Передплата 2024 «Добра кухня»

"На плечах дві сумки, а в них – "броніки" для солдатів…"

Безстрашна волонтерка Олена Мокренчук півроку возить на передову допомогу українським бійцям

47-річна Олена Мокренчук жила звичним життям: викладала в університеті, займалася журналістикою. Вона родом із Донбасу, звідки десять років тому перебралася до Києва. Має четверо дітей, одного онука і незабаром матиме ще двох. Майдан з ніг на голову перевернув життя жінки — з першого дня і до березня пані Олена висвітлювала події, брала активну участь в акціях протесту. З середини квітня жінка взялася допомагати нашим військовим, які протистоять терористам на сході. На сході пані Олені допомагають двоє місцевих добровольців.

«Спочатку їздила два рази на тиждень, — розповідає пані Олена, — потім — через день, останні кілька місяців — кожен день. Починали з продуктів, води, одягу. Потім пішли «броніки», каски. Зараз хлопці просять оптику: біноклі нічного бачення, тепловізори. Часто возимо запчастини до БТРів, уже розбираюся у мастилах».

У добрій справі пані Олені допомагає прописка у паспорті — місто Сніжне Донецької області. Не раз доводиться віч-на-віч спілкуватися з терористами. Були й арешти у Слов’янську, Донецьку та Червонопартизанську. Закарбувався у пам’яті випадок у Свердловську. «Надвечір приїхала у місто, — пригадує. — На зустріч із військовим, якому мала передати речі, запізнилася на кілька годин.

Готелю немає, темніє, а у моїх величезних бау­лах камуфляжі для хлопців. Беру таксі, аби вибратися з міста, ближче до передової. Таксист вивіз у поле і помахав ручкою, мовляв, сама тут розбирайся — не буду під кулями їздити. Неподалік — шахта. Не знати звідки під’їжджають три машини з «тітушками». Почали допитувати, паспорт подивилися. Сказала, що чоловіка чекаю, сама паралельно набираю телефон солдатів, яким везла допомогу, зашифровано пояснюю, що у мене халепа. На галас з блокпосту прибігли автоматники-терористи. Тримала їх хвилин сорок, поки не вийшов директор шахти і забрав мене. Там і заночувала. Якби терористи заглянули у мої сумки, розтерзали б на місці».

Аби пронести по захопленому місту речі і не викликати підозри у терористів, пані Олена вдається до хитрощів. «Беру на плечі дві пляжні сумки, — усміхається, — і так невимушено йду. А в сумках «броніки» для наших солдатів».

Перш ніж їхати на передову, телефонує хлопцям, аби дізнатися обстановку. «Не раз відмовляють від поїздки. Так було, коли ми зібралися у Старобешеве. Сказали не приїжджати. Коли прибули туди через півтори години — жахнулася: навколо все горить, земля чорна від згарищ. Тоді семеро наших хлопчиків загинуло, десятки поранених. У Старій Ігнатівці під Волновахою не встигли сховатися, і «Град» нас застав, коли сиділи у наметі. «Град» стріляє 20 секунд — я рахую і молюсь. Потім почали обробляти «ураганами» — по 30 секунд. Виходимо з намету, який дивом уцілів, а навколо все горить, вирви від «ураганів» — два метри завглибшки, десять — у ширину. Перед тим над нами літав безпілотник — ми були як на долоні. Хлопці кажуть, що найстрашніше те, що вони не бачать ворога. Залишається лише ховатися і молитись».

«В основному кошти збираю через соціальні мережі. Є багато постійних благодійників, зокрема зі США, Іспанії, Казахстану, Ірландії і навіть з Росії. З Німеччини кселокс (медпрепарат. — Авт.) отримали. Якщо на початках за тиждень-два ледве назбирували 2 500 гривень, то тепер буває і 150-200 тисяч. За витрачені кошти звітую. Прикро, що багато нечистих на руку хочуть нажитися на війні. Якщо спочатку «броніки» ми брали по 600 гривень, то зараз перекупники продають їх по чотири тисячі. Беушна каска навесні коштувала 700 гривень, тепер — 4 100», каже волонтерка.

Зізнається, що кожен раз їде на фронт із важким серцем: не за себе хвилюється, а за наших бійців. «Мені спокійніше, коли я поруч з ними. Приїжджаю, бачу — той живий, той живий… Одного разу роздавали хлопцям, які щойно вийшли з оточення, воду і хліб. Такі замучені, голодні, спраглі. Страшно було дивитися. Біля Амвросіївки зустріли прикордонників. Вони навіть не мали що їсти. Коли спитала, що треба, попросили біноклі. У прикордонників (!) не було жодного бінокля».

Попри все, пані Олена вірить: перемога за нами, і вона не за горами. «Коли у сім’ї є дитина, її треба нагодувати. Коли у країну зайшов ворог, його треба прогнати. Якщо сам не можеш воювати, допоможи чим можеш. У нас є герої, готові рятувати нашу землю від окупантів. Якщо не зупинимо їх там, у степах — підуть далі».

Скоро зима, та й зараз спати в окопах холодно. Волонтери збирають теплий одяг, спальні мішки. «Хлопці люблять подарунки, — усміхається пані Олена. — Наче діти тішаться стрічечками, ангелочками-оберегами. Завжди просять прапор і, звісно ж, чекають листів».

Схожі новини