Околицю Луцька облюбували лебеді

Весна тільки тепер, наприкінці березня, сміливіше пробивається у свої володіння. Нарешті чуємо дзюрчання струмків, курликання журавлів і тріпотіння крил лебедів… Але на ставку на околиці Луцька білокрилі красені радують людей цілий рік. Бо не відлітають у теплі краї.

Млва про в’їзд у село Крупа Луцького району. На місцевому ставку торік зимувало кілька лебедів. Люди в морози підсипали їм на бережок зерна, залишали хліб. Тож восени пернаті знову вирішили залишитися. Правда, цього разу залишилась ціла сотня! Шефство над гостями взяли учні місцевої школи. Діти всю зиму носили птахам харчі. Хтось брав з дому білі паляниці й розкришував їх на водне плесо, а хтось випрошував у батьків для білокрилих ласунів яблука. Пшеничку сипали просто на сніг, аби птахи могли у будь-який час підкріпитися.

Спочатку лебеді з осторогою ставилися до людей. Але ж правду кажуть: голод — не тітка. Поступово пернаті стали звикати до опікунів. Здалеку забачивши дітей, почали змагання влаштовувати, хто перший підпливе й вхопить більш ласий шматочок.

З часом до ставу стало приходити мало не все село! Що сипали своїм курям-гусам, те й дикому птаству несли. Не раз біля водойми, яку так і не скувала крига навіть у найлютіший мороз і на якій плавало стільки лебедів, зупинялися подорожні авто. Особливо хто їхав трасою Луцьк-Дубно з дітьми, не міг оминути такого білокрилого дива.

— Ми здивувалися, побачивши серед зими на нашому ставку стільки птахів, — розповідає жителька села Крупа Валентина Серединська, від хати якої до водойми рукою подати. — То було ціле лебедине царство. І сусіди, і наша родина — всі ходили їх годувати. Справді, лебедів було не менше сотні. А як сонечко блиснуло, то трохи порозліталися. Але все одно ще ходимо їх годувати.

Кажуть, у морози поласувати людськими харчами на ставок у Крупу прилітали навіть червонокнижні сірі чаплі. Ми з донечкою теж взяли буханочку білого хліба для диких красенів. Ще не дійшли до берега, як зграя білокрилих вже булла фактично на суші. З рук братии крихти посоромилися, а от за кинуті шматки хліба у воду жадібно боролися. Старші крилами відганяли молодняк, а ті від образи шипіли й навіть дзьобалися. Ох, які вони задерикуваті! Хоча таки відступали подалі й з надією чекали, коли ж який більший шматочок до них долетить. А нарахували ми на плесі двадцять три птахи.

Жителі Крупи тішаться, що до їхнього ставу не добралися браконьєри. Бо душа крається від повідомлень, що на березі водойм знаходять убитих лебедів. Когось спокушає м’ясо птахів, а хтось полює лише заради розваги. І як підіймається рука натиснути на курок, споглядаючи таку красу?