Легендарна тьотя Соня тут більше не живе?

Давненько я не була в Одесі. Останній раз — років з 20 тому. І то проїздом до Затоки. Тоді пробіглася галопом по Південній Пальмірі, як ще називають це місто. Жодних яскравих вражень не залишилося. У пам’яті закарбувалися лише Потьомкінські сходи і, звичайно, пам’ятник Дюку. Тому цього разу, коли випала нагода побути в Одесі два дні, поставила собі завдання пройнятися її духом.

«Начинается… Не успели с поезда сойти!»

Поїзд «Львів-Одеса» — окрема тема для публікації. Купейний вагон, яким я їхала, хоч і відносно чистий, але дуже древній. Саме у таких вагонах я часто їздила на змагання у різні міста «необъятной родины» ще у часи свого радянського дитинства. За ці тридцять з лишком років багато що змінилося, тільки не вагони Укрзалізниці. Замок у дверях весь час западав, і треба було смикнути разів з двадцять, щоб двері відчинилися. Під час чергової спроби чоловік пошкодив палець... Врешті-решт вирішили спати при відчинених дверях, бо страх залишитися «замурованими» переборов страх бути пограбованими. Заснути у такому вагоні нереально. Цілу ніч щось стукало, гримало, скрипіло і шаруділо. А в сусідньому купе якийсь чолов’яга так голосно хропів, що перекривав стукіт коліс і деренчання вагона. Отож цей вагон давно пора без суду і слідства, без жодного жалю і співчуття здати на металобрухт. Але, підозрюю, він ще не одне десятиліття служитиме Укрзалізниці.

Однак повернімось до теми... Отже, ранок. Поїзд прибув у місто-герой Одесу. Те, що це місто-герой, пасажири дізнаються вже на пероні. На даху головного корпусу вокзалу — відповідний напис великими літерами. Напис українською, а під ним — викарбуване слово «Одесса» вже російською (з двома літерами «с»). Поруч — зірка героя і орден Леніна. Бачити таке незвично. Не втрималася, щоб не запитати знайомого одесита, який нас зустрічав, чи відбулася у них декомунізація? Мене почув таксист, який стояв на пероні і пропонував щойно прибулим скористатися його послугами. Вочевидь, я була не єдиною пасажиркою зі Львова, яка задавала подібні запитання, бо таксист нервово кинув мені услід: «Начинается! Не успели с поезда сойти!». Взагалі, на таксистів мені в Одесі щастило, але про це пізніше...

Одесити на Привоз давно не ходять

У пошуку одеського колориту одразу попрямувала на знаменитий Привоз — символ Одеси. Тут очікувала зустріти міфологізовані типажі одеських продавчинь — таких собі «тьоть Сонь» з відповідною говіркою. Коли про своє бажання піти на Привоз розповіла знайомим одеситам, вони мого ентузіазму не підтримали, сказали, що на Привозі нема що робити, самі туди давно не ходять. Мовляв, базар як базар, нічого особливого, а очікуваного колориту там давно вже нема. Та я не повірила і пішла.

Перше враження — мабуть, помилилася адресою. Це якийсь інший ринок, не може він бути легендарним Привозом! З двох боків занедбані павільйони з усіляким ширвжитком. Це нагадало наш ринок «Південний» років з 20 тому, коли тільки почав розбудовуватися. Перепитую продавчиню однієї ятки, що продавала колготки та шкарпетки, чи це точно Привоз. Та дивується і запитує, що я шукаю. Відповідає питанням на питання, але без типового одеського акценту. «Шукаю одеський колорит», — зізнаюсь і перепитую, де рибний ринок. Показує рукою і запевняє, що там точно знайду колорит.

Йду у вказаному напрямку і нарешті потрапляю у продуктову частину базару. Вибір справді колосальний, є все, чого душа бажає, але вражають умови, в яких торгують. По суті, з асфальту, на коліні. У кращому разі — на картонних коробках або пластмасових ящиках. Де-не-де є якийсь прилавок. І то переважно у кавказців, які торгують фруктами. Почувши наше зауваження про жахливі умови для продавців, якась жіночка, що торгувала медом, почала скаржитися, що мусить за метр асфальту платити двісті «рублів» (на Привозі чомусь майже усі продавці називають гривні рублями). Пані продавала шість літрових банок меду. Поруч жінка, що пропонувала часник і курку, також почала обурюватися, що платить адміністрації ринку 250 гривень за день, а умов для торгівлі жодних. Того дня якраз йшов дощ, народ наніс багнюки, і у цьому суцільному бруді йшла жвава торгівля. «Не знаю, чи наторгую на ті гроші...», — каже продавчиня і демонструє мені квитанцію про оплату. Справді, невже адміністрація ринку на ці гроші не може забезпечити людям елементарних умов, хоча б прилавки поставили, які коштують копійки. Запитую продавців, чи ходили до керівництва Привозу з відповідними вимогами. «Та з ким там говорити, — відмахуються. — Вони з нами через решітку спілкуються».

«Сомики-карпики»

Характерний запах копченої риби підказує, що вже близько рибні ряди. Йдемо на запах. У самому кінці Привозу — справжнє рибне царство. При вході кілька жіночок торгують креветками. Продають їх як насіння — склянками. Одні по 10 гривень за склянку, інші — 15, найдорожчі — 20. «Чому така різниця у ціні?» — запитую. «Ціна залежить від розміру», — відповідає продавець. Одразу пригадалась гумористична сценка Романа Карцева про дуже великих раків по п’ять рублів, але вчора... Придивляюсь, розміри креветок справді трохи відрізняються, але все одно усі вони дуже малесенькі. «А чому креветки такі дрібненькі?» — запитую. «Бо це не креветки, а одеські рачки, — пояснює. — Креветки — в океані, а у нас — рачки. Туристи не розуміються, кажуть креветки, то нехай будуть креветки».

Рачки продають вже готові, тобто варені. Їх справді можна їсти як насіння. «Тільки від насіння зуби псуються...», — продавчиня бере маленьку креветку і при мені з’їдає. В руках залишається рожевий хвостик. Мені скуштувати не пропонує, але я б і не наважилась.

Ідемо далі. Риби — до кольору до вибору! Є і жива, чи радше напівжива, яка на прилавку підстрибує, б’є хвостом, хапає ротом повітря. Продавці час від часу збризкують її водою. Це переважно карась, короп чи товстолобик. Але є й камбала, кефаль, бички, щука, судак, пеленгас, сазан, лосось, раки. За бажання покупця продавець може одразу рибку й почистити. Каже прийти хвилин за десять і починає різкими рухами здирати луску спеціальним ножем...

Ціни такі: живий карп — 55 грн. за кг, судак — 110 грн., щука — 80 грн. за кг, тарань — від 130 до 180 грн. за кг, в’ялена чехоня — 200 грн. за кг.

Одна продавчиня безперестанку кричить на весь ринок: «Сомики-карпики, карпики-сомики». Голос її звучить як із заяложеної платівки. Підходжу, щоб запитати ціни, але великого бажання говорити вона не має. Видно, що все їй набридло, особливо покупці. Куди поділися колоритні балакучі продавці Привозу — герої анекдотів?

Я намагалася зав’язати розмову з кількома продавцями риби. Чомусь усі були небагатослівними. Так виглядало, що більшість з них — перекупники. Звернула увагу, що покупці і продавці майже не торгувалися. Тому головне правило Привозу — неодмінно торгуватися — черговий міф. Як, втім, і сам Привоз, який мене відверто розчарував. Ні колориту, ні характерної говірки, ні одеських жартів. Жодного прототипа тьоті Соні. Вона залишилась лише у вигляді бронзового пам’ятника в одному з павільйонів ринку. А сам Привоз перетворився на звичайний великий, метушливий, брудний і неохайний ринок. Зі звичайними продавцями, які мало чим відрізняються від, наприклад, львівських. Можна було і не йти, як мені радили місцеві. З іншого боку, вважається, якщо ти не був на Привозі — ти не був в Одесі.

До речі, вже на виході з ринку звернула увагу на газетну розкладку: жодної газети українською мовою...

(Враження від прогулянки центральною частиною Одеси читайте у наступному тижневику).

Фото автора