добрим серцем. До кожної дитини не просто треба знайти підхід, а полюбити її, як свою рідну.

За словами директора, колись сільські люди навіть просилися на роботу, а тепер, коли за кордоном платять значно більші гроші, знайти доброго, лагідного і мудрого вихователя складно.

Ярослав Куць веде нас у спальний корпус, у якому живуть «ходячі» дівчата.

У дверях кожної кімнати — скляне віконечко. Це для того, щоб вночі вихователька могла подивитися, чи все гаразд, а може, комусь впала ковдра, тож треба дитину накрити. Дверей зайвий раз не відчиняють, щоб не розбудити дітей. У кімнатах — по два-три ліжка. Усі акуратно застелені.

У відпочинковій залі за столом малювала дівчинка. Це — Світлана. Я похвалила її малюнки і попросила дозволу їх сфотографувати. Світлана встала і міцно схопила мене за плече, показуючи, що маю сісти до столу. Ярослав Васильович пояснив: «Світлана не всім дозволяє дивитися її малюнки і не всіх просить посидіти з нею. Ви їй сподобалися».

На іншій частині території, де дитячий майданчик з гойдалками, лунала музика. Хтось з дівчат гойдався, хтось танцював… Коли побачили гостей, побігли назустріч. За словами Олександри Юрченко, вони вже тут не вперше, тому дівчата їх і впізнали. А ще знали, що гості приїдуть не з порожніми руками. Хтось отримав фарби для малювання, хтось олівці, кожна ховала у кишеню цукерки. І попри те, що деяким дівчатам по 18, 20 і більше років, вони — як діти: заглядають у вічі і хочуть, щоб їх пригорнули і погладили по голові. Ті, що ходять, допомагають доглядати молодших «неходячих». Така їхня «робота».

Хто може, обов’язково «ходить до школи». Ні, не у звичайну школу. Тут їх вчать вихователі — читати і писати. От тільки не всіх можуть навчити…

У Буківському інтернаті — 90 дівчат з усієї України, віком від чотирьох років. Є й такі, кому минуло 40. У кожної своя тяжка доля. Хтось народився з вадами психічними і фізичними — без ручки чи ніжки, без пальчиків, у когось дитячий церебральний параліч, хтось став інвалідом з вини медиків — після щеплення дитина не може ні ходити, ні говорити… У когось є батьки, які можуть забрати дітей на канікули, а дехто батьків ніколи не бачив. Тому усі, хто приїжджає у Буків з добрими намірами, для них не просто добрі люди, а «мами». А свого директора називають «татом».

— Ідея допомагати Буківському інтернату у нас з’явилася після того, як сюди приїхала громадська організація «Відкриваємо серця», — розповіла журналістові «ВЗ» президент громадської організації «Ділові українські жінки у Львівській області» Юлія Жишко. — Вони сюди привезли артистів, організували навіть конкурс краси серед цих дівчаток. Ми тоді з Олександрою Юрченко приїхали сюди вперше. Побачили, що діти мають все, їм нічого не потрібно. Ви самі переконалися, що дівчата усім забезпечені і доглянуті. Дизайнерка та керівник напряму «Культура та мистецтво» ГО «Ділові українські жінки у Львівській області» Олена Олійник, створюючи свою колекцію, мала на меті присвятити її благодійній справі. Тому радо відгукнулася на пропозицію допомогти Буківському дитячому інтернату. Була потреба у спідній білизні та тканині для пошиття постільних комплектів. За зібрані на благодійному показі кошти, а це 34 тисячі гривень, придбали понад сто штук бюстгальтерів і трусиків. Решту, 17 тисяч гривень, перекажуть на відповідний рахунок, бо, за словами директора, бракує коштів, щоб розрахуватися за двері у новому паліативному відділенні.

Буківському інтернату допомагають небайдужі. Хтось одягом, хтось переказує кошти за вікна, ліжка чи двері… А ті гроші, які виділяє держава на кожну дитину, йдуть їй на картковий рахунок. Але скористатися ними до повноліття можуть тільки діти, які вміють самі написати заяву. Кошти, які виділяє держава на інтернат, йдуть на харчування, одяг і медикаменти, на памперси майже не залишається. А що вже казати про ремонт і добробут приміщень…

Не стримую свого здивування і запитую у пана директора, чи не хотілося йому в якийсь момент все кинути і піти звідси на легшу і добре оплачувану роботу.

— Спочатку було дуже тяжко. Особливо перші дні, — каже Ярослав Васильович. — Я ж колись працював у лісгоспі у Старому Самборі заступником директора, але мене попросили у райраді, депутатом якої був, очолити Буківський інтернат. Коли прийшов сюди, жахнувся — стіни пооббивані, будинок у вкрай запущеному стані. Дітей було лише 30. У райраді обіцяли допомагати. І я залишився. І так вже понад 20 років. А тепер вже навіть не уявляю, як би я жив без цих турбот і без цих діточок…

Діти в інтернаті постійно зайняті. Хтось пасе корів під наглядом відповідальної особи, дві дівчинки допомагають на кухні. Але дозволяють дівчатам працювати не більше трьох годин на день. Тож молоком забезпечений увесь інтернат. Мають і власне свиняче м’ясо, заготовляють яблука на сушку. Три дівчинки шиють простирадла.

Вечоріло. Ми почали збиратися додому. До мене підійшла дівчинка і запитала: «А ти ще до мене приїдеш?». — «Приїду!». — «Привези мені шорти, капрі і ту блюзку, що на тобі». Якби я мала у що переодягнутися, звісно, зняла би ту блюзку з себе і віддала цій дитині. Але я обов’язково ще повернуся, дівчинко…

Старосамбірський район

Усі фото авторки