Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«То Путін робить, щоб у нас штучні черги на кордоні були. Ще й журналюги копають...»

Як журналіст «ВЗ» із шоком свій «безвізовий» паспорт обкатала

Поїздку у справах до польського Перемишля планували з чоловіком ще на середину грудня. Але оскільки з виготовленням біометричних паспортів вийшла заминка (документи здали наприкінці вересня, паспорти прийшли з Києва на початку січня), плани довелося відкласти. Коли ж нарешті вибралися у близьке зарубіжжя, і подумати не могли, як «весело» доведеться перетинати кордон.

Вирішили махнути до Польщі через піший перехід «Шегині-Медика». Щоб не гаяти час на простоювання в автомобільних чергах, а заодно випробувати, як воно — перетинати кордон на своїх двох (раніше таке не практикували).

На годиннику — по 10-й, на підходах до українського пункту пропуску — пустка. Зупинилися, аби спитати у чоловіка, який крокував за нами, чи, бува, не туди зайшли. Та виявилося, що літній пан теж не в курсі: він — поляк, на пішому переході, як і ми, вперше.

Не заставши черг на паспортно-митному контролі з українського боку (перед нами було людей п'ять-шість), зраділи: за хвилин 15-20 будемо у польській Медиці, звідки до Перемишля — лише 15 кілометрів. Потішило і спілкування з нашими прикордонницею та митником — усе мило, з посмішкою, без хамства і набундюченості.

Перед польським «капепе» приємні враження змінилися квадратними очима. Відгороджений металевою сіткою вуличний «коридор» на підходах до приміщення був ущерть забитий. Навіть на око важко було оцінити, скільки там людей. Якщо у хвості черги (хоча стовпотворіння у кілька рядів важко назвати чергою) було ще більш-менш просторо, принаймні можна було поворухнутися, не штовхаючи «сусідів», то у середині і ближче до входу - «шпроти». Здавалося, задні прилипли до передніх так, що дихнути неможливо.

Поки розглядалася, натовп рвонув так, що ледве на ногах втрималася. Рюкзак впечатався у спину. Зрозумівши, що проханнями не пхатися тут не зарадиш, скористалася іншим способом хоч на кілька сантиметрів розсунути «сусідів», в оковах яких навіть поворухнутися годі було. Але «лягання» на задніх рюкзаком діяло ненадовго: вартувало лише на хвилину розслабитися, як тебе знову «шпротували».

Треба було бачити вираз обличчя того самого літнього пана, з яким спершу до пункту пропуску разом йшли, а потім поруч у черзі-натовпі опинилися. «Я є поляк і стою тут, як дурак», - промовив приречено, закриваючи руками обличчя. «То, як ви поляк, чого сюди пішли? Там он є вхід для поляків», - відреагували «сусідки» поруч. Почувши їх, пан наче заново на світ народився. Але побачивши, що від коридору «для поляків» його відділяє щільна людська стіна позаду, через яку не пробитися, розгублений чоловік лише приречено оглядався на недосяжний прохід. «Як вийде польська прикордонниця, попросіть, хай проведе вас через ось цю хвіртку», - знову прийшли на порятунок жіночки у черзі. Через хвилин десять і справді з'явилася прикордонниця й «евакуювала» пана поляка з загального «коридору».

Йшла друга година нашого простою на кордоні, а черга навіть до середини не просунулася. «Запуск! Запуск!» - почали хором скандувати передні ряди, підганяючи з вулиці польських «пропускників» у приміщенні. «Зараз електричка зі Львова на півдванадцяту буде, то народу ще більше підвалить», - почувши мої «переговори» з чоловіком, заявила «сусідка» попереду.

То всьо Московія робит, аби в нас штучні черги на кордоні були, - почула вже у себе за спиною від жінки років 70, яка перемовлялася зі «сусідкою» поруч. - Роблят все, аби наші люди мучилисі. Якби поляки тут сі ворушили і швидше пропускали, то і черг таких не було б. А так — мордуйся. Ті у Києві собі зарплати по 70 тисяч побрали, а людям — шиш. Молоді ше мают здоров'я у Польщі заробити, а старим шо — здихати? Маю три тисячі пенсії — шо, дуже проживеш? Носисі з тов горілков і папіросами до поляків.

«Свої» бозна-що фурами через кордон таскають. А тут ціле гі...но пронесеш. Як самі стільки возять, могли б і тут хоч трохи очі закривати. Щоб і людям добре було. То не можна, се не можна. Вже тільки на 50 євро товару з Польщі вези. Ще й журналюги копають — їздять на кордон, винюхують, знімають, чи щось митні зміни дали, - підтримала співрозмовницю-пенсіонерку коліжанка.

Ледве стрималася, щоб не сказати цим жіночкам «кілька злих і нетихих». За дві години у черзі побачила, хто ті «бідолашні», яким Путін черги створює і яких поляки «безбожно маринують» на кордоні. Ні, всіх під одну гребінку не рівнятиму, бо розумію, що для когось продані у Польщі горілка та цигарки і куплені «за дешевше» продукти та ліки — відчутний порятунок для скромного сімейного бюджету. Але не розумію, що штовхає на щоденні «кордонні митарства» 70-річну пані, в якої три тисячі гривень пенсії і яка, судячи хоча б з «вбрання як до церкви», не бідує. На три тисячі, звісно, не пожируєш. Але щодня (чи спека, чи дощ, чи мороз) тлумитися у задушливих, виснажливих чергах на кордоні — з такими графіком гріх на здоров'я жалітися. За бажання, і підробіток можна знайти. Не кажу вже про людей середнього віку, яких у черзі на кордоні більшість була. Замість того, щоб без передиху носити у Польщу цигарки і горілку, чи не легше і прибутковіше знайти у тій же Польщі роботу? Тим паче, живучи поряд із кордоном і маючи можливість хоч щовихідних удома бувати.

Коли наша черга трохи до переду просунулася, зрівнявшись і туалетами, я віддала чоловікові рюкзак, щоб протиснутися до вбиральні. Відчинила двері, а у кімнатці площею зо три «квадрати» така тіснява, що відразу і не розгледіла, що там відбувається. Зачинила двері, розраховуючи, що зайду, як хтось вийде. Стою, як «наївна чукотська дівчинка», а ніхто не виходить. Відчиняю двері знову, приглядаюся, і нарешті до мене доходить, чому у туалеті така тиснява. У кутку тітонька майструвала зі скотчу і пачок із цигарками «пояс шахідки», кидаючи целофанові обгортки просто під ноги (такого добра у туалеті стільки, що прибиральницям не позаздриш). Поки я протискувалася до середини, щоб зачинити за собою двері, вперлася у п'яту точку іншої «майстрині», яка, знявши чоботи, «фарширувала» цигарками шкарпетки. Біля неї вагітна жінка років 30 «доштуковувала» цигарковою контрабандою живіт. Після такої картинки у голові не вкладалося, заради яких заробітків майбутня мама так ризикує не лише здоров'ям, а й життям свого малюка. Постійний стрес (вдасться пронести «понаднормові» пачки чи ні, впаяють «мандат», він же штраф, чи ні?). Та й у натовпі, який бачить мету, і не бачить перешкод, може будь-що трапитися. А ретируватися нікуди — стоїш, затиснутий з усіх боків, та ще й у відгородженому металевою сіткою «загоні».

«Та там не туалет, а точка для спецоперацій», - кажу чоловікові, пропхавшись назад у чергу. Після цієї фрази «сусідки» спереду глянули на мене, як на «дич». Нічого, мовляв — вдруге вже не дивуватимешся.

Коли від металевої «каруселі» на вході нас відділяли лише кілька метрів, у рядах спереду і збоку почалися дивні тілорухи. З десяток людей, які були перед нами, почали задкувати. Хто був ближче до країв «коридору», притискалися до сітки з одного боку чи металевого поручня з іншого. «Та ще є. Вже он хлопа на особливий огляд повела», - перемовлялися між собою ті, хто після більш як двогодинного стояння у черзі на фініші раптом застопорилися. У перемовках то якусь генеральшу згадували, то іншого персонажа, називаючи одне і те ж прізвище (хоча, може, то і прізвисько).
- А хто це? - питаю «сусідку» спереду.
- Погана митничка, - коротко відповідає та.

Мою спробу випитати подробиці про «бабайку у формі» перервала жіноча «бригада» збоку від нас.
- Ми вас першими пропустимо. Але на контроль підете наліво, а ми за вами направо. Добре? - настановляли нас жіночки, зрозумівши, що ні генеральші, ні «поганої митнички» нам боятися нічого.

Коли зі середини просигналили черговий запуск, нас просто виштовхали до входу. Перед нами було людей четверо, і всі вишикувалися до столика справа. До «лячної» стійки зліва чекала лише одна жіночка. Та й то не дочекалася «Погана митничка» пройшла повз свій пост, щось переговорила з «правою» колегою і більше за нашої присутності на пункті не з'являлася. Але навіть картинка перед турнікетом (загорнуті у целофановий кульок кілька пачок цигарок хтось виклав просто на підлогу) вказувала на те, що потрапити на перевірку до цієї пані із понаднормовим товаром мало хто ризикує.

Процедура контролю зайняла не більше п'яти хвилин на двох. Огляд сумок, запитання про наявну готівку, а за ним — прохання показати озвучену валюту. До купюр польська прикордонниця приглядалася особливо прискіпливо: покажіть з того боку, з іншого...

Не встигли ми вийти з польського «коридору», як зустріли першу клієнтку на українські «папіроси». Зупинивши нас, полька поцікавилася, чи маємо ментолові цигарки. Розчарувавши пані, йдемо далі. За кілька метрів від знаку із написом українською «Торгівля підакцизними товарами заборонена» нас обступили жіночки, наперебій пропонуючи купити горілку чи цигарки. Не побачивши у нас «рідного» товару на продаж, мабуть, вирішили, що ми — поляки.

На «торговому п'ятачку» за переходом продавців — хмара, а ось покупців — дефіцит. Вирахувавши потенційного клієнта, юрба з горілкою і цигарками налітає на нього зграєю. Були свідками сцени, як поляк крізь прочинене вікно машини тицяв пальцем у натовп біля авто, показуючи, у кого візьме... пачку цигарок. Що відчувала, дивлячись, як наші люди принижуються, ледь не клянчачи, щоб у них купили пляшку горілки чи «папіроси»? Жалю не було — тільки біль і огида. Стояти годинами на морозі, бігають туди-сюди, як цигани, щоб заробити 150-200 гривень? Це у кращому випадку, якщо пощастить.

Що по чім, розпитали у жінки на «п'ятачку», вдаючи, що думаємо і собі «кордонним» бізнесом зайнятися. Горілку, каже, закуповують «на точках» - по 28-35 гривень за півлітри (що це за оковита, зрозуміло з її вартості). Продають по 8-9 злотих. Максимальний виторг на пляшці — 40 гривень. Цигарки продають по 5-7 злотих. Навар виходить вигідніший, ніж на горілці. Особливо якщо вдасться пронести не дві пачки (як дозволено), а шість-вісім. Якщо ж не пощастить, можна «влетіти» у штраф на кордоні чи мати справу із польською поліцією — за торгівлю «не тим і не там»...

Коли повернулися з Перемишля до Медики (дорогою минули кілометрову чергу з бусиків й авто до транспортного переїзду), на годиннику була майже сьома вечора. Думали, о такій годині черг на переході з українського боку вже не побачимо. Помилялися: коридор перед «капепе», як і вдень, був ущерть забитий охочими потрапити до Польщі.

Схожі новини