Морська подорож Тараса Шевченка

Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі

Помеж кугою в Сир-Дар"ю

Байдару і баркас чималий.

Прощай, убогий Кос-Арале...

Чи не правда, як точно тут передано той азарт, те гарячкове пожвавлення, з яким моряки, знявшись з якоря, пускаються у нове плавання? Та на цей раз їхнє хвилювання не було пов’язане з невідомістю далеких морських просторів. Плавання, в яке вони щойно рушили, мало бути коротким і прозаїчним: ввійти з моря в гирло ріки до недалекого військового укріплення.

Хвилюючим було те, що оте рутинне плавання по зарослій рослинністю ріці - то був своєрідний епілог, останній епізод тривалих і довгих морських походів. А тим, хто так проникливо відчув той настрій їх завершення, настрій прощання, що охопив команду, був не хто інший як Тарас Шевченко. Так і уявляється, як він на кормі вдивляється в даленіючий берег щойно покинутого острова, а тоді в альбомі серед різних малюнків похапцем, обриваючи слова, записує те прощання...

Прощай, убогий Кос-Арале,

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав-таки два літа.

Спасибі,друже, похвались,

Що люди і тебе знайшли

І знали, що з тебе зробити.

Прощай же, друже! Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю-

Твоїй пустині; в іншім краю,

Не знаю,може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись!

...Десь наприкінці вересня 1849 року Шевченко прощається з Кос-Аралом - пустельним убогим островом в північно-східнній частині Аральського моря, з островом, який був базою дворічної Аральської описової експедиції відомого російського мореплавця й географа адмірала Олексія Бутакова. Саме за його клопотанням до складу експедиції взяли рядового третьої роти Оренбурзького лінійного полку Тараса Шевченка - "для снимания видов в степи и на берегах Аральского моря".

Звичайно, з боку Бутакова це було пряме порушення "височайшої волі" царя Миколи щодо заборони Шевченкові-солдату писати й малювати, Ту заборону, зокрема щодо малювання, Шевченко сприймав як винятково несправедливу, незаслужену і - неприродну. Мовляв, навіть язичник - римський імператор, вигнавши в заслання Овідія, не заборонив йому складати скорбні елегії, а тут цар-християнин не дозволяє художникові малювати!

Описуючи в листі до княжни Варвари Репніної враження від свого нового місцеперебування, від мальовничого побуту казахів ("какой стройный народ, какие прекрасные головы"), він каже, що дивитись на все це і не малювати - то така мука, яку може збагнути лише справжній художник.

І ось раптом Шевченко дізнається про своє призначення до експедиції! Можна зрозуміти його радість, його ентузіазм. "Я тепер, - пише він 9 травня 1848 року до Андрія Лизогуба в Седнів, - веселий іду на оте нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернуся тільки, але йду, їй богу, веселий. Прийшло мені розрішення малювать, а на другий день приказаніє у поход виступать, Вибач мені, їй богу. ніколи і сухар той з"їсти, а не те, щоб лист написать до ладу".

Аральська експедиція - то надзвичайно цікавий і важливий період у його житті і творчості. У вірші поет називає Кос-Арал убогим, але на тому убогому острові він провів, в перервах між плаванням, два надзвичайно врожайні роки. Перш за все, як художник.

Якщо за перші одинадцять місяців заслання в казармі в Орській кріпості він спромігся лише на одну роботу - автопортрет (про нього скажемо далі), то за час експедиції він створив десятки видатних творів - акварелей, сепій, рисунків. Серед них краєвиди акваторію Аральського моря й пустині, сцени з побуту казахів і учасників експедиції, ряд портретів, в тому числі, - й автопортретів. Роботи ті. зокрема акварелі, захоплюють високою майстерністю виконання, тонкою колористичною вишуканістю, глибокою поетичністю розкриття мотиву. Досить згадати такі шедеври як "Місячна ніч на Кос-Аралі", "Шхуни біля форту Кос-Арал", "Казахська стоянка на Кос-Аралі", "Пожежа в степу", "Форт Кара-Бутак", "Джангис-Агач" (самотнє дерево в пустині), "Укріплення Іргиз-Кала", "Укріплення Раїм" і багато інших. Коли нарешті наші сучасники зможуть помилуватися тою красою, маючи можливість придбати в галереях високоякісні, на окремих аркушах, репродукції тих і багатьох інших Шевченкових творінь?

Таким же щедрим був "убогий Кос-Арал" і для поетичної музи Шевченка. Правда, і в Орській кріпості вона не покидала поета, сумуючи разом з ним з причини неволі, з туги за далекою-далекою Україною. Чорна меланхолія і трагічна безнадія наповнюють ті твори. І раптом таке враження наче з панахиди потрапляємо на вечорниці. Поет, який ще недавно гірко оплакував своє лихо ("О думи мої, о славо злая… Караюсь, мучуся,але не каюсь"…) - той поет враз розспівався! З-під його пера появляються десятки блискучих ліричних мініатюр, які вже давно стали народними піснями й популярними романсами («Зацвіла в долині червона калина", "У перетику ходила", "Ой крикнули сірі гуси","Нащо мені женитися", "Якби мені черевики", "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле" тощо), десятки поетичних шедеврів, таких органічно пісенно-українських, що аж не віриться. що вони створені десь далеко на чужині.

Природно, що облягала часом поетову душу і туга, і сум - як сам казав: "Заспіває веселої, а на журбу зверне"... І тоді на папір знову ж таки виливались перлини - перлини-сльози:

І небо невмите, і заспані хвилі

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний , очерет

Без вітру гнеться...Боже милий,

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить -

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава,

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать...

Чи не правда - в цьому шедеврі поет і художник одна істота?

Крім отого віршованого прощання Шевчена з Кос-Аралом, як символом дворічного плавання по морю, поет чи радше художник залишив ще два хвилюючі свідчення тої "волі в неволі", якою стала для нього участь в Аральській експедиції. Це зокрема сепія "Шевченко малює товариша" - така собі ідилія художницька! Поет чи то пак митець напівлежить на кушетці з пензлем в руці, перед ним столик з альбомом, підпертим кумганом і напівроздягнений натурник. Збоку на стіні гітара - свідок богемно-артистичного настрою сцени. (Мине кілька днів і та гітара видно в тому наметовому інтер'єрі зазвучить в руках когось з того товариства).

У такому ж романтично-похідному ключі витримано і автопортрет Шевченка, який з повним правом можна назвати "Моряцьким".

Перед нами залита яскравим світлом постать поета. Властиво напівпостать, погруддя. Але ефект натурального сонячного освітлення настільки вражає часовою конкретністю моменту портретування. що й портретованого сприймаєш як живого, як постать. Це унікальний приклад використання такого натурально-пленерного освітлення в авторортретах Шевченка.

Створений цей автопортрет був в Оренбурзі, де художник якийсь час допрацьовував службові зарисовки з експедиції. Все в портреті - і яскрава світлотінь сонячного дня, і морська літня форма - куртка,сорочка. картуз, і деталі обстановки - шабля. нагайка,хронометр і аркуш з елегантною дамою на стіні - все промовляє про прибуття з якоїсь довгої дороги. Збуджений. засмаглий. обвітрений, якийсь енергійно-вольовий - таким він постає перед нами. І який разючий контраст до його першого солдатського автопортрета. зробленого крадькома, десь перед дзеркальцем: маленький "тісний " формат поштівки (13х10 см), затиснений в мундир поет, безпросвітно сірий тон олівця, нещадно-печальний погляд сумних очей... "Превелика Вам дяка і за лист, і за Вас,- писав той же Андрій Лизогуб про лист з тим портретом,- тільки важко на Вас дивитись"...

Велика дяка долі і тим людям, що хоч на два роки полегшили тягар солдатського заслання. Це він і сам засвідчив своїми піднесено-збудженими словами, що так промовисто перекликаються з його уривчастими фразами з листа до друга перед виходом в море. А ось як він тепер говорить до того ж Андрія Лизогуба з Седнева, що залишився йому вірним в його недолі. "Позавчора, - пише поет 8 листопада 1849 року, - вернувся я із того степу киргизького та моря Аральського. За таке врем’я багато води в море утекло, Напиши до мене, друже мій не гаючись. То я тоді вже і одпишу до тебе, геть усе порозказую, як мене носило по тому морі, як я у степу отім, безкраїм, пропадав... А тепер поки що поклонись од мене всьому дому Вашому і добрій Варварі Миколаївній Рєпніній... Скажи їй, що я живий здоровий і коли не дуже щасливий, то принаймні веселий". І найкраща ілюстрація до тих слів отой оренбурзький автопортрет художника.

Автопортрет той уже через два роки помандрував в Україну. Але не до Седнева. а до Одеси - з Аркадієм Венгжиновським, польським політичним засланцем, з яким Шевченко подружився в Оренбурзі. На старість Венгжиновський подарував той портрет своєму племіннику - в Одесі 1890 року, а той в свою чергу – ім’я його невідоме - передав портрет Науковому товариству Шевченка у Львові.

Тепер у березневі дні - тільки! - перед тим портретом можна постояти у Львівському Національному музеї імені Андрея Шептицького. Перед поетом і художником, "коли не дуже щасливим, то принаймні веселим"...

Василь Глинчак, лауреат премії імені Ірини Калинець, мистецтвознавець