Тридцять літ у пеклі Афгану

Ця новина сколихнула Україну: київські геологи під час експедиції в Афганістані знайшли там… українця, який зник у гирлі афганської війни тридцять літ тому! Почали звіряти списки зниклих безвісти й дійшли висновку, що це може бути волинянин — житель села Велика Глуша Любешівського району Ігор Білокуров. Однокласники по відео уже впізнали свого шкільного товариша. А мати, побачивши сюжет, мало не знепритомніла. Бо тільки шість років тому перестала ставити у храмі свічку за його здоров’я і «поховала»…

Що йшов на війну, матері не зізнався

Антоніна Василівна Білокурова не може спокійно розповідати про страждання, що випали їй на долю. Дізнавшись про дивовижне «воскресіння із мертвих» Ігоря напередодні Великодня, до її сільської хати поспішають журналісти з усіх центральних видань та каналів. І з кожним жінка ще раз переживає свою неймовірну материнську драму. Бо душа знову болить, тріпоче і плаче.

— Я таки вимолила його у Бога, — мати ніжно проводить долонею по білявому волоссю сина, що дивиться на неї зовсім юним із фото. — Вимолила…

Як важко їй дається кожне слово, кожен спогад! Видно, що подумки пропливає усе життя, а озвучити бодай дещицю не має сили. Вистраждана, виплакана, зневірена… І, нарешті, таки окрилена! Мама знову має надію, яка тримала її на світі півжиття.

— Ігор хотів бути військовим, — розповідає. — Пішов в армію строковиком, служив сумлінно, з охотою. Його помітили, запропонували залишитися на понадстрокову. Тоді направили аж у Ленінград, в школу прапорщиків. Коли отримав наказ у Афганістан, толком і не знаю. Бо Ігор не відразу зізнався, що відлітає у гирло війни. Виривався з того пекла на кілька днів — поспішав до мами. Вона накривала щедрий стіл, кликала гостей, бо ж дитини давно не бачила. Гордилася ним й хотіла, щоб інші ділили з нею радість від зустрічі.

Коли син востаннє ступив на поріг батьківської хати, мама пам’ятає, як сьогодні. Почала клопотатися коло печі, а Ігор зупинив:

— Мамо, годі, не бігайте. Давайте посидимо, поговоримо. Удвох.

Тоді й зізнався, що воює в Афганістані.

Найдужче просив маму писати йому листи

Мати не вірила тому, що чує. Що син, який зараз поруч, ніжно обіймає її за плече, за кілька днів буде у серці війни. Там стрілятимуть, все вибухатиме, горітиме. Він буде там? Від безсилля будь-що змінити терзалася її душа. Якби могла, сама б на крилах туди полетіла. Тільки б не він.

Ті короткі гостини сина сиділа як на голках. Хотіла відтягнути час від’їзду Ігоря, та настав момент прощатися. Останнє, що почула, як закривав за собою хвіртку:

— Пишіть мені частіше, мамо. І не плачте — я обов’язково повернуся.

І стали з Великої Глуші один за одним летіти листи в Афганістан. За короткий час надходили і відповіді. «Якби ви тільки знали, що тут робиться», — ця фраза, написана сином незадовго до смерті, різонула. Серце відчуло біду.

Зв’язок раптово обірвався. Антоніна Василівна вичекала тиждень, другий, місяць… А тоді почала стукати у всі двері, шукаючи Ігоря. Нарешті прийшла відповідь з Москви: «Бєлокуров Ігор Вікторович зник під час бою у провінції Кандагар». Це був 1988 рік. Тоді почалося материнське ходіння по муках. Бо не було сина ні серед живих, ні серед мертвих.

Він наче розчинився.

Пригадав лише два українські слова — «Волинь» і «криниця»

Скільки кіл пекла вона обійшла, по крупинках вишукуючи інформацію про Ігоря! Шукала слідочок сина і в Міжнародному Червоному Хресті, і в пакистанському посольстві. Та всюди перед нею стояла стіна невідомості. Не здавалася, й далі стукала в інші двері з єдиним проханням: «Допоможіть знайти сина». Знову чула оте невизначене «шукаємо» і поверталася додому ні з чим.

Тоді діставала фотоальбом з його юнацькими фото й розмовляла з ним. Ця «бесіда» полегшувала її життя й додавала сил. Без цього, здавалося, збожеволіє.

Так двадцять п’ять років шукала! І не знайшла. Весь цей час молилася за здоров’я Ігоря, а тоді погодилася його «поховати». Непростим було рішення, та розумом відчувала, що «так треба».

Не можна ж жити лише мрія ми про його повернення. Якби мав прийти, дав би хоч якусь про себе звісточку.

На сільському кладовищі поставили гарний пам’ятник Ігорю. На ньому вивели дати його життя і… смерті. А ще незадовго до цього несподівано з Москви «прилетіла» бойова нагорода Ігоря «За відвагу». Чому вона на стільки «затрималася» у дорозі — хтозна.

Шість років Антоніна Василівна жила більш-менш у душевному спокої. Бо справді змирилася з втратою. Аж напередодні цього Великодня їй показали дивне відео. Учасники української експедиції, котрі займаються в Афганістані пошуком водоносних горизонтів, випадково зустріли серед місцевих слов’янина. Виявилося, це колишній полонений, українець. Хоч ні української, ні російської чоловік не знає. Два слова, які пригадав, — це «Волинь» і «криниця». Так геологи зробили висновок, що Амрідін (таке ймення мав) — з-під Луцька. Більше нічого вивідати не вдалося. Адже чоловік мав важку контузію, і усе життя до війни у нього «стерлося».

Пошуковці почали піднімати офіційні документи. Так дізналися, що з афганської війни не повернулися троє волинян — зникли безвісти. Тоді вивідали, в якому році Амрідін потрапив до місцевого племені, — 1988 рік. Так зробили висновок, що це — Ігор Білокуров.

Попереду — ДНК-експертиза

Мати дивилася, як незнайомець усміхається з екрана, — і не знала, плакати чи сміятися тому, що бачить. З одного боку, ніби бачила зовсім чужу людину, а з іншого, той чоловік має такі ж риси обличчя, як і її Ігорчик. Ще й дивився, ніби спеціально на неї, й безмовно про щось благав.

Пізніше це відео переглянули шкільні друзі зниклого афганця. Вони впізнали в чоловікові Ігоря Білокурова. А ось рідний брат заявив категорично: «Не він». Чи тому, що сам не вірить, чи тому, аби не підживлювати мамині надії на випадок, якщо виявиться, що знайда таки не її син.

Попереду чекає довгий процес повернення чоловіка в Україну. Відомо, що тридцять літ тому він потрапив у полон. Пізніше прийняв мусульманство, жив не в одному племені. Чи легко йому буде тепер вирватися з Афганістану? Обов’язковою буде ДНК-експертиза, аби підтвердити чи спростувати його кровну спорідненість з Білокуровими.

— Ви вірите, що це справді ваш син? — запитую.

Мати не знаходить слів для відповіді. Бачу, що хотіла б ствердно кивнути. Та все-таки мучить сумнів.

— Вони обіцяли, що за два місяці зможу його нарешті побачити, — зітхає. — Чи доживу?

В очах її світиться надія. Хочеться вірити, що вона буде не марною.

Волинська область

Фото автора та з відкритих джерел