«Після смерті готова подарувати комусь свою шкіру…»

Ксенії Щиголь-Науменко з Миколаєва (обласного центру) — 33 роки. Вже дев’ять місяців у її грудях б’ється донорське серце, яке жінці пересадили в Індії. У 2012-му у Ксенії діагностували гострий мієлобластний лейкоз. За два роки пройшла 24 курси хіміотерапії. І от нарешті довгоочікувана ремісія! Проте жінка раділа недовго. Агресивні препарати дали ускладнення на серце. Ксенія потребувала нового органу. Жінка зрозуміла: треба боротися, адже її син не може залишитися без мами.

Індійська клініка виставила рахунок за трансплантацію — 125 тисяч доларів США. Його оплатило МОЗ України. Кошти на візи, переліт, проживання, харчування, препарати проти відторгнення, обстеження і лікування, що не входило до переліку оплачених Україною послуг (в Індії у Ксенії виявили подагру), допомогли зібрати небайдужі українці.

Зараз жінка почувається добре. Каже, якби їй не пересадили чуже серце, її б уже не було серед живих. Радіє, що в Україні внесли поправки до Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів».

Після смерті готова подарувати комусь свою шкіру — всі інші органи та тканини колишньої онкохворої для пересадки не придатні.

«Розкажіть трактористу з Хацапетівки, що він може стати живим донором, — замкнеться у хаті і не буде звідти виходити. А скільки українців вірять у те, що їх зараз почнуть розбирати «на запчастини»?

Донора підбирають за багатьма критеріями і параметрами — зростом, вагою, антитілами, групою крові. Тобто людині зі зростом 156 см не можуть пересадити серце від людини, зріст якої 185 см, бо воно у ній просто не поміститься. Орган повинен підходити ідеально, інакше реципієнт помре або орган відторгнеться протягом двох тижнів, — пояснює Ксенія Щигольауменко. — Люди бояться, що їхні органи продаватимуть за кордон. Але після вилучення серце потрібно пересадити протягом чотирьох годин, нирку — впродовж 12, печінку — 24. Куди можна перевезти серце за чотири години? Хіба що у сусідню область. Або літаком з Миколаєва у Львів. У безхатьків органи не вилучатимуть, бо ці люди п’ють, хворіють, заражені туберкульозом, а органи потрібні здорові. Дитячі органи дорослим не підійдуть (як ви думаєте, чи приживеться крихітне серце у тілі олігарха, який важить 150 кг і має 185 см зросту?), а досвіду дитячої трансплантології в Україні немає".

«У підвалах пересадок ніхто робити не буде, — веде далі пані Ксенія. — Процедура виглядає так. Якщо є орган, швидко викликають реципієнта, якому він підходить. У цей час медична бригада у складі мінімум 10 осіб вирушає на забір органа. Доставляють на п’яти „швидких“ (на випадок поломки якоїсь із машин). Патрульні створюють „зелений коридор“. Якщо донор і реципієнт перебувають на великій відстані одне від одного, орган доставлять авіатранспортом. На місці орган перевіряють, і якщо збіг ідеальний, реципієнта починають готувати до операції. Як тільки орган прибуває у клініку, його максимально швидко пересаджують реципієнту. Після пересадки людина ще 10−15 днів перебуває у реанімації, виконує найпростіші вправи (стискає кулаки, рухає пальцями на руках і ногах). Далі її починають садити. Потім вона робить перші кроки, пересувається на найменші відстані, ходить по сходах, починаючи з однієї-двох сходинок на день. Один марш людина може подолати лише через 20 днів. Після реанімації її переводять у палату, де вона лежить ще 15 днів. Лікарі спостерігають, як її організм сприймає імуносупресанти, і тільки після цього виписують, але від клініки далеко не відпускають. Щотижня треба здавати аналіз на концентрацію у крові цієї імуносупресії. Через місяць-півтора проводять біопсію пересадженого органа, і якщо немає відторгнення і орган працює добре, відпускають додому». Через те, що ребра у Ксенії були розпиляні, аби вони правильно зрослися, жінка ще три місяці носила на грудях спеціальний бандаж.

«Орган можна чекати скільки завгодно. Я чекала три місяці. Серце підійшло лише з третього разу. Багато хто чекає набагато довше — з 10-го разу орган може не підійти за певними параметрами», — розповідає Ксенія.

Оновлений закон передбачає, що з 1 січ ня 2019 року кожен повнолітній українець, який виявить бажання пожертвувати своїми органами та/або анатомічними матеріалами після смерті, може при житті надати письмову згоду на донорство. Після цього на таку особу оформлять картку потенційного донора державного зразка (дані можуть вказуватися у паспорті або водійських правах), а інформацію внесуть у Єдину державну інформаційну систему трансплантації, яку планують запустити до 1 жовтня 2018 року. Держава гарантує конфіденційність донорам, доступ до інформації матимуть лише медзаклади, які займаються трансплантацією, трансплант-координатори і судмедексперти). Будь-якої миті людина може відкликати свою заяву.

Якщо особа не надасть згоди на посмертне донорство, у випадку настання смерті мозку (при цьому функції дихання та серцебиття збережені) рішення про забір органів прийматимуть найближчі родичі (батьки, чоловік/дружина, діти, рідні брати/сестри). Якщо родичів у померлого немає, вирішувати буде той, хто ховає особу. У випадку смерті неповнолітнього згоду можуть дати лише батьки або законні представники.

Якщо людина хоче, аби її поховали із нирками, печінкою, серцем, за життя мусить висловити незгоду на посмертне вилучення органів та, відповідно, її задокументувати.

Закон забороняє вилучати органи у дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, невстановлених осіб, осіб, які загинули під час бойових дій та тих, що померли насильницькою смертю.

При кожному закладі охорони здоров’я, акредитованому центральним органом виконавчої влади, створять спеціалізовані відділення трансплантології. У кожному такому закладі працюватиме етичний комітет, який стежитиме за дотриманням чинного за конодавства. Зараз готуються зміни до Кримінального кодексу України, щоб звести до мінімуму можливі правопорушення.

«Більшість цих норм діяла з 1999 року, коли було прийнято Закон „Про трансплантацію органів та анатомічних матеріалів“, — каже директор БФ „Крила надії“ Наталія Ліпська. — Народні депутати внесли кілька поправок, зокрема офіційно з’явилася така посада, як трансплантант-координатор. Це — та людина, яка буде переконувати родичів погодитися на забір органів у померлого, якщо той за життя не дав такої згоди. 60−70% родичів не були б проти, якби їхній близький після смерті врятував чиєсь життя, але до них навіть ніхто не підходить з такою пропозицією (щороку в Україні гине близько трьох тисяч потенційних донорів, які могли б врятувати життя 10 тисячам хворих. — Авт.)».

Більшість українців переконана, що органи вилучають переважно у тих, що загинули у ДТП. Насправді найвищі шанси стати донором в осіб, які перенесли інсульт. Мозок помирає, але інші органи цієї людини ще якийсь час придатні для пересадки. Вилучати їх можна лише після відповідного висновку консиліуму лікарів тієї установи, де померла особа.

Однак сьогодні діагнозу «смерть мозку» лікарі практично не ставлять, адже відповідне обладнання, яке дозволяє констатувати загибель мозку, має у своєму розпорядженні лише 1,7% відділень інтенсивної терапії.

«Без належного фінансування, — кажуть медики, — Закон „Про трансплантацію“ й надалі діятиме тільки на папері». В Україні досі пересадки проводили від родинних донорів. Минулого року пересадили лише дві трупні нирки у Запоріжжі. Цього року — жодної такої трансплантації. «Лікарі не хочуть наражатися на ризик. Було таке: дружина дає дозвіл на забір органів у померлого чоловіка, а через тиждень приїздять його батьки і влаштовують нам „розбір польотів“: на якій підставі вилучили органи в їхнього сина?» — розповідає один із лікарів-трансплантологів, який побажав залишитись інкогніто.

«У Держбюджеті на цей рік було закладено понад 112 млн. гривень на проведення трансплантацій нирок в Україні (Києві, Запоріжжі, Дніпрі, Харкові, Львові та Одесі. — Авт.). Проте ці кошти продовжують лежати на рахунках. Трансплантологи не подали запитів у відомство про те, що їм потрібно закупити ту чи іншу апаратуру, щоб проводити пересадки, — розповідає Наталія Ліпська. — Ніхто не хоче виходити із власної зони комфорту. Бігаю за пацієнтами, які по десять років перебувають на гемодіалізі, і прошу їх подати документи у МОЗ та стати у чергу. Деякі з них навіть не знають, що мають право на новий орган, який їм пересадять в Україні безкоштовно. Родичам одного з пацієнтів довелося погрожувати прокуратурою, бо три роки збирали кошти на трансплантацію нирки за кордоном».