Знайдений в Афганістані волинянин, який зник 30 років тому, може виявитися… самозванцем

Уся країна з нетерпінням чекає продовження і щасливого завершення історії про випадково знайденого нашими геологами в Афганістані українця, що тридцять років кочував як полонений з талібами. Бранець нібито потрапив у плем’я десь наприкінці 80-х минулого століття. Він назвав два українські слова, «колодязь» і «Волинь». Так зробили припущення, що чоловік може бути з-під Луцька.

Воїни-афганці підняли архіви й назвали два прізвища вояків, що зникли приблизно в той час. Більш вірогідно під опис подій підпадав Ігор Білокуров зі села Мала Глуша Любешівського району.

Мати повірила, що на відео — її син

Як довго чекала сина з Афгану згорьована мати Антоніна Білокурова! Коли отримала вісточку, що Ігор зник безвісти у провінції Кандагар 9 квітня 1988 року, не повірила. Понад двадцять років їздила по всіх інстанціях — добивалася, аби їй повідомили більше інформації про події того весняного дня. Та все марно. До останнього молилася за нього як за живого! Однак років п’ять тому здалася.

Відтоді з’явився на сільському кладовищі гарний пам’ятник Ігорю Білокурову. А на ньому — вибиті дати його життя та смерті. Хоч у душі ненька все одно не вірила, що хлопець загинув, бо ж її очі тіла не бачили.

Ці роки тривоги, пошуків та чекань підірвали здоров’я жінки. Добре, що поруч є ще один син, його сім’я. Але у спогадах і снах все одно часто приходив Ігор. І тоді серце знову рвалося від болю, очі в’янули від сліз. А цієї весни, коли мали згадувати 30-ті роковини від дня зникнення хлопця, у дім Антоніни Василівни прийшла несподівана, навіть шокуюча звістка: Ігор таки може бути живим! Її повідомили воїни-афганці напередодні Великодня. Так у день Воскресіння Господнього Антоніна Білокурова повірила у воскресіння сина.

Жінка переглядала відео, яке записали геологи в Афганістані, й у незнайомцеві, що звався Амріддіном, шукала риси обличчя свого Ігоря. Вдивлялася в його очі, несміливу усмішку. І материнське серце озвалося на його образ.

Тільки рідний брат не впізнав Амріддіна

У Малу Глушу кинулися телевізійники та журналісти усіх центральних каналів та видань. Кожен прагнув відшукати якусь особливу деталь, яка би ще раз підтвердила, що знайда — таки Ігор Білокуров. «Свого» у чоловікові з відео признали однокласники зниклого афганця. Тільки рідний брат відверто сказав: Амріддін — чужий. Та всі тоді вирішили, що брат просто залишає крок для відступу на випадок, якщо інформація не підтвердиться: не хоче, аби материнське серце сліпо вірило і надіялося.

І ось новий жорстокий поворот у всій цій історії: брат Ігоря Білокурова може мати рацію! Такі неприємні припущення зробили учасники останньої експедиції, відрядженої в Афганістан: голова Волинської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану Григорій Павлович та Андрій Кадун, геолог, який перший отримав інформацію про ймовірне перебування Білокурова у полоні. Вони підозрюють: афганці затіяли цю гру заради отримання викупу! Першу суму, яку запросили, була у розмірі 5 тисяч доларів. Але ставки зростали в геометричній прогресії.

Щоб почути правду, афганський генерал прибув на Волинь

Над тим, як же повернути ймовірного волинянина додому, почали думати у керівництві обох держав. Ще на початку травня на Волинь з дипломатичною місією прибув генерал Дашти Ісмаель, військовий радник комітету оборони сенату Ісламської республіки Афганістан. Цікавився багатьма моментами, і врешті-решт пообіцяв своє сприяння.

Адже, аби повернути чоловіка в Україну, потрібно вирішити цілу низку процедурних питань. Ситуація ускладнена тим, що посольства України в Афганістані нема. Крім того, навіть якщо й буде точне підтвердження, що знайдений Амріддін — Ігор Білокуров з Любешівщини, на офіційному рівні важко буде застосувати практики повернення з полону, які існують в міжнародному праві. Ігор Білокуров був громадянином Радянського Союзу — країни, якої вже немає. Ігор не має українського громадянства…

Військовий радник з Афганістану дав обіцянку віднайти легальний механізм повернення полоненого на рідну землю. Зауважив, що зробить це, аби допомогти матері зустрітися з рідним сином, а також з величезної поваги до українців, які в складі Радянської армії воювали в Афганістані.

— Я навчався у колишньому Союзі. Поки здобував знання, ваші люди гинули на моїй батьківщині. Схиляю голову перед ними, — сказав під час офіційного візиту в Україну Дашти Ісмаель.

Було досягнуто багатьох домовленостей, і в в Афганістан вирушила експедиція з надією повернути Амріддіна в Україну. Навіть дві, адже перед волинянами поїхала до Амріддіна зі столиці пошукова група «Пернач», профінансована одним із нардепів… І саме з їхньої подачі багатьох людей було введено в оману.

«Якщо я поїду, то в Німеччину, щоб заробити грошей»

Члени експедиції «Пернач», не встигнувши зустрітися з Амріддіном, відрапортували до столиці, що це Ігор Білокуров, він розпитує про Україну, передає вітання мамі. Мовляв, дивився на її обличчя і плакав… Тож окремі видання поспішно запустили й фейкову інформацію, що сина вже повернули мамі!

Волиняни ж, прибувши з офіційним, але таємним візитом, побачили зовсім іншу картину. Не приховують і не прикрашають побаченого… Отож члени волинської експедиції спочатку прибули в Кабул. Тоді — у місто Мазарі-Шаріф. Там до пізньої ночі деталі зустрічі з Амріддіном обговорювали з його командиром (фактичним власником) Фатою. Зранку той привіз бранця. І відразу під час спілкування зіткнулися з неточностями. Адже спочатку таліби казали, що Амріддін не має родини, а потім виявилося, що в нього є велика сім’я і він має свій бізнес. Казали, що без паспорта, — а виявився громадянином Афганістану.

Над тим, що щось не так, я думав відразу після першої зустрічі з Амріддіном. Бо дізнався, що Ігор Білокуров був кремезної статури й мав понад 180 см зросту, а цей значно нижчий. Хоча кличка афганця була «рускій», мав зовнішню схожість, і це давало надію, — розповідає Андрій Кадун. — Хоча, і це моя суб’єктивна думка, Ігор Білокуров міг справді бути у них у полоні, бо командир володів такими деталями, як «Волинь» та іншими, які можна було знати лише з перших вуст.

На відео з цієї зустрічі добре видно, що головний герой не переживає особливого хвилювання, не хапається за цей візит, як за соломинку. Здається, йому все одно… Григорій Павлович простягнув Амріддіну хліб. Просить перекладача сказати, що то з дому, з України. Той перекладає. Та полонений не смакує скибкою, а кладе її в кишеню.

Неможливо спокійно дивитися й на те, як Андрій Кадун простягає полоненному фото. Показує знімки й коментує:

— Ось, це ти в молодості. Пам’ятаєш ти чи ні, а мати тебе чекає. Виплакала усі очі, коли дізналася, що ти живий. А ось мати твоя, жива, хоче тебе бачити.

Відповіді не було. Жодної емоції!

Зате Амріддін щось говорив про командира. Андрій Кадун запевнив, що з командиром усі питання будуть вирішені. І додав:

— Ти ніяких зобов’язань ні перед ким не маєш, тільки перед матір’ю, яка хоче побачити сина і померти спокійно. Якщо ти захочеш, потім повернешся сюди. Хоч на два тижні поїдь.

Відповідь бранця ошелешила: — Що я в Україні робитиму? Краще поїду в Німеччину, щоб заробити грошей.

«Це був жарт»

Перед тим чоловікові дали подивитися відео з Малої Глуші — звернення мами. Григорій Павлович сам не стримував сліз. Адже ненька з надією просила: «Синочок, до тебе звертається мама. Знаю, що ти живий. До тебе їдуть поважні люди. Прошу, довірся їм. У нас вже вільна Україна, ми вже не з Росією, отдєльно. Ми дуже-дуже тебе чекаємо. Хочу, щоб ти ще мене застав живенькою. Буде усе в нас добре»…

А Амріддін німо дивився, ніби без душі. Чим більше волиняни ставили запитань, тим більше переконувалися у тому, що бачать перед собою не земляка.

Розуміючи, що розмова заходить у глухий кут і що волинська делегація має підтримку офіційних осіб (забезпечував поїздку афганський генерал Дашти Ісмаель, який приставив до українців кількох високопоставлених офіцерів силових органів — зі служби безпеки та поліції), командир Амріддіна врешті-решт зізнався. На чергове запитання «То ти Ігор чи ні?» — відповів за полоненого сам: «Це не він».

Командир сказав: «Це був жарт». «Якийсь злий жарт», — розводячи руками, говорить Андрій Кадун.

Він та Ігор Павлович готові були перебувати в Афганістані й місяць, аби забрати полоненого додому, оформити усі необхідні документи та вилучити його у бойовиків. Та змушені були ні з чим повертатися додому. Вони, як і пошуковці групи «Пернач», взяли біоматеріал для аналізу ДНК. Кажуть, не дозволять спекулювати на святій темі, якщо їхні особисті відчуття підтвердить аналіз.

Подзвонили і 78-річній матері Антоніні Василівні, розповіли про поїздку і… попросили у жінки пробачення. Одному Богу відомо, як важко їй було це все чути.

Хоча мізерна надія, що Амріддін — це Ігор Білокуров, ще залишається. Її відбере чи підживить лише результат ДНК-експертизи. Якщо ж викриється обман, афганців, які затіяли таку брудну гру, покарають.

Волинська область