Поки комусь потрібна – ти живеш

Цю розповідь я почула випадково від жінки, яка продає молоко та сметану. Так склалося, що спочатку я стала її покупцем, а згодом — людиною, яка уважно вислухала цю сповідь.

—Мама (нині покійна) ніколи не пригортала мене. Що я не робила — все не так. Я все життя боялася матері, — Софія Миколаївна намагається усміхнутися. Та це лише схоже на імітацію усмішки. — Було страшно навіть крок ступити без материної згоди. Що мама скаже — для тата закон. Слова поперек їй ніколи не мовив. Жодного разу за мене не заступився. Нас у сім’ї було четверо... З цього почала жінка свою розповідь.

Виросла Софія в селі, на Тернопільщині. Після уроків — як не на городі, то в полі або по господарству поралась. Батьки вирощували в теплицях полуницю і продавали її. У лісі діти збирали малину, ожину, чорницю — і до Львова на базар. На виручені гроші й жила сім’я.

— Гарувати вмію з дитинства, — каже жінка. — Знаю, як тяжко зароблена копійка дається. Гроші батьки складали на ощадну книжку. Та у 90-х, після грошової реформи, заощадження пропали. Я дуже мріяла вступити до медичного інституту, але… Заощадження пропали — іспити «провалила». Вступила до медучилища. Вийшла заміж, почали з чоловіком дім будувати. Вже двадцять літ минуло — а хата не добудована.

Жінка каже: чоловік любить заглядати в чарку, до роботи лінивий. Тож господарка (чотири корови, кури, гуси, город, поле), виховання трьох синів — усе лягло на плечі «берегині дому».

— До 2001-го я працювала медсестрою в одній із лікарень Тернополя, — пригадує моя співрозмовниця. — Від головного лікаря постійно вислуховувала: то медичні інструменти стерилізую не так, як їй хочеться; то складаю їх не там де треба. Хто захоче тебе заклювати, заклює без причини. Вона незаконно звільнила мене з роботи, коли я з третьою дитиною була в декретній відпустці. Я почала обстоювати свої права — і мені запропонували чверть ставки, обіцяли 30 гривень на день. Але ж проїзд автобусом на роботу коштував майже 40 гривень. І я покинула роботу.

А тут ще й почалися проблеми з нирками — лікарі виявили камені. Жінку готували до операції. Але cім’ї жилося сутужно. «На руках» — троє дітей. Старші сини вчилися у школі, третій щойно народився. Чоловік перебивався тимчасовими заробітками. Треба було за щось жити, ставити дітей «на ноги».

Софія почала купувати в людей сметану, молоко (у хаті постійно було 60-70 бідонів). Кисле молоко відігрівала на сир. Сметану збивала на масло. Щодня їздила до Львова на ринок, за 140-150 кілометрів від дому, і все це продавала. Каже: від продажу молочної продукції дорога «окуповувалась», ще й на харчі залишалося.

— Я ночами не спала, усе робила сама, — зітхає жінка. — Удосвіта їхала до Львова і до вечора на ринку вистоювала… Бувало, везла на базар чотири-п’ять сумок. Переважно це тридцять грудок сиру, десять півтора-, дволітрових пляшок молока, одна-дві каструлі або відерець сметани, ще й масло. Одного разу взимку переходила дорогу, послизнулася і впала з торбами посеред дороги. На щастя, водій їхав поволі і встиг загальмувати.

Від недосипання, виснаження поволі ставала роздратованою, безсилою. Страшенно боліли спина і руки. Коли Софія зовсім знесилювалася, будила дітей та чоловіка, аби їй допомагали. Сини підросли — і почали їздити з матір’ю на базар. Майже всі виручені гроші витрачала на дітей. Однак від важких сумок, перевтоми, безсонних ночей, стресів у жінки почалося безсоння.

— Якось чоловік приніс зі звичайної аптеки снодійне, — продовжує пані Софія. — Випила піґулку — і швидко заснула. Випила ще раз і ще — безсоння як рукою зняло. А тут чоловік олії у вогонь почав підливати, мовляв, лікуватись у лікарнях — дорого, пий піґулки, що допомагають від безсоння. Застосовувала я їх довго, навіть сказати страшно — рік або й більше. Мій організм звик до снодійного настільки, що я мало не довела себе до біди… Бо коли переставала пити снодійне, до ранку повік не могла стулити.

На нервовому ґрунті у неї на шкірі з’явилися висипання. Внаслідок сімейних негараздів, тривалих стресів Софія Миколаївна довго лікувалася у неврологічному відділі лікарні.

— Відколи стала безробітною, — розповідає жінка, — за базарами, городами та лісом (там ягоди та гриби збирала для продажу) я світу Божого не бачила. Всі гроші пішли на навчання дітей. Найстарший син навчається в університеті, середущий — після закінчення коледжу працює інженером. Наймолодший — випускник школи. Докладу всіх зусиль, аби і він вчився в університеті. Були б діти мені лише вдячні за це... Бо поки комусь потрібен — ти живеш…