Мотоцикл стрибав від ями до ями зі Львова до Криму

Для мотоцикліста мандрівка у Крим є своєрідним тест-драйвом: можливістю випробувати власні сили та можливості двоколісного друга. 3000 кілометрів шляху і купа ж вражень. Мотомандрівник бачить захопливий фільм з клаптиків щоденного життя українців. Водночас щодня наражається на небезпеку. Стан наших доріг зовсім не тішить, а ще раптовий дощ, спека чи туман...

Ями — по коліна!

Готуватись з друзями до мандрівки почали за тиждень. Вночі на мотоциклі пересуватись практично неможливо, тож потрібно розрахувати шлях погодинно, переглянути усі відгуки на автофорумах, аби обрати найкращі дороги, визначити потрібну кількість пального та багажу. На все про все викроїли сім днів, з яких півтори доби — на відрізок зі Львова до Феодосії. На виїзді зі Львова зустрів холод і туман. Сподіваю­чись на кращу якість дороги, вирішили їхати через Рівне та Житомир трасою Київ-Чоп, замість коротшого, але вкрай розбитого шляху через Тернопіль та Вінницю. Відрізок зі Львова до Бродів ще більш-менш, хоча усі непомітні для автомобілістів ями ми таки «порахували», а прокладені вантажівками «колії» нагадували морські хвилі й маневреності мотоциклу не додавали. Але справжнє пекло чекало нас попереду, причаївшись десь за Житомиром. Від Житомира і до Білої Церкви нас зустріло 60 кілометрів абсолютного бездоріжжя: метрові ями по щиколотку, суцільні горби та западини. Такі подарунки автодору з’їли наш дорогоцінний час та змусили понервувати в дорозі. З великими надіями виїхали на хвалену дорогу «міжнародного значення» Київ-Одеса, але були розчаровані — мотоцикл стрибав від ями до ями, і так до самої Умані... Якщо для автомобіліста ямковий ремонт — тимчасові незручності, то мотоцикліст отримує, в кращому разі, нервовий зрив і відбиті сідниці.

Щедрі грузини і подарунок від їдальні

Біля Умані побачили кафе “Грузинська кухня”. Ціни цілком влаштували, на радощах замовили і перші страви, і млинці з м’ясом та хачапурі. Коли принесли велетенську тарілку супу Чихиртма, ми, звиклі до скромних львівських порцій, були шоковані щедрістю власників. Сумно стало, коли офіціант виносив одне велетенське блюдо за іншим і щоразу питав: “Чому не їсте? Не смачно?”. Ми запевняли, що їжа смачна, і крадькома поглядали на двері. Найсмачнішими виявились хачапурі — великі пироги з сиром всередині, а ще дуже смакував чай з гірських трав, якого щедрі грузини націдили кожному з нас у півлітрові горнятка. Приємно здивували їдальні у невеликих кримських містечках: якщо не брати до уваги мозкороздираючу музику 90-х, то у цих закладах харчування чисто, дуже недорого, а персонал допитливий та привітний. У Джанкої, наприклад, нам з друзями-мотоциклістами працівниця їдальні напакувала булочок у дорогу. Фраза тітоньки з буфету “подарунок від закладу” прозвучала трохи смішно, бо весь “заклад” мав шість на шість мет­рів, але доброзичливість кримчан нас потішила.

«Грошей мінімум, часу мінімум»

Пригадуєте рекламу: «Скільки у нас грошей? Мінімум! Скільки у нас часу? Мінімум!»? Вона повністю описує подорож на мотоциклі. По-перше, коштів на екзотичну мандрівку йде вдвічі більше, аніж за стандартних умов, коли дієш за схемою «поїзд — будиночок біля моря — поїзд». По-друге, за стислий час потрібно проїхати рекордну кількість міст. По-третє, ніколи не варто виключати можливості незапланованого ремонту, а відповідно, більших витрат часу та кош­тів. Основні кримські дороги у хорошому стані, чого не можна сказати про периферійні автошляхи, але відсутність ям компенсується гірськими перевалами та карколомними серпантинами. Дивлячись на карту, не до кінця уявляєш, скільки часу займе черговий перевал. Прорахунок у часі змусив нас вночі (дві години зі швидкістю 60 км) добиратись з Джанкоя до Феодосії гірськими дорогами: холодно, з боків обриви і раз у раз сліплять фарами випадкові автомобілі. Зате у Феодосії чекав безкош­товний мотокемпінг, створений на турбазі з ініціативи власника, з вечерею та ранковою фотосесією. Феодосія — привітне місто, яке дивує приємними співрозмовниками та ще приємнішими цінами. Звідки береться у її жителів стільки оптимізму — невідомо, адже ледь вий­деш за прибережну туристичну зону, розумієш, що рівень достатку у жителів, м’яко кажучи, невисокий. Така тенденція спостерігається й у решті місць Криму, але міста Південного берега до всього ще й вирізняються парадоксальною ностальгією за “совком”.

Країна Коктебель та начитані нудисти

Меккою для російських, українських та польських відпочивальників є Коктебель, або “Країна Коктебель”, як амбітно називають край його жителі. Це справжній рай для молодих серцем: неймовірної краси пейзажі, велетенські нічні дискотеки, чисті, облаштовані пляжі і... казково високі ціни! У Коктебелі нам одразу захотілось залишитись на кілька днів, тому одразу почали шукати житло, адже намет брали зі собою тільки для непередбачуваних випадків. Край дороги цілодобово полюють на туристів місцеві жителі. Підійшли до огрядної тітки, що сиділа на пластиковому стільці з табличкою “здам своє житло” і активно поливала квіти на клумбі (неймовірна любов до плекання рослинності притаманна усім кримчанам). “120 гривень з людини”, — усміхаючись процідила жіночка. Після феодосійського бюджетного відпочинку така сума видалася завищеною. Але яким же було наше здивування, коли нам запропонували поставити свій же намет на пляжі за... 150 гривень подобово!

“Ідіть до натуристів, там безкоштовно”, — радить нам дядечко з Києва. Нас чекало ще одне відкриття: виявляється, окрім нудистів, які займають один із найбільших пляжів в серці Коктебеля, існують ще й натуристи! Відмінність зрозуміли одразу. Натуристи, окрім походжання по пляжу в чому мати народила, дуже товариський та балакучий народ. Не встигли зайти за табличку “Пляж для натуристов”, як нас підійшли “вербувати” петербуржці: запитали, звідки приїхали, та запропонували поселитись в їхньому “таборі”. Поінформували, де є криниця з прісною водою, та розповіли цінову політику на пляжах. “А ви зі собою книгу взяли?” — несподівано запитав дядечко з Петербурга. Я ствердно похитала головою. “Я так і знав! І ми взяли, я, наприклад, Пелевіна читаю. А більше ніхто не взяв. Читають тільки Львів і Петербург”, — підсумував свої дослід­ження пітерський натурист.

Смак дитинства і «з’їж пельмень»

Обов’язковою умовою для нас була мандрівка на найвищу точку Криму — гірську вершину Ай-Петрі. Завдання виявилось складним: від постійного руху по колу паморочилось у голові, а від різких поворотів, вузеньких доріжок, обривів та раптових зустрічних автівок мурахи бігали по спині. При цьому місцеві бізнесмени, що розмістили на вершині кафе, та туристичні маршрутки гасають по віражах без страху. На вершині нас зустрічали атракціони, поні, “прилипали” місцевих кафе та неймовірні краєвиди! Львів’яни — знахідка для місцевих підприємців: один з таких “винахідників” запропонував нам постерегти мотоцикли, а опісля наполіг на відвідинах його кафе. Нам, людям чесним та наївним, відмовити було незручно, тож довелось розоритись на кругленьку суму — перша страва татарської кухні обійшлась у 50 гривень. Спуск з Ай-Петрі був важчим, аніж підйом, тож у Балаклаву приїхали без сил. Балаклавська набережна — казка, у якій хочеться жити вічно, а от околиці далеко не казкові: низенькі будинки-хрущовки, червоні зірки, завод “Металіст”, пилюка в повітрі з каменедобувного кар’єру та їдальні із засмальцьованими клейонками на столах. З одного боку — власники шикарних яхт та мотоциклісти на “харлеях”, а з іншого — скромні мешканці, що намагаються вижити на туристичному бізнесі. На набережній у жовтих пластикових діжках дівчатка пропонували пригадати “смак дитинства” — воду “Тархун” та лимонад. На плакатах дядько тицяв пальцем у перехожих, заманював: “Тавариш, з’їж пельмень!”. Балаклава здивувала заправками на воді для яхт, музеєм підводних човнів та блакитною дзеркально чистою водою на мисі Фіолент. Мабуть, дорогу з Ялти до Балаклави й можна назвати найбільш мальовничою за усю кримську мотомандрівку. Далі нас чекав шлях на Сімферополь і нелегке повернення додому: осінній холод, кіломет­ри під дощем, консультації з далекобійниками стосовно готелів та придорожних закладів харчування...