«Це справжня родина»

Декілька спалень, вітальня, кухня, ванні кімнати — так скупими словами можна описати територію ще одного львівського Дитячого будинку сімейного типу, що у багатоповерхівці на вулиці Мечникова. Це другий такий дім, який відкрили у Львові 2014 року. Нині тут обживається родина із трьома прийомними діточками. Ще двох братчиків чекають з дня на день.

«Коли граються, то галас такий здіймають, що у домі годі всидіти»

«Усе мені тут подобається, — розповів мешканець цієї оселі 17-річний Геннадій. — От тільки є невелика проблема — мобільним зв’язок не завжди “ловить”, важкувато до друзів додзвонитися...».

Хлопець розповів, що знайшов спільну мову з усією новоспеченою родиною. Кімнату ділить з 12-річним Ігорем, однак не забуває приділяти увагу й чотирирічній Іринці. Дівчинка, до речі, не лякається великої кількості люду. Можливо, тому, що на правій руці її тримає тато Купріян, а на лівій розмістилася його однорічна внучка Злата, яка щось весело щебече Ірі.

“Найближчим часом до нас приєднаються ще два братчики. Одному півтора року, другому сім, — пояснила мати сімейства, медпрацівник Ганна Гаращенко. — Діти дуже добрі. Незважаючи на різницю у віці, часто граються разом, а ще допомагають одне одному. Це справжня родина”.

Пані Ганна, яка з паном Купріяном має трьох власних старших нащадків, розповіла, що відчула потребу і силу допомогти діткам, позбавленим батьківської турботи. Чоловік підтримав у всьому. З початку осмислення задуму і до його остаточної реалізації минуло трохи більше року. “Старші діти мене підтримали. Хоч і боялася брати дорослих хлопців, після кількох зустрічей зрозуміла, що вони дуже хороші”.

А глава сім’ї Купріян Гаращенко розповів, що чотирирічна донька Іринка дуже любить бавитися з двома його внучками. “Коли граються, то галас такий здіймають, що у домі годі всидіти, — сміється пан Купріян. — Пригадую, що коли ми тільки приходили в інтернат, діти бігли з відкритими для обіймів руками і вигуками “Мамо! Мамо!”, плакати хотілося... Наразі у нас тільки троє діток, тож не важко. Коли буде десятеро (така кількість дітей, згідно із законом, має бути у будинку сімейного типу. — Авт.), то роботи, мабуть, додасться. Однак то все щастя”.

21-річна Галина Гаращенко, яка працює медсестрою, — одна зі старших дітей сімейства. “Батьків не ревнуватиму, як-не-як, вже доросла, — усміхається дівчина. — Мама з татом допомагали нам чим могли. Надто строгими не були, але завжди наголошували, що маємо бути вихованими. От Ірусю вже навчили казати: “Дякую!”.

Суміжною квартирою з цим Дитячим будинком сімейного типу є однокімнатне помешкання, яке придбали як соціальне житло 19-річному Роману Пероговському. Він єдиний у Львові з числа дітей, позбавлених батьківського піклування, повністю незрячий. Квартира Романа охайна і, на перший погляд, комфортна. Якогось спеціального обладнання для людей з особливими потребами у квартирі немає, однак одні з дверей виходять у домівку родини Гаращенків. Хлопець вже встиг перевезти у нову оселю власні речі та познайомитися з сусідами. “Радий, що маю власне житло, — тішиться Роман. — Довго про це мріяв”.

“Роман опановує комп’ю­терну науку в одному із міських училищ, а в планах — курси масажу, — пояснив директор Родинного дому “Покрова”, вихованцем якого був 19-річний хлопець, отець Михайло Чабан. — На перших порах з ним житиме людина, яка допомагатиме облаштуватися у новій домівці. Роман дуже самостійний, адаптовується швидко”.

Інтернати не готують дітей до дорослого життя...

А тим часом представники міжнародної благодійної організації «Надія і житло для дітей» під час презентації кампанії «Відкриваємо двері дітям» заявили, що інтернатна форма виховання не готує дітей до дорослого життя. Доцільніша — альтернатива таким закладам. За словами членів організації, лише 10% вихованців інтернатів інтегруються у суспільство. Система побудована так, що у дітей розписаний день, їх усім забезпечують. І коли цей період завершується, молоді люди лишаються сам на сам зі своїми проблемами. Кінцева мета кампанії «Відкриваємо двері дітям» — щоб у 2035 році зачинити двері останнього інтернату.

“Альтернатива інтернатам — сімейні форми виховання, — розповіла “ВЗ” спеціа­ліст зі зв’язків з громадськістю міжнародної благодійної організації «Надія і житло для дітей» Катерина Чельцова. — До них належать дитячі будинки сімейного типу, прийомні родини, а також усиновлення, опіка. Мета нашої кампанії — не лише розвиток сімейних форм виховання. Наразі система охорони дитинства і захисту прав дитини працює таким чином, що реагує на кризу, яка вже склалася. Тобто родина потрапляє у складні життєві обставини, не може доглянути за власною дитиною, надати їй належний догляд, і така дитина потрапляє в інтернатний заклад. Фактично, робота у сім’ї не ведеться. Причини, через які дитина потрапила в інтернат, не вивчені, а родина продовжує перебувати у кризі...”.

За словами пані Чельцової, система повинна працювати по-іншому. Основним її завданням має бути робота над збереженням родини, усуненням кризової ситуації, що склалася. Тільки у випадку, коли вирішити ситуацію неможливо, оскільки використано усі методи впливу на сім’ю, зокрема й підтримку вузькопрофільних спеціалістів — психологів, юристів, соціальних працівників, фінансову, медичну і реабілітаційну допомогу родині, — дитину із сім’ї забирають. “І в жодному випадку вона на повинна потрапити до інтернату, — наполягає Катерина Чельцова. — Там вона не зможе отримати індивідуального догляду, поваги до власної особистості, розвитку індивідуальності. У першу чергу потрібно знайти варіант повернення дитини до біологічної родини. Якщо це не спрацьовує, треба влаштовувати дитину в альтернативні сімейні заклади виховання”.

Директор міжнародної благодійної організації «Надія і житло для дітей» Галина Постолюк пояснила “ВЗ”, що, попри традиційні для суспільства альтернативні форми виховання дітей — усиновлення, опіка, будинки сімейного типу, на території Дніпропетровської, Кіровоградської областей та в Києві діють так звані будинки групового виховання. Вони розраховані на десять вихованців здебільшого середнього та старшого шкільного віку. Вихователі виконують функції наставників. Обслуговуючого персоналу немає. Діти вчаться самостійно облаштовувати свій побут. За словами пані Постолюк, такі будинки краще адаптовують дітей до дорослого життя.

Наразі організація «Надія і житло для дітей» функціонує за кошти благодійників та меценатів. Представники організації домагаються фінансової підтримки на законодавчому рівні.

«Кожну дитину прилаштувати у нову родину неможливо»

Завідувач притулку для дітей Служби у справах дітей Львівської ОДА Світлана Гаврилюк погоджується із думкою, що альтернативні форми сімейного виховання кращі за інтернат. “Однак, якщо малечу років до п’яти усиновлюють досить активно, то 12-,14-, 17-річних дітей-сиріт, чи тих, кого забрали із неблагополучних сімей, потенційні батьки брати не хочуть, — пояснила “ВЗ” пані Гаврилюк. — Важливим фактором є те, на якій віковій стадії таких дітей вилучили із сімей. Відомо, що до шестимісячного віку мозок формується на 50%, а до трирічного — на 80%. Діти із неблагополучних родин втрачають емоційний зв’язок із сім’єю. Вони не вміють будувати стосунків із навколишнім світом. Їх цього просто не навчили, не було авторитетів. Такі діти у подальшому не довірятимуть дорослим, робитимуть те, що хочуть, бо цього їх навчило життя.

Інтернати повинні бути хоч би тому, що кожну дитину прилаштувати у нову родину неможливо. Знайдіть сім’ю, яка, припустимо, готова прийняти дванадцятирічного хлопчину, від якого усі школи відмовляються, бо вчителі не можуть дати з ним ради. В інтернатах здебільшого перебувають діти, ранній розвиток яких просто викривлений. Це важкі діти. Уявіть собі, якщо у школі через одну таку дитину вчитель уроку не може провести, то в інтернаті таких сотні”.

Пані Світлана розповіла, що втілити у життя ідею щодо проведення максимальної роботи зі збереження важко неблагополучної родини майже нереально. “У великих містах надто мало кваліфікованих фахівців, які вміють працювати із кризовими родинами, то що вже казати про маленькі села? — продовжує розмову завідувачка. — Де на кожну неблагополучну родину взяти стільки професіоналів? Хто оплачуватиме їхні послуги? Це ж робота не одного року.

Спілкувалася свого часу з однією дев’ятикласницею звичайної міської школи. Коли запитувала її елементарні речі, скажімо, як від восьми відняти два чи до п’яти додати три, дівчина відповідала, що... не знає?(!). Невідомо їй було, і для чого вікна у кімнаті, як пори року називаються. Як така дитина могла довчитися до дев’ятого класу? Як цього не бачили вчителі?! Характеристика у цієї дів­чини нормальна... Це свідчить про неспроможність викладачів дати раду, їхнє незнання педагогічних і психологічних аспектів виховання”.

Світлана Гаврилюк погоджується з думкою, що процес соціалізації та побутової адаптації у будинках сімейного типу відбувається швидше і ліпше, аніж в інтернатах. Дитина розуміє, що таке родина, свої обов’язки у ній. “А які обов’язки в інтернаті? — риторично запитує. — Працівники їсти подали, посуд помили, одяг випрали... Але, попри це, інтернати потрібні. Якщо є чотирнадцятирічний хлопець, якого ніхто не хоче брати, він буде у нас. Просто треба більшу увагу приділяти психологічному навчанню, а не математичним косинусам і біологічним термінам. Колись провели експеримент. Професорам з біології дали почитати параграфи з підручника, який писали їхні колеги. Жоден із професорів не зміг переказати параграф... А ми це дітей змушуємо вчити. Це ж відбувається і з гуманітарними науками. Раніше “Анну Кареніну” чи не семестр вчили, аналізували психологію поведінки героїв. Нині ж цю книгу та ще дві додатково треба за тиждень пройти... Сучасна концепція освіти просто нищить особистість, не кажучи вже про те, щоб її розвивати”.

Понад 90% дітей у Львові перебувають у сімейних формах виховання

“На початку цього року відкрили будинок сімейного типу, що на вулиці Тракт Глинянський, — розповів мер Львова Андрій Садовий. — У наступному році плануємо відкрити такий будинок на вулиці Повстанській. Діти мають бути у сім’ях. Забрати малечу і тримати її в інтернаті — це радянська формула. І вона неправильна”.

Нині у Львові є 14 прийомних сімей, у яких виховують 19 дітей, та два будинки сімейного типу з 19 дітками. За станом на грудень цього року у місті на обліку 603 дитини-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. З цього числа 90,5% влаштовані у сімейні форми виховання. У державних закладах інтернатного типу залишається 43 дитини.