Степан Давимука: «Я у цьому світі зі своїми поглядами виглядаю таким собі динозавром…»
Інтерв’ю зі Степаном Давимукою.
Про козацьке коріння, колекціонування патронів і книг, знайомство з Чорноволом, допити у КДБ, «залізну руку» Ірини Калинець, демократів-колаборантів, врятований полігон, «батіг» із Заходу і тривогу перед виборами — у розмові з нардепом трьох скликань, екс-головою Львівського облвиконкому Степаном Давимукою
Становленням своєї державності Україна має завдячувати і таким людям, як колишній голова Львівського облвиконкому Степан Давимука. У буремні 90-ті разом з В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями, Іриною Калинець, Іваном Гелем, Михайлом Косівим та іншими демократами «першої хвилі» цей успішний вчений (кандидат технічних і доктор економічних наук), позбавлений комуністичних догм управлінець доклався до демонтажу радянської системи на Львівщині, закладав тут підвалини незалежності. А потім, працюючи у парламенті, на інших відповідальних посадах утверджував її по всій країні. Не перся на трибуни, не бив себе у груди, не плів інтриг, а спокійно і цілеспрямовано робив свою справу. Про випробування, які випали на його долю, можна було б написати драматичну книгу. Упевнений: у нашій розмові зі Степаном Давимукою ви по-новому відкриєте для себе цього політика, чиновника — як непосидючого громадського діяча, історика, культурознавця, колекціонера, мецената. А загалом — громадянина-патріота. Залюблену у свою землю людину, для якої Україна — понад усе. Дещо із почутого, вірю, для вас стане відкриттям…
«Мої предки-січовики гарували на турецьких галерах…»
— Степане Антоновичу, ви походите з Івано-Франківщини, з Покуття, але ваше прізвище аж ніяк не галицьке. Більше — придніпрянське, козацьке…
— Я добре знаю свій родовід. Глибоко дослідити його допоміг в архівах мій товариш з інститутських часів Ярко — Ярослав Гнатів, відомий письменник, лауреат Шевченківської премії. За родинною легендою, коли було знищено Запорізьку Січ, частина козаків осіла на берегах Дністра. У нашій місцевості Давимуки з'явилися у кінці XVIII століття. Крім мого села Чернелиці на Городенківщині, Давимуки жили південніше по Дністру, на Вінниччині. Я дослідив, що частину Давимук у 1937 році більшовики вивезли у Сибір. Прізвище моєї мами козацьке — Ничай, бабусі — теж, Халабура (таке знаходив серед реєстрових козаків). Наш священик мав прізвище Мелимука. Ярко Гнатів дослідив, що Давимука походить від вислову «дави муку» (у розумінні — долай страждання). За легендою, це прізвище пішло від козака, який поневірявся у турецькому полоні, тяжко гарував, веслуючи на галерах. Йому вдалося втекти, з того часу і почали кликати цього козака «дави муку».
З Ярославом Гнатівим дружив з 1964 року. Це я підбив його з Романом Гораком до того, щоб написати ґрунтовне дослідження про Івана Франка (вони спершу хотіли взятися за Василя Стефаника). Про Великого Каменяра ці літератори видали 10-томник в 11-ти книгах, кожна по 500−700 сторінок…
— Кажуть, ви у дитинстві, як і колись Франко, вміли ловити рибу руками…
— Франко ловив пстругів під корчами, у місцях, де річка робить вигин. А я робив це в інший спосіб. Будував на ріці загороду з каміння, залишаючи у ній дірку сантиметрів на сорок, і вдосвіта, перед тим, як починало зоріти, закривав той отвір мішком. Свиснув — і форель, яка вночі йшла на мілину, кидалася у цю щілину. Обійшов кілька місць — і маю півмішка риби…
— Від лірики — до практики. Пам’ятаю, коли у 90-х роках вас обирали головою облвиконкому, тодішні «шестидесятники» дуже позитивно відгукувалися про вас. Називали «готовим українським управлінцем-демократом». Утім, для широкого загалу ви були невідомцем. Як 43-річний фахівець оборонного підприємства «Мікроприлад» увійшов у довір’я вчорашніх радянських політвязнів?
— Я не зовсім був «темною конячкою». На той час працював начальником відділу систем автоматизованого проектування, був кандидатом наук, мав масу серйозних публікацій. Мене удостоїли звання «Винахідник СРСР», першому в Україні присудили престижну наукову премію імені академіка Сергія Вавилова…
Іншою лінією мого життя була підпільна робота. На початку 1965-го, за рекомендацією довірених осіб і при допомозі журналіста-мистецтвознавця Василя Глинчака, я, тоді студент Львівського політеху, познайомився з В'ячеславом Чорноволом. На Різдво прийшли до нього колядувати. Він винаймав помешкання в одному з будиночків біля аеропорту. Заходив до Чорновола аж до того часу, коли влітку 1965-го його заарештували…
У той час я мав доступ до всього українського самвидаву. Зі своїм товаришем облаштували у гуртожитку фотолабораторію і друкували ці заборонені речі, поширювали їх. На другому курсі до нас підселили нібито переведеного студента — агента КДБ. Якось він зайшов у нашу кімнату і побачив листки самвидаву, які хтось необачно залишив на столі. Запитує: «Що це таке? Дайте почитати…». Незабаром після цього мене прямо з лекції забрали «хлопці у цивільному». Пам'ятаю, прибігає захекана секретарка, щось шепоче на вухо професорові, а мені каже: «Ой, дитино, що ти наробив? За тобою приїхали…».
У КДБ спершу допитували старших студентів, які прийшли з армії. Один з них попередив мене про цей інтерес, тож я був психологічно готовий до арешту. Для кадебістів важливо було дізнатися, хто давав нам заборонену літературу. Я придумав легенду, що знайшов ці речі випадково у своїй тумбочці у гуртожитку. Нібито хтось підкинув. Слідчі мінялися раз за разом, а я всім розповідав одне і те ж. Бити не били, але не давали спати, допитували весь день аж до ранку при дуже разючому світлі. Психологічно тиснули. Так тривало п'ять діб. Мені навіть показали підроблений наказ ректора Денисенка про виключення з інституту. Але я добре знав його підпис, бо на першому курсі мене обрали головою студентського наукового товариства Політехніки, у 17 років я був членом вченої ради інституту.
«Від „людей у цивільному“ врятував командувач військового округу, який бачив у мені свого зятя»
— Як вдалося уникнути тюрми?
— У паралельній зі мною групі вчилася симпатична дівчина Оля, донька бойового генерала, командувача Прикарпатського військового округу Петра Лащенка (його після того, як скинули «за націоналізм» першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, перевели у командувачі Сухопутних військ, а згодом відправили на пенсію). Вона була закохана в мене — хоча я, хлопець із села, про це і не здогадувався. Оля розповіла батькові про мої проблеми, і він мене врятував (за такі ж речі Богдана і Михайла Горинів було заарештовано і згодом ув'язнено). Генерал Лащенко рятував мене так тричі…
— За що КДБ «загрібав» вас у двох інших випадках?
— У 1968 році, коли сталися відомі події у Чехословаччині, я, четвертокурсник, з друзями у приміщенні на нинішній вул. Князя Романа накрутили радіо на хвилю, де розповідали правду про радянське вторгнення. Скандал! Командувач ПрикВО (а він був членом обкому партії) знову «вклинився» і врятував мене.
— Але ви виявилися невдячним — не стали його зятем…
Коли згодом Оля виходила заміж за мого товариша, чемпіона України зі стрільби — німця Шмідта, на весіллі генерал запитував: «Ну, де той Давимука? Покажіть мені його?». Я підійшов і чую: «Хлопче, будь обережним…».
— Чорновіл відразу вам довіряв?
— Так. З В'ячеславом Максимовичем у мене трапився дуже цікавий епізод. Якось приходжу, а біля нього — дівчина дивовижної краси, українка-східнячка. Народилася у Сибіру, куди вивезли сім’ю. Виховувала бабця, бо батьки загинули в автокатастрофі. Дівчина повернулася в Україну, але не мала прописки, через це не могла влаштуватися на роботу. А їй конче треба було тут прив’язатися. Чорновіл каже: «Степане, ти фіктивно візьми шлюб з нею…». А я: «Ні, В’ячеславе Максимовичу, фіктивно з такою гарною дівчиною я не зможу…». Вже у новітні часи, коли Чорновіл повернувся із заслання, ми сиділи з ним за кавою, я нагадав той епізод — він усміхнувся…
Коли почалася горбачовська перебудова, ми заснували на «Мікроприкладі» осередок Товариства української мови. У1988 році, коли стало зрозуміло, що йдеться до відчутних суспільних змін, Ігор Рафаїлович Юхновський створив групу, яка займалася вивченням економіки України. Ми дуже активно працювали над потенціалом західних областей: підприємства, їхня продукція, обсяги виробництва, зв’язки. А потім я увійшов у Велику Раду Руху. Входив у групу, яка займалася наукою і економікою. Тобто був готовий до господарської роботи…
Перший демократичний виконком на Львівщині — найсильніша управлінська команда за всі часи. Аграрний сектор очолював Леонтій Дунець. Дивовижний чоловік, який знав на зубок не тільки область, а й світову аграрну економіку, розумів місце України у ній. Працював у Монголії, у Канаді. Або взяти Івана Бутрина, який займався питаннями торгівлі.
— Кажуть, Чорновіл проявив політичну мудрість, далекоглядність залучивши до демократичної команди представників старої команди…
— У нас була дискусія про ставлення до старих кадрів. Зійшлися на тому, що дуже часто партквиток ставав пропуском до роботи. Один лише епізод. Я був конструктором однієї серйозної військової «штучки», яку патронував генерал-полковник Віктор Пономарьов, брат члена
Багато хто інший з наших хлопців був поставлений у такі ж умови. Але коли за старого режиму хтось демонстрував запопадливість, проявляв надмірну, показну активність, якої не вимагалося, то з такими нам було не по дорозі…
Як голова облвиконкому я постав перед проблемою, як створити нову дієву, ефективну команду. Крикунів — багато, а нам треба працювати. Умови непрості: ми прийшли до влади, коли функціонували вороже налаштовані до нас правоохоронні органи, коли довкола було повно агентури, провокаторів.
Я був готовий до цього. Чітко знав, що і як маю робити. Розумів: щоб у своїй команді бути авторитетним, сам мушу бути на висоті. Той же Дунець, Бутрин згодом розповідали, що були вражені моєю підготовкою. Побачили, що я — не випадкова людина у своєму кріслі. У нас був гармонічний колектив…
Іван Бутрин відповідав за торгівлю. Коли у Червонограді зняли пам'ятник Леніну (вперше в Радянському Союзі), у Москві видали указ не відправляти продукцію львівським підприємствам. Було організовано торгову блокаду Львівщини. А наша область споживає на рік мільйон тонн хліба! Ми вирощували фуражне зерно, а борошно твердої пшениці завозили. Виникла загроза дефіциту хліба. Іван Бутрин впорався із цією проблемою. Ми привезли сотні тисяч тонн збіжжя з області Казахстану, де губернатором був німець, видно, демократично налаштований. Деколи своїх людей відправляли разом з машиністами, аби провести до Львова ці ешелони. У такій виснажливій цілодобовій роботі Іван Бутрин і «згорів» — помер у 1993 році. То була величезна для нас втрата.
— Яким фактом, подією, вчинком з того періоду ви особливо пишаєтеся? Чого такого вдалося досягнути, що особливо врізалося у пам'ять?
— Тоді, куди не тикнись, усе було проблемою. Ситуація унікальна: до ГКЧП 1991 року управління економікою було поділено між виконкомом і обкомом компартії. Скажімо, за військово-промисловий комплекс відповідав обком. Ми швидко провели департизацію, а потім і декомунізацію. Створили підрозділ міжнародних відносин, структуру, яка займалася промисловістю, транспортом, зв'язком, роботою з правоохоронними органами, військом. На кожний напрямок делегували відповідальних людей і поставили їм завдання. Пригадуєте, як Ірина Калинець швидко своєю «залізною рукою» реформувала шкільництво? Скільки тоді виникало проблем із засиллям російських шкіл — а пані Ірина за півроку привела освітню мережу «у відповідність до національного складу Львівської області».
Згадайте, як ми відновлювали зруйновану комуністами структуру УГКЦ, як повертали монастирі їхнім власникам. У Крехівському храмі, наприклад, за радянської влади розміщували склад вугілля і дров…
«Деякі соратники не бачили далі свого носа, не дивилися у перспективу»
— Пишаюся ще ось чим. Після ГКЧП наші народні депутати виступили за те, щоб ліквідувати Львівське військове політучилище, цю «ідеологічну клоаку». Але я тоді виступив проти. Сказав: ми це училище реорганізуємо. Під'єднали його до Львівської політехніки (цей досвід перейняли згодом по всій Україні), а пізніше, коли змінилися обставини, училище знову відокремилося. Тепер це — потужна українська академія, значення якої тяжко переоцінити.
Ще один аспект. Колись відомий поет, народний депутат Роман Лубківський закликав ліквідувати Яворівський полігон. Москві, яка була зацікавлена в ослабленні України, це дуже подобалося. Я тоді посварився з Лубківським, з іншими депутатами, сказав, що далі носа свого вони не бачать, не дивляться у перспективу. Військо Україні потрібне! Маємо сумний приклад 20-х років минулого століття. Яворівський полігон — надзвичайно коштовна річ — у кожний його гектар було вкладено 4 мільйони радянських рублів. А уявіть, яка вартість 24 тисяч га цього полігону! — майже 100 млрд. рублів. Там маса кабелів, автоматики, іншої інфраструктури. Скільки кадрів підготували на ньому! Завдяки міжнародним військовим навчанням заробляємо тут чимало коштів. Що ми сьогодні, під час російської агресії, робили би без цього полігону? Я у 90-х витримав страшенний тиск. Збереження полігону вважаю своєю особистою заслугою.
— У чому висота і приземленість Чорновола?
— В'ячеслав Максимович мав дивовижно швидку реакцію на всі події. Мене зачіпає, коли часом кажуть: от прийшли до влади «шестидесятники», які не мали досвіду державного і господарського будівництва — які вони там реформатори? Ні, ці люди були добре підготовлені до державотворчої роботи! Протягом десятків років, які вони провели у тюрмах, вільна Україна була основною темою їхніх дискусій. Вони у деталях продумали, як її будувати. Обганяли час. До певної міри, були ідеалістами. Були надто делікатними у багатьох речах, «правильними». А слід було у багатьох моментах (це я тепер заднім числом міркую) зі старою системою поводитися дуже жорстко. Ми мали не просто опонентів — ворогів. Дотепер наша українська проросійськість у центрі, зокрема у Києві, є страшним гальмом у розвитку держави. Ворогів треба ліквідовувати — так, як робить це Ізраїль. Там не дивляться, хто що скаже…
В’ячеслав Чорновіл був політиком масштабу чеха Вацлава Гавела, литовця Вітауса Ландсбергіса. В ньому поєднувалися демократизм, інтелігентність. Було довір'я до людей і чесність. Ніяких приватних інтересів. Горів проблемами. Жив скромно. Для нього потрібен був швидкий рух, машина — щоб поїхати сьогодні туди, а завтра — в інше місце…
А потім в Русі стався розкол. У цю групу потрапили колаборанти, які за радянської влади були нею приголублені — Іван Драч, Дмитро Павличко, Юрій Костенко, Олександр Лавринович та інша публіка. В’ячеслав Максимович це тяжко пережив…
Чорновіл дотримувався даного слова, хоча це іноді шкодило справі. Скажімо, були певні епізоди в економічній сфері, про які публічно не можна було говорити. А Чорновіл любив це перед аудиторією викласти. Я пояснив, чим це небезпечно. До В'ячеслава Максимовича часто приходили бабці зі своїми проблемами. Він дослуховувався до «голосу народу» і давав команди негайно вирішити те чи інше питання, часто — нереальне. У нього була така уява: якщо сказав — то вже завтра має бути зроблено. В економіці такого немає, там складніші процеси. Ми з ним домовилися: економічні проблеми — це цілком моя «парафія», а політика — його.
— Ви тричі були народним депутатом. Коли отримували натхнення, задоволення від своєї роботи у Верховній Раді? Яку важливу проблему там вдалося вирішити?
— Протягом двох скликань я працював у Комітеті з національної безпеки і оборони. Зокрема займався соцзахистом ветеранів війни. Тоді були великі труднощі з пенсіями військовослужбовців. Ті, що виходили на «заслужений відпочинок» на початку 90-х, отримували дуже мало. А ті, що пізніше — у п'ять разів більше. Цю кричущу несправедливість нам вдалося вирішити.
Більшість питань у цьому Комітеті вирішували у закритому режимі. Зокрема, коли нам треба було ставити на ноги зовнішню розвідку. Чимало вдалося зробити. Зокрема, на Львівщині ми врятували від розформування велику військову частину у Липівці. Там працювали фахівці, які знали по 20 мов! Москва хотіла цю частину забрати до себе. Я домовився з тодішнім головою СБУ Євгеном Марчуком, щоб перебрав цей підрозділ у своє відомство. Він пообіцяв, але коли дійшло до справи, затягнув її. Людям не платять зарплату, зростає соціальна напруга. Ми тоді три місяці платили військовикам з обласного бюджету. Пригадую, розлючений приїхав до першого заступника Голови Верховної Ради Василя Дурдинця, змалював йому проблему. І він зрозумів, вплинув.
Ще один епізод. Коли постала Україні, до нас почали звертатися фахівці з високих російських інстанцій, зокрема, з Головного розвідувального управління. Це були офіцери, вихідці із Західної України. Кажуть: нас посилають в Японію, у Корею, а ми хочемо служити Україні. Домовився з Марчуком, що він їх забере. Офіцери приїхали, а справу не вирішено. Я тоді в облвиконкомі створюю Аналітичний центр і влаштовую туди цих полковників. Вони таку цінну інформацію нам давали, якої інші безпекові управління навіть близько не мали. Президентові я слав доповідні записки, після яких Марчук нервувався (розмовляв тоді ще по-російськи): «Кто с Давымукой работает?».
У Верховній Раді шостого скликання я працював у Комітеті з питань науки і освіти. Курирував так звану інвестиційну політику України, питання, пов'язані з авторським правом, інтелектуальною власністю. Хоча була складна політична ситуація, багато що вдавалося зробити. Іноді, щоб провести важливий для країни законопроект, доводилося запрошувати в авторський колектив представників чужих нам політичних груп. Навіть вводити туди сина Януковича…
Загалом я провів через парламент 42 законопроекти. Але, чесно кажучи, цієї бюрократичної кухні не любив, вона мене мучила. Навіть хотів кинути роботу у Раді. Я — більше практик…
«Книга зібраних мною екслібрисів є у Кембриджі»
— Може скластися враження, що з приходом нової генерації політиків, управлінців ви, людина з таким багажем знань, досвіду тепер усамітнюєтеся на дачі… Випадково дізнався, що Давимука — відомий колекціонер, меценат. Що передали бібліотекам, музеям багато рідкісних книг, інших творів мистецтва. Що вами рухає?
— Це все йде з дитячих років. Щасливий, що у старших класах у моїй Чернелицькій школі був надзвичайний колектив молодих і талановитих учителів. Вони представляли потужну новітню лінію всебічно розвинутих людей. У нас у селі було кілька колекціонерів. Серед них — непомітний фінінспектор пан Добрянський, відомий на всю Європу. Побачив у мені колекціонерську жилку, подарував кілька сотень марок і почав вводити у це захоплення. Розповідаючи про свої марки, по суті, читав лекції з історії, географії, природи, мистецтва, розповідав про геніїв. Мама моя завідувала ощадкасою, яка розміщувалася разом з поштою. Коли приходили листи з Франції, Канади, США, Австралії, вона просила у людей марки для мене з цих конвертів. Так я усю діаспору вивчив.
Пізніше зацікавився книгами. Через них перейшов до екслібрисів, книжкових знаків. А у дитинстві збирав… патрони. Під час Першої світової війни у нас по Дністру півтора року стояв фронт. «Куль» там залишилася хмара. Ми, діти, збирали їх, обмінювалися. І, звісно, хуліганили. Влаштовували своєрідну забаву-змагання: викопували ямку, запалювали в ній вогонь, кидали туди наші «скарби», а біля багаття розвішували свої штани. Перемагав той, у кого більше дірок було у споднях…
А ще пригадую, у нас у школі був завуч Кудибін, прийшов з війни без руки і ноги. Був дивовижним істориком, збирачем пам'яток. Щоб здати у нього екзамен, треба було принести якусь цікаву річ — старовинну монету, старожитності. Зібрав їх величезну колекцію. Від нього я теж багато чого перейняв…
— То чим ви порадували вітчизняні книгозбірні, музеї?
— Почну з того, що через те, що ми довго не були незалежною державою, до історичних пам'яток у нас ставилися як до чужого. Безцінні архіви, родинні документи, інші речі окупанти знищували, бо вони були свідками інших світів, світоглядів. Нам треба почати рух, щоб зберегти кожну стару фотографію, кожну старовинну річ. Я почав їх збирати зі студентських часів.
Серед віднайденого — всілякі відозви, зокрема, часів Івана Франка, запрошення на вечорниці, дуже цікаво оформлені старі газети. Взяти для прикладу одне з оголошень 1904 року: «У селі Глинянах відбудеться народне віче за український університет». Збираю все це серед односельців, знайомих. З часом воно само до тебе приходить. Одну з таких великих збірок я подарував музеєві Франка. Процитую текст оригінального запрошення на вечір у жіночій гімназії. У ньому примітка: «Дуже просимо прийти вчасно, бо на вечорі буде Андрей Шептицький».
Збираю книжки, європейські стародруки. На жаль, у нас книгодрукування у середні віки не набуло такого масштабу, як у західних країнах. Вершиною поліграфічного мистецтва у нас вважали книги Івана Федоровича. На той час в Європі це був середній рівень. В Європі кожну книжку було наповнено ілюстраціями, гравюрами. Щоб ввести земляків у світ цієї західноєвропейської культури, майже кожної суботи приходжу на засідання гуртка «Нектар», приношу рідкісні стародруки, читаю короткі лекції про них…
Як голова наглядової ради Львівської національної академії мистецтв готуюся робити виставку на цю тему. Хочу в наступному навчальному році прочитати курс лекцій для студентства і показати йому, що таке європейська книжка у XVII- XVIII століттях. Це були мистецькі витвори — не тільки за змістом, а й за оформленням. Візьмімо голландця Ван Лукена, який творив у 1680 роках. На гравюрах, якими він ілюстрував Біблію, по дві тисячі персон! Християнство показав як глобальну, всесвітню стихію, в якій задіяні люди, звірі. Його ж колега, француз Густав Доре, робив антураж природи і на її фоні малював усього одну-дві персони…
Розвиток української книги пройшов дуже трагічний шлях. Велике мистецтво було закрите для народу. Хочу, щоб воно стало доступним для кожного. Воно потрібне людині як повітря.
— Розкажіть про ваш об’ємний тритомник екслібрисів — його важко втримати у руках…
— У цьому виданні зібрано 12 тисяч 343 книжкових знаки, які охоплюють період від XVIII до XXІ століття. Збирав їх з 1964 року. Представлено усю Європу. Але найбільше екслібрисів — від українських авторів. Ці книги я подарував в усі бібліотеки України. Є вони у Кембриджі, Оксфорді, у парламентських, сенатських книгозбірнях. Тепер хочу розіслати їх по всіх великих музеях Європи: Париж, Відень, Берлін. Фахівці сказали мені: такого видання на пострадянському просторі ще не було.
— У чому суть мистецтва екслібрису? Чим воно цікаве?
— Екслібрис виник як книжковий знак, який засвідчував власність на ту чи іншу книжку. Інколи писали: «Це моя книжка». І супроводжували цей напис прокляттям: якщо ти вкрадеш цю книжку, тобі буде те і
Екслібрис — компактна форма, яка відображає характер власника, інколи — з вкрапленням символів, гумористичних елементів. У мене теж є свої екслібриси. Їх створили художники Євген Безніско, Богдан Сорока.
Зібрані 12 тисяч екслібрисів подарував Науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Також подарував графіку Софії Караффи-Корбут, Стефанії Гебус-Баранецької, Леопольда Левицького, Любомира Медвідя. Особливо пишаюся, що віддав на зберігання геніальні ілюстрації до «Лісової пісні»…
«Над зміцненням національної оборони треба працювати день і ніч…»
— І все ж вас сприймають насамперед як науковця, політика, господарника. Не відчуваєте, що до кінця не затребувані?
— Зараз у політику прийшло інше покоління, яке живе іншими інтересами. Матеріалізм захопив його уми. Державні інтереси часто відходять на задній план. Механізмом політичної кухні є «договорняк». Це все нищить Україну. Я у цьому світі зі своїми поглядами тепер виглядаю таким собі динозавром. Зараз час популізму, брехні. На жаль, у політиці верх взяла корисливість, цинізм, дивовижна зажерливість. Якби не вплив Заходу, який щораз вимагає: «зробіть те», «зробіть те» — ми перетворилися б у помийну яму… Дуримо всіх. Лише коли обставини заженуть нас у кут, голосуємо за щось позитивне. Це шкідливо для становлення держави…
— Чи бачите на підході тих, хто змінить цих корисливих матеріалістів?
— Та молодь, яка хоче займатися політикою, дуже швидко переймає найгірші властивості попередників. А от молоді «айтішники», фізики, математики — то наша інтелектуальна потуга, наша надія…
— Чим ви зараз займаєтеся?
— Працюю провідним науковим співробітником Інституту регіональних досліджень ім. академіка М. Долішнього Національної академії наук. Видав монографії «Національні інноваційні системи», «Креативна економіка». Є головою наглядової ради Академії мистецтв. Вирішуємо багато важливих справ. Недавно була серйозна проблема: закон про вищу освіту встановив своєрідну специфікацію: завідувачем кафедри може бути тільки доктор наук. А звання «доктор мистецтва» в Україні немає… Запросив заступника міністра освіти, зустрілися з ректором, обговорили проблему, виробили пропозиції. Думаю, незабаром їх буде реалізовано.
Також є членом наглядових рад Національного музею ім. Шептицького, Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника і наукової бібліотеки університету ім. І. Франка. З колегами створили громадську раду «Святий Юр». Поставили за мету повністю реставрувати пам’ятник ЮНЕСКО — Святоюрську гору, перетворити її у перлину. «Вибили» 20 млн. грн. на першочергові протиаварійні роботи, зараз їх починають. Запросили прем’єра Гройсмана — він прийшов, оглянув, схвалив. Пообіцяв ще 30 млн., якщо ці кошти освоїмо. Загальний кошторис проекту — приблизно 160−170 млн. грн. Хочемо відновити церкву, яка була знищена бомбою у 1939 році, на початку війни (храм розміщувався біля вежі Головпоштамту). Домовилися з бізнес-структурами, які фінансуватимуть цю справу… Також працюю у Громадській раді парламентського Комітету з питань науки і освіти.
— До слова, наскільки ви — людина інтелігентна, зважена, відповідальна — почувалися комфортно у парламентській залі, де панують згадані вами інтриги, кулуарні домовленості…
— До певної міри, я для багатьох там був чужим тілом, бо завжди виступав відкрито і об’єктивно. Фактично у своїй фракції був єдиним, хто відкрито дискутував з Юлією Володимирівною з будь-яких питань. Зокрема, різко виступив проти, коли намічався альянс БЮТ з Януковичем — і врешті-решт моя позиція виграла. Тимошенко не сприймає критики, легко стає жертвою підлабузництва…
— Ваш «мікроприладівський» досвід міг би зараз пригодитися для оборони країни…
— І не раз уже пригоджувався. Багато чого ми зберегли в Україні. У 90-роки першими поставили питання виробництва наскрізної технології з виробництва зброї. КДБ передбачав розпад СРСР. Це я помітив вже у 1986−1987 роках, коли розробки нашого СКБ не впроваджували на «Мікроприладі», а відправляли у Росію. Москва паралельно відновлювала у Росії виробництво тієї самої продукції, що була у нас. Коли у 90-і роки я став головою Львівського облвиконкому, доводилося розв’язувати проблеми підприємств військово-промислового комплексу з їх централізованим підпорядкуванням. Я домігся у Кабінеті Міністрів, щоб цим підприємствам надали цивільний статус і право самостійної економічної діяльності. Це втримало наші авіа-танкоремонтні заводи — інакше вони були б знищені.
Зараз багато робиться для відновлення військової могутності країни. У нас є колосальні розробки. На жаль, впроваджують їх не такими високими темпами, як мало би бути. Нам слід терміново відновлювати виробництво засобів протиповітряної оборони — щоб у разі потреби збивати ворожі ракети і літаки. Працювати треба день і ніч…
— Відчувається, що тримаєте рук на пульсі часу. У вас немає тривоги за те, що буде з Україною після виборів?
— Тривога величезна — від того, що може відбутися реванш. Боюся, що президентом може стати людина, абсолютно не досвідчена у державному будівництві. Хіба вас не тривожить, що високий рейтинг має шоумен Зеленський? За останній десяток років у нас виробилася така філософія, що будь-яка людина з вулиці може керувати державою. Є сили, які стимулюють ці настрої. Найгірше буде, якщо президентом стане маріонетка Москви…
— Яким ви бачите розвиток ситуації?
— 40 відсотків громадян ще не визначилися. Це основний виборчий ресурс. Коли розпочнеться основна боротьба, великий шанс на перемогу матиме Порошенко. Зрозуміло, що у ньому бореться державне і бізнесове. Але не треба знецінювати його досягнення.
У мене є своя концепція ймовірного розвитку подій. В українського народу, який довго був не державним, перебував під чужоземним управлінням, ліквідовано еволюційні властивості. Але дуже добре розвинулися адаптаційні. Коли ми стали незалежними і треба було опертися на внутрішні еволюційні властивості, їх не було. Звідси наша біда. Ми не зуміли, як інші народи, швидко стати на власні ноги. Нам треба було входити в Європейський Союз, де зовнішні обставини змусили б нас адаптуватися… І тепер, коли є певні зовнішні обставини — війна, «батіг» із Заходу — у нас запускаються ці адаптаційні властивості. Ми мусимо рухатися вперед, хоча певна публіка намагається гальмувати цей процес. Сподіваюся на ці зовнішні чинники, які змусять нас прогресувати.
