Хтось — назавжди, хтось — до миру, а хтось — за грошима: три роки воєнної української міграції до Канади

Більше ніж 300 тисяч українців скористалися цією можливістю. Точно визначити цифру складно, оскільки навесні минулого року Оттава припинила ведення цієї статистики. За офіційними даними, на квітень 2024 року до Канади прибуло понад 298 тисяч українців з «екстреними» візами, а загалом було подано майже 1 мільйон 190 тисяч заявок, з яких імміграційне відомство схвалило понад 962 тисячі.

Попри те, що термін дії імміграційної програми закінчився у березні минулого року, українці продовжували прибувати до Канади і могли скористатися всіма перевагами програми. Пощастило тим, хто вступив на канадську землю до 31 грудня минулого року. Приїжджають українці й зараз, але працювати можуть лише ті, хто отримав офіційне підтвердження від Міністерства імміграції, громадянства та біженства Канади.

Однак далеко не всі з цих 300 тисяч українців, про яких згадують офіційні особи в діаспорі, закликаючи федеральний уряд до дій, зокрема автоматичного продовження їхніх дозволів на роботу до 2028 року та створення механізмів отримання постійного статусу в Канаді, залишилися в Канаді. Ця цифра насправді суттєво менша, хоча точно визначити її важко.

Українців, які приїхали до Канади за програмою CUAET, можна умовно поділити на кілька категорій залежно від їхніх намірів та обставин.

Досі в Канаді перебувають українці, які не збираються виїжджати — ті, хто ще до переїзду або після прибуття вирішив будувати своє майбутнє в Канаді. Для багатьох еміграція була мрією ще до війни, а повномасштабне вторгнення росії та спеціальна імміграційна програма уряду Канади відкрили цю можливість без значних бюрократичних чи фінансових перепон. Ці люди активно інтегруються в суспільство: вивчають мову, працюють або відкривають власний бізнес, орендують житло з перспективою його купівлі, а їхні діти поступово адаптуються. Багато хто вже подав або планує подати документи на постійне місце проживання через різні імміграційні програми.

Друга значна група українців розглядає Канаду як тимчасовий прихисток на період війни. Вони працюють, підтримують зв’язок з Україною, допомагають родинам, що залишилися вдома, і чекають стабілізації ситуації. Частина таких мігрантів уже повернулася, інші планують це зробити після перемоги України.

Цілком зрозуміло, що не всім українцям вдалося закріпитися в Канаді. Попри обіцянки підтримки, реальність виявилася складнішою, ніж очікували багато новоприбулих. Висока вартість життя (особливо оренда житла), проблеми із працевлаштуванням (неповна зайнятість та складнощі в пошуках постійної роботи), мовний бар'єр, психологічна та емоційна складність адаптації, адже не всі готові починати життя з нуля в новій країні, змусили таких українців покинути Канаду.

Окремою помітною категорією стали українці, які приїхали до Канади виключно за фінансовою допомогою від уряду, після чого одразу повернулися до Європи або України. Щоб скористатися такою можливістю, було достатньо тижня, якщо швидко після прибуття отримати канадський ідентифікаційний номер та відкрити рахунок у банку. Це оформлювалося за день, а потім потрібно було чекати близько п’яти днів після заповнення онлайн-заявки на сайті уряду.

Якщо діяти максимально економно й ефективно, ця схема справді дозволяла виїхати з Канади з певною сумою грошей.

Спершу, після прильоту, головним було не витрачатися на житло. Українцям часто надавали безкоштовне тимчасове поселення, спонсороване урядом чи благодійними організаціями. Інший варіант — «пересидіти» у друзів, родичів чи знайомих.

Ще одним способом економії була відмова від активних туристичних витрат. Канадські міста славляться визначними місцями, але тим, хто приїхав за грошима, було вигідніше звести пересування до мінімуму. Громадський транспорт у багатьох містах Канади досить дорогий, але існували варіанти з безкоштовними проїзними для новоприбулих, а деякі просто залишалися поблизу місця поселення, щоб зайвий раз не витрачатися.

Щодо харчування — багато благодійних центрів та громадських організацій роздавали продуктові набори, що дозволяло мінімізувати витрати власних коштів.

Таким чином, через тиждень після прибуття, не витративши значних сум на житло, транспорт і харчування, можна було отримати державну допомогу — 3000 доларів на дорослого та 1500 на дитину — і повернутися назад до Європи чи в Україну.

Найбільшою витратою для тих, хто прямував до Канади, був авіаквиток. Переліт через Атлантику зазвичай асоціюється з високою вартістю, але на практиці витрати можна було суттєво знизити або навіть обійтися безкоштовним квитком.

Деякі українці скористалися програмами допомоги від благодійних фондів, які оплачували переліт для біженців, а ті, хто купував квитки на літак самостійно, також могли заощадити, використовуючи лоукост-авіакомпанії. Прямий рейс з Європи до Канади коштував від 500 до 1000 доларів в обидва боки, але якщо летіти через транзитні країни, можна було обійтися 400−500 доларами. Наприклад, бюджетна авіакомпанія Play Airlines пропонувала дешеві квитки з пересадкою в Ісландії.

Безперечно, далеко не всі, хто скористався державною допомогою, зробили це виключно заради фінансової вигоди. Для багатьох це була унікальна можливість відвідати Канаду практично безкоштовно, і в цьому навряд чи можна їх звинувачувати.

А чому б і ні? Канада — країна, яку не кожен може дозволити собі відвідати за звичайних умов. Від Ніагарського водоспаду до мальовничих пейзажів Скелястих гір, від космополітичного Торонто до культурного Монреаля — все це ставало доступним навіть для тих, хто ніколи не мріяв про таку подорож.

Дехто використав цей шанс, щоб побачити Канаду наживо, оцінити рівень життя, перспективи для майбутнього або просто розширити свій світогляд. І якщо держава сама створила такі умови, звинувачувати когось у бажанні побачити світ за її ж рахунок — безглуздо.

Запитаєте, скільки саме українців приїхали до Канади на тиждень чи два? На це питання важко відповісти точно, оскільки такої статистики ніхто не вів. Однак деякі фактори дозволяють зробити обґрунтовані припущення, наприклад, статистичні дані про отримання картки медичного страхування.

Це важливий документ, який дозволяє жителям країни мати доступ до безкоштовних медичних послуг. Треба розуміти, що людям без наміру залишатися в Канаді надовго він не потрібен.

За даними Operation Ukrainian Safe Haven — організації, яка займається підтримкою українських переселенців — станом на квітень минулого року з понад 295 тисяч українців, які отримали фінансову допомогу від федерального уряду, за медичною карткою звернулося на 100 тисяч менше. А скільки таких, які її отримали та навіть виконали обов’язкову умову дозволу на роботу — пройти медичний огляд, все ж залишили Канаду?

Дані цієї ж організації показують, де оселялися новоприбулі українці за два роки після початку повномасштабного вторгнення росії. Найбільше українців із екстреними візами прибуло до Онтаріо (майже 126 тисяч) та Альберти (понад 62 тисячі). Приблизно однаково — по 28−29 тисяч — прибули до Манітоби, Британської Колумбії та Квебеку. Понад сім тисяч оселилися в Саскачевані, 6 тисяч — у Новій Шотландії, стільки ж — у Нью-Брансвіку, 3,5 тисячі — на Ньюфаундленді та Лабрадорі, а найменше — на Острові Принца Едварда (близько 350) та на Юконі (трохи більше сотні).

Наостанок — про українців, яким, здавалося б, мало би бути трохи легше, адже багато хто має в Канаді родичів. Саме завдяки цьому у них з’явилася можливість отримати статус постійного мешканця за спрощеною процедурою.

Окрім моральної підтримки з боку близьких, важливою новиною стало те, що у жовтні 2023 року федеральний уряд Канади запустив тимчасову програму возз'єднання сімей, яка дійсно спрощувала шлях до ПМЖ.

Втім, як з’ясувалося пізніше, і ця програма не обійшлася без труднощів. Через рік стало відомо, що частину заявок було «загублено» або вилучено з черги без пояснень. Станом на вересень 2024 року, за офіційними даними, було схвалено лише 191 заявку, тоді як близько 17 438 усе ще очікують на розгляд.

Тисячі заявників, у багатьох з яких закінчується термін дії українських паспортів і дозволів на роботу в Канаді, діляться своїми історіями у соціальних мережах, звертаючись до міністра імміграції, депутатів і ЗМІ, але поки що безрезультатно. Багато з них стверджують, що в імміграційному відомстві не можуть знайти їхні заявки в системі.

Такі історії українців створюють враження, що програма була організаційно не готова до ефективної обробки заяв. Люди відчувають себе покинутими, а українські родини в Канаді чекають на вирішення невизначених ситуацій, що залишають їх у стані «підвішеності».

У січні, після того, як ця ситуація набула розголосу в канадському інтернет-виданні CBC, представник офісу міністра повідомив, що існує «технічний збій», через який невелика кількість заявок у рамках програми не відображається в загальнодоступній системі міністерства імміграції, тому заявники не отримали офіційний документ, що свідчить про початок процесу. Однак запевнили, що ці заявки не втрачені.

Залишається чекати. Проте, попри численні труднощі та невизначеність, багато українців продовжують активно інтегруватися в канадське суспільство, інші ж, очікуючи на завершення війни, не полишають надії повернутися додому. Тож попри різні мотивації, кожна історія українця в Канаді — це частина великої картини еміграції, що змінює як їхні життя, так і саму Канаду.

Тарас Богович