«Я зігріваюся, коли бачу покупця із грошима!»

Ранок, сьома «з копійками». Синоптичний додаток на смартфоні показує -10. Але те, що надворі доволі морозно, здогадуюся і без нього: людей, які зазвичай гурмами пішки квапилися на роботу, цього разу значно менше: гріються у тролейбусах і маршрутках. Та й тут, на популярному львівському ринку, народу не так багато, як завжди. Покупців менше, ніж продавців. Останні, закутавшись у додаткову одежину, виглядають, як кокони. Хмарки пари з їхніх ротів нагадують, наскільки не простою є ця їхня вахта…

Застеляють прилавки та все килимами…

Чи не найбільш складно тим, хто торгує фруктами-овочами. Щоб вони не померзли, накрили ковдрами, синіми синтетичними цератами. Кілька ящиків з мандаринами закутали у карпатські ліжники. Шкода буде, якщо такий делікатний товар зіпсується.

Не переживають за це продавці цукерків, риби і м‘яса. Перші агітують покупців ліберальними цінами, другі - табличкою «екологічного» регіону, де, слід розуміти, свиней вирощують без «преміксів».

Коли клієнтів на горизонті не видно, продавці встигають забігти у базарне кафе, щоб замовити собі кави-чаю, дехто просить гарячого бульйону у великих паперових стаканах. Сьорбають за прилавками, заодно перемовляються із сусідами про політику, війну, переповідають свіжі сільські новини і плітки. Так швидше збігає час і студінь не здається такою студеною.

Думає не про холод — про виторг

Жіночку із рожевими від морозу щоками, яка у наметі торгує побутовою хімією, запитую, чи не замерзла через такий «дубар». А вона знаходить сили пожартувати:

— Я зігріваюся, коли бачу покупця із грошима! От щойно якась пані купила шампунь, і мені стало приємно, про холод не думаю.. Мій шеф шкодує мене, каже, щоб виходила на роботу трохи пізніше, коли потеплішає. Але ЩО я тоді зароблю, якщо довго сидітиму у хаті? Моя зарплата напряму залежить від виторгу.

Наша співрозмовниця каже, що для того, аби ввечері принести додому 500 гривень, повинна реалізувати товару на дев‘ять тисяч. Це складно, але їй вдається. Пояснює, що після Різдва покупців стало значно менше — люди витратились на святковий стіл. А ще продовжують донантити свої гроші на фронт, притримують їх, щоб навесні купити насіння.

Корів підлаштували родити на початку року — коли молоко дорожче

А ці жіночки, щоб потрапити на базар, виїжджають з дому зі своїм товаром о третій ранку. Пакують його ще раніше. Із далекого волинського села везуть у Львів домашнє молоко, сир, сметану. Заодно кладуть у сумки гриби, саморобні овочеві закрутки, квасольку і багато чого іншого, що вродилося на їхніх полях.

— У мене вдома три корови, — каже середнього віку пані Галина. — Треба біля них находИтися: на зиму кожній з них має бути не менше тонни сіна. Орендатор дає за наш пай мішків двадцять зерна — мелемо і згодовуємо худобі. А от кормових буряків не вирощуємо — купуємо на цукрозаводі готовий жом…

А далі, згадавши про свою місію, ця жвава волинянка припрошує нас купити молока:

— Воно — вечірнє. Смачне, не гірчить, як буває зазвичай у корів взимку перед родами. Наші корівки вже отелилися, ми спеціально підлаштували їхній графік так, щоб телят приводили після нового року — бо тоді молоко дорожче…

Дізнаємося інші подробиці молочного промислу цих волинянок. Щоб швидко добратися на базар і швидко повернутися зі Львова, винаймають бусика. За оренду платять йому 5 тисяч грн. Попри високу ціну, виторг покриває ці витрати, привозять додому добру копійку. Сказали мені: заради цього варто намучитися, намерзнутися…

Хотіли сфотографувати одну із цих трудівниць — відмовилася. Боїться, щоб не відвернулася від неї удача.

Від іншої господині-молочниці чую іншу правду про їхній нелегкий хліб. Розраховувати доводиться лише на незаможних покупців-пенсіонерів — молоді на базар не ходять. Віддають перевагу супермаркетам, де тепло, світло, сучасно і де грає музика. І де продавці молодші… Приходить молоде покоління на базар лише влітку, коли з’являється свіжа полуниця. Бо вона — натуральна, а не «пластмасова».

У хаті не сидиться…

І ще один, заключний пункт моєї екскурсії по примороженому ринку — кіоск, де продають хліб. За прилавком снує туди-сюди бабуся-щебетушка, якій далеко за 70-ть. Пропонує свій хлібець і кожному покупцеві щось приємне примовляє. Зізналася нам, що пішла на цю роботу, бо пенсії бракує - а так хочеться допомогти внукам. Та і вдома не звикла сидіти — більше сорока років пропрацювала на ювелірному заводі.

— Чи не холодно вам?

— А мене мій хліб гріє! — відказує. — і запахи тут такі гарні, що забуваю про все на світі.