Битва за палац

У Львові заповідається чергова “битва за палац”: дві різні інституції мають діаметрально протилежне бачення подальшої долі пам’ятки архітектури XIX-XX століть, колишнього палацу Семенських-Левицьких (вул. Пекарська,19).

Там ще від радянських часів міститься школа-інтернат №102 для дітей з особливими потребами. І саме ця велична будівля розглядається як місце для майбутнього Літературного музею Львівщини.

З цього приводу до сесії Львівської обласної ради звернулася група відомих письменників, лауреатів Шевченківської премії, громадських діячів, серед яких — Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Юрій Мушкетик, Іван Дзюба, Ігор Калинець, Богдан Стельмах, Роман Лубківський та інші. Вони пропонують перенести школу-інтернат у нове приміщення, обладнане відповідно до потреб навчальних закладів такого типу, натомість у палаці створити Літературний музей.

«Цей палац не пристосований для школи-інтернату, — йдеться у зверненні. — Крім того, палац є пам’яткою архітектури і потребує величезних вкладень на реставрацію. Та й для дітей там більше незручностей, ніж було б у якомусь новому приміщенні з обладнаним спортзалом, зеленими галявинами та відсутністю інтенсивного руху».

Керівництво школи-інтернату і батьки дітей виступили рішуче проти такої ідеї. 4 листопада вони вийшли пікетувати засідання сесії Львівської обласної ради. У порядок денний сесії було включено питання “Про створення комунального закладу Львівської обласної ради “Літературний музей Львівщини”, але голосування не відбулося. Представники батьківського комітету зустрілися з головою Львівської обласної ради Петром Колодієм, і він запевнив їх, що дітей ніхто не збирається викидати на вулицю. «Про зміну адреси закладу не може бути й мови, адже кращого приміщення для навчання дітей з особливими потребами ми запропонувати не можемо», — заявив Петро Колодій.

«Розмістити музей у приміщенні на Пекарській, 19, — це не моя ідея, про цей палац багато хто говорить, — сказав Роман Лубківський журналісту «ВЗ». — Але пані директор інтернату по-своєму бачить ситуацію. Їй там зручно. Налаштували батьків цих дітей, щоб вони вийшли на пікет саме проти мене... Що я буцімто маю маєтки в Бірках. А я в Бірках створюю кімнату-музей Шевченка…».

Роман Лубківський розповів, що Літературний музей — це має бути цілий комплекс. Концепція закладу включає дві потужні лінії — українська література і закордонна література. Українська починається від давньослов’янських написів на бересті, послідовно проходить Галицько-Волинський літопис, часи Івана Вишенського, часи екуменічної боротьби за віру, епоху національного відродження і Маркіяна Шашкевича, епоху Франка, Антонича і всю його плеяду (Гординського, Маланюка, празьку школу, літературні видання 1930-х років). У післявоєнний період — поява дисидентів, пробудження протестного руху, аж до сьогоднішнього часу. Міжнародні літератури також широко були представлені на Львівщині. Тут жили і творили поляки, німці, вірмени, євреї, греки. У Львові жили Шолом-Алейхем, Етель-Ліліан Войнич, Олексій Толстой, Михайло Грушевський, Юрій Федькович… Це колосальне багатство, яке ще можна зібрати. Також комплекс музею має містити виставковий зал, архів, біб­ліотеку, кафе.

«Я пропонував для школи інше, більш пристосоване приміщення, це може бути на Личаківській, 37 (колишній військкомат), — каже Роман Лубківський. — Але мені сказали, що це вже приватна власність. Яким чином власність Збройних сил перейшла у приватну власність?». До речі, на вул. Личаківській, 37, від 1851 року був Галицький притулок для сліпих дітей. Пізніше його перевели на вул. І. Франка (нині спеціалізована школа №100), а в будинку довгий час була гімназія. Пізніше там був військовий комісаріат Личаківського району.

Ще один варіант, який пропонує письменник, — президентська резиденція на вул. Глінки, 12 (Львівська обласна рада вирішила виставити це приміщення на продаж з аукціону, триває оцінка майна. — Авт.). «Усе можна зробити, але не хочуть, — каже Роман Лубківський. — Київ має чотири літературні музеї, мають такі музеї Харків, Одеса, Івано-Франківськ, Тернопіль — усі, крім Львова! Були для цього у нас ідеальні приміщення. Але вони або вкрадені, або перебудовані, або знищені.

Класичний приклад — на площі Ринок, 10, де була «Просвіта». У приміщенні «Народного дому» на вул. Театральній — кінопалац. Єдине, що вдалося зробити, — це Музей визвольної боротьби України на вул. Лисенка, 23-а. Це у колишньому польському Курковому братстві, де поляки дали можливість провести перше засідання товариства «Просвіта» і перший Шевченківський вечір. Тож треба готувати проект до Кабінету Міністрів, шукати кошти інвесторів, аби побудувати нове, спеціально пристосоване для такого навчального закладу приміщення».

Директор департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА Наталія Гамкало вважає, що пам’ятка архітектури має працювати на культуру, а для школи треба побудувати нове спеціалізоване приміщення. «Звичайно, за один-два роки не збудуємо новий об’єкт для школи, — каже чиновниця. — Але це стратегічне рішення. Неправильно перетворювати об’єкти культури на ресторани, готелі, інші заклади. Літературний музей на Львівщині, де росли такі генії, де працювали світочі інших країн, необхідний. Приміщення на Пекарській, 19, — перлина архітектури, об’єкт, який має приймати туристів. Наразі це декларативне і перспективне рішення дає можливість збудувати чи віднайти об’єкт для школи і зробити цю школу пілотним проектом на всю Україну, показати, як треба працювати з такими дітьми. Прийняття такого рішення дає можливість владі розвивати два проекти — Літературний музей і спеціалізовану, інноваційну школу для таких дітей. Я багато подорожувала і бачила, як за кордоном працюють з такими дітьми. З ними працюють художники, літератори, діти мають зовсім інше життя…».

«Обласна рада, враховуючи низку звернень, зокрема Романа Лубківського, інших відомих письменників і поетів, пропонує створити Літературний музей, — каже голова постійної комісії з питань бюджету Львівської облради Ярослав Качмарик. — Але це в жодному разі не сприймається в контексті створення музею на базі школи-інтернату. Діти з особливими потребами можуть постраждати від переміщення. Я розумію батьків, які б’ють на сполох. Є багато інших приміщень для Літературного музею, які, можливо, використовуються не на повну силу. Спочатку треба щоб напрацювали концепцію музею, спланували фонди тощо, а коли вже будемо мати експозицію, будемо шукати приміщення».

Розмови про створення Літературного музею Львівщини точаться ще з 2000 року, коли тодішній голова Національної спілки письменників України Юрій Мушкетик звернувся до тодішнього голови Львівської облради і Львівської ОДА Степана Сенчука. Відтоді, як розповіли журналісту «ВЗ» компетентні джерела, питання створення Літмузею лобіювалося на найвищих рівнях держави. Зокрема, відповідне доручення давав і екс-президент Янукович. Але все впиралося у приміщення… Заповідається на те, що конфлікт «школа-музей» буде довготривалим і безперспективним. Адже школа-інтернат №102 — унікальна, тут зроблено спеціальну методику навчання, є спеціально пристосовані класи. Специфіка захворювань цих дітей така, що для них буде психічною травмою будь-яке переміщення зі звичного середовища. Саме тому батьківський комітет так болісно реагує на пропозиції зміни приміщення.

Маємо воєнний час, грошей на будівництво нового приміщення школи сподіватися марно. Скільки років це будівництво триватиме, якщо ми навіть перинатальний центр дахом накрити не можемо? З іншого боку — за які кошти функціонуватиме музей? Навіть якщо палац відреставрують за спонсорські кошти, то треба ж ще його утримувати. Надходження від туризму навряд чи дадуть очікувану самоокупність. Ніхто не проти, аби для дітей побудували новий навчальний центр за усіма світовими стандартами. Але чи це нині реально?

P. S. У підготовці матеріалу використано інформацію зі сайту Центру міської історії Центрально-Східної Європи.

З історії Палац Семенських-Левицьких

У XVIIІ столітті тут була велика садиба. Її можна побачити на плані Жана Ігнатія дю Дефі. Палац було збудовано до 1849 року. Посол Галицьких штатів, граф Костянтин Семенський, дідич містечка Маґерова, замовив проект палацу в архітектора Фридерика Баумана. Син графа Костянтина, Вільгельм Станіслав Семенський (1827-1901), дослужився до звання таємного радника цісарського двору, був членом австрійської Палати панів, кавалером Мальтійського ордену. Він перебудував палац у 1873-1877 рр. Проект розробив архітектор А. Ваґнер у стилі французького бароко. Іван Левинський та Ян Томаш Кудельський у 1891-1894 рр. реконструювали палац, який зберіг досі свій зовнішній вигляд. Оздоблення фасаду та інтер’єрів — скульп­тор Петро Віталіс Гарасимович.

Палац розміщено в глибині кварталу, на Пекарську торцями виходять флігель та колишні стайні з манежем. Цікавою архітектурною деталлю споруди є в’їзд до стаєнь та манежу, оздоб­лений двома головами коней. Адже Вільгельм Станіслав Семенський був президентом Галицької комісії з розведення коней та великим шанувальником гривастих. 1856 року Вільгельм Станіслав одружився зі Софією Левицькою. Їхній спадкоємець Станіслав Костка Костянтин Марія Фелікс (1864—1918) писався вже Семенським-Левицьким. Відтоді на фасаді палацу зберігся вензель S. L. Нащадки цього роду живуть зараз у Канаді. У 1930-х рр. сюди перенесли з Народного дому філію української Академічної гімназії. У повоєнні часи тут була середня школа №36. Згодом тут розмістили спеціалізовану школу-інтернат №102. Ліворуч від брами, на стіні офіцини — меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут у філії української Академічної гімназії навчався Володимир Щигельський (Бурлака) (1920-1949), командир УПА на Закерзонні.

З досьє «ВЗ»

Львівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №102 забезпечує права дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку, на здобуття певного освітнього рівня загальної середньої освіти шляхом спеціально організованого навчально-виховного процесу в комплексі з корекційно-розвитковою роботою.