Доля груші: або в пляшку, або в леквар

Подорожуємо Закарпаттям, їдемо селом Ботаром, що на Виноградівщині, — і раптом, що це? Місток з ложок! Стоп, автівко! Якби не ті ложки замість билець (на фото), могли б проминути лекварню за рівчаком, не помітивши. Що таке лекварня? В Закарпатті кожному відомо: леквар — це традиційне закарпатське сливове повидло, а лекварня — повидловарня. Однак, виявляється, леквар буває не лише сливовий... Ми про це того дня й довідалися.

При вході до повидловарні справа — міні-пам’ятник: банка леквару на п’єдесталі. Зліва — гігантська керамічна свинка. “Це свиня породи мангалиця, чули про таку?” — на порозі усміхнена жінка. Знайомимось. Анжела Тізеш (на фото), господиня лекварні. Всередині, на вході, як у природознавчому музеї — опудало свині, голова рогатої корови на стіні. А вони тут до чого?

Виявляється, лекварня — це лише частина господарства, яке вирощує екологічні продукти. Ферма та виробничі площі — неподалік, а тут, у селі, при дорозі — дегустаційний зал лекварні. Ще й перший в Україні й у Східній Європі Музей леквару. Тут можна послухати лекцію про повидло, сосиски-ковбаси та інші смаколики і прикупити собі щось на згадку.

Отже, леквар. Приготування закарпатського сливового повидла — це і наука, і культура. Леквар, як правило, варять у садку у великому казані, постійно помішуючи спеціальною дерев’яною мішачкою. Цукру не додають, достатньо й природної фруктози у плодах. Процес триває 7-8 годин, а подекуди й добу. Зі ста кілограмів слив виходить 50 літрів густого леквару. Перевіряють так: коли леквар не випадає, а тримається перевернутої ложки — він готовий. Може зберігатися й 10 років.

Шкода, що нам не пощастило спробувати ботарського леквару — не сезон. Натомість було до вибору іншого повидла — теж з написом “леквар” — з полуниць, суниць, ожини... Маленький слоїк — 50 гривень. Вирощуючи ягоди, розповідає господиня, тут не застосовують жодної хімії, а у варінні повидла — жодних синтетичних ароматизаторів, барвників та консерваторів. Усе натуральне.

Музей леквару — в сусідній кімнаті. На стіні — керамічна “повидлова карта світу”, складена з позначок, де яке варення виробляють. Навпроти — великий стенд, заставлений кількома десятками різновидів варення з усього світу (на фото). Крім традиційного, є екзотичні — з манго, дині, ківі, помаранчів... Це і є перший в Україні та Східній Європі Музей леквару.

Погляд падає на якісь дивні пляшки. Палянка? Так, це вона. Фруктова горілка. От грушівка, та не звичайна. У пляшці — груша-дюшес (на фото). Як вона туди потрапила? Пані Анжела пояснює: завдяки спеціальній технології. Навесні гілочку з маленьким плодом опускають у пляшку і кріплять, щоб трималась всередині — там груша й росте. Згодом залишиться відділити плід від гілки і заповнити пляшку напоєм. Але зі ста маленьких грушок до дорослого стану в такий спосіб дозріває лише третина. Тому звичайна пляшка з екзотичним вмістом коштує.... 1000 грн. Повертаємо пляшку на поличку. Вона і тут незле виглядає. Нехай стоїть!

Їхали далі хто зі соком, хто з палянкою (звичайною, по 70 грн.), хто з баночками леквару. Увечері скуштували морозива, поливши його сиропом з чорноплідної горобини (півлітрова пляшечка — 70 грн.). Комусь сподобався, хтось вирішив: зарідкий... Але твердо постановили: поїхати ще раз у Ботар. Бути у Ботарі — і не спробувати сливового леквару — це як бути у Львові і не випити кави з шоколадною лєґумінкою…

Фото автора

с. Ботар,

Виноградівський р-н,

Закарпатська обл.