«Чого ви переживаєте? Україну нікому не віддамо! Ні сантиметра»

У художніх майстернях Оперного театру кипить робота. Тут готують декорації для вистави “Наталка Полтавка”. Художник-бутафор Петрунеля Хміль та художник-декоратор Віктор Курило щойно повернулися з Дніпропетровська. Львівські митці відвідали поранених бійців у шпиталі та побували на цвинтарі, де поховані невідомі воїни АТО. Журналіст “ВЗ” зустрілася з волонтерами.

Коли пані Петрунеля вперше побувала у Дніпропетровському шпиталі, відвідала найважчих поранених у реанімації, без рук, без ніг, зайшла до опікових центрів, змогла витиснути зі себе лише одне слово: “Дякую!”. А коли відвідала цвинтар, де поховані невідомі солдати, а поруч зі свіжими могилами — вириті нові ями, була шокована. “Я сама зі собою боролася, казала, що не маю права плакати. Мушу бути сильною, - згадує волонтерка. - Але хлопці по моїх очах прочитали увесь жах, який я пережила, і почали мене заспокоювати і підтримувати: “Чого ви так переживаєте, ми Україну нікому не віддамо! Ні сантиметра не віддамо”. Якщо хтось сумнівається у нашій перемозі, нехай поїде до Дніпропетровського шпиталю, і там набереться патріотизму та духу незламності”.

“Я зустріла у Дніпрі справді святих людей, - веде далі жінка. - Молоді волонтерки пилинки здувають з поранених бійців. Готують їсти, перетирають зупки, масажують. Я їх прирівнюю до жінок-мироносиць, які змащували рани Ісусу... Вони розмовляють російською мовою, але люблять Україну мовою серця. Вони не були одягнені у вишиванки, але душа у них вишита найкращими узорами. А серце таке велике, що ти просто відчуваєш, як воно б’ється для України і заради України”.

Пані Петрунеля родом зі села Калинівки Яворівського району. Разом з дітками місцевої школи збирала допомогу для солдатів: солодощі та малюнки. У навчальному закладі провела акцію “Запали свічку невідомому солдату”. Триста лампадок з Львівщини поїхали на схід... “Один малюнок я подарувала хлопцеві з Росії, який воює за Україну, - каже волонтерка. - На ньому сонячна Україна і чорна “рука Путіна”... На фронті йому відірвало ногу. На українському прапорі він написав: “За нашу і вашу свободу!”. Біда у тому, що ці хлопці, коли виходять з лікарні, мусять доводити у всіх інстанціях, що були у зоні АТО. А ті, що з Донецька та Луганська, не мають куди їхати. Кому пощастить — забирають до себе волонтери, шукають якихось родичів”. Пані Петрунеля зраділа, коли дізналася, що хлопець з Росії, якого поранили на війні, закрутив роман з українкою.

“Коли ми ходили на цвинтар, я познайомилася з жіночкою, - веде далі вона. - Це мати загиблого бійця з Донецька. Я намагалася її підтримати, казала: “Кріпіться, ваш син — герой!”. Вона дивиться на мене очима, повними сліз, і каже: “Це у Львові він герой, а у нас — фашист і каратель...”. “А для вас він хто?” - питаю. “Для мене він герой”, - відповіла мати.

...Лише у волонтерському центрі, що облаштували на Дніпропетровському вокзалі, пані Петрунеля розплакалася. “Я готова була іти на фронт, - каже вона. - А тут не втрималася. Від бійців, які чекають на поїзд, або просто відпочивають, не відходять молоді дівчата, пропонують чай-каву, печиво. Побачила солдата, який віз додому малесенького песика, точніше, бойового товариша, якого знайшов на фронті у лісопосадці. Пес шарпав свого господаря за комір, облизував йому обличчя...”.

Пані Марія, яка також працює у художньому цеху, зі сльозами на очах каже: “Мій син, якому 22 роки, — ветеран війни. Коли повернувся додому, взявся робити ремонт у хаті. Через два тижні — депресія. Дзвонили з психологічного центру, пропонували допомогу. Відмовився. У нас родина велика, маю четверо дітей, помаленьку його витягнули... Одружився. Дівчина його з армії чекала, і з війни. П’ять років зустрічалися. Не хотів робити гучного весілля, та я переконала: “Ти на це заслужив!”. Про війну досі нічого не розповідає...