«Після 14 років у Парижі повернулася у Бережани, щоби із досвідом Chanel завершити не завершене колись…»

На місці нагрудної кишеньки — архівне і сучасне фото: одна і та ж вуличка, на якій розміщено кафе, у 1915 році і у році 2025-му. Подорож у часі. Далеке і близьке. На інших фартухах — теж окраєць місцевої історії: частинка вишивки і спринтовані картини лемківської художниці Стефанії Русиняк, яка тривалий час жила у Бережанах, у стилі народного примітиву творила геніальні речі. Доповнюють ексклюзивні дизайнерські вироби модернові елементи: причеплені на карабінчику мінітерточка, якою можна подрібнити шоколад, і чайна ложечка. Здається, ось зараз одягнеш цей фартух і підеш творити на кухню дива: чи то пекти хліб, чи молоти кавові зерна. Або вийдеш у цьому стильному виробі прогулятися бережанськими вуличками.
За горнятком духмяного чаю спілкуємося з авторкою цього «вау»…

Люди творять, коли багато пережито

— Мене не було в Україні 14 років, жила за кордоном, — розповідає Оксана Ющенко. — Коли три місяці тому повернулася додому, першим місцем, куди зайшла, була пекарня на розі вулиць Тернопільської і Львівської. Зачарував аромат хліба, цей запах дитинства. Накупувала одного, другого, третього, принесла додому, а мені кажуть: ти все це з’їси? «Так! Я хочу все спробувати!».

Щодня бігала у пекарню, щоб скуштувати щось нове з українського хліба чи випічки. У Франції смачно печуть, але не так, як у нас. Україна пахне по-особливому. Коли їхала в автобусі, мій п’ятирічний син Марк (народився у Парижі) раптом каже: «Мам, ми ще не в Україні». «По чому ти це бачиш?» — запитую і чую: «Бо в Україні небо синє, а тут воно не таке…».

Ідея цієї виставки з’явилася від запаху хліба. Коли була вагітна Марком, прокидалася вночі й понад усе хотіла української паляниці. А її у Парижі не було. Тож коли прибула у Бережани, виникла ідея: зроблю колекцію «Хочу паляницю».
Зайшла у кав’ярню до Ростика Музички (пекарня теж його), а тут так затишно! У Франції багато схожих кафе. Сіла за стіл і зрозуміла, що ексклюзивна виставка у паризькому стилі буде тут — маленькі історії у маленькому приміщенні. Людина прийде випити кави, поверне голову і побачить щось незвичне…

Роботи Стефанії Русиняк у мої дизайнерські речі вкраплено не випадково. У 90-ті роки мій тато, Богдан Тихий, відомий на Тернопіллі краєзнавець, часто приходив до цієї самотньої мисткині, підтримував її, чим міг. Приносив папір, фарби — і вона малювала. Інколи казала: забери, мені того не треба. Маю її стару вишивку на мішковині. Вона потерта-затерта, але хочу залишити її у такому ж вигляді — можливо, у майбутньому зроблю шкіряні сумки із цією потертою вишивкою. Якщо хтось придбає, матиме шматочок історії. Частинка творчості Стефанії Русиняк залишиться у когось як сімейна реліквія…

— Шкода таку красу одягати до кухні…

— Після перегляду виставки дві відвідувачки замовили такі роботи для власного інтер’єру. На них буде відтворено картину Стефанії Русиняк «Збирають афини». Замовниці хочуть повісити ці фартухи у своїх кухнях замість картини.

Цією колекцією я ставила собі за мету трохи повернутися у минуле, у дитинство. І дати друге життя геніальним роботам художниці-самоука. Вони дуже цікаві — життєві, прості, без жодного пафосу. У них відображено сцени сільського життя, побут, передано емоції людей. Це ж треба придумати картину «Дівчата скубають пір’я»!

Русиняк малювала ці картини, бо сумувала за рідною землею, звідки її виселили після Другої світової, виливала у них свою тугу. Ми в чомусь з нею схожі. У нас багато спільного. Вона сумувала — і мені було дискомфортно… Коли їй було погано, вона творила, і їй ставало краще. Хотіла зробити щось гарне, яскраве, насичене, що радувало б її душу.

І у мене так само. Я хотіла зняти зі себе буденність. Люди творять у момент, коли багато пережито. Той, хто живе рівно, не може зробити того, що зробить інший, у чиєму житті багато перепадів. Пережиття ти не можеш тримати в собі, вони виливаються в ось такі колекції.
Стефанія Русиняк малювала багато на тему традицій, зокрема весільних. Ніколи не була замужем. Жила одна. І оті картини про весілля — це був її біль. Людина, яка переживає його, може створити щось круте…

Виставку я відкрила перед 1 січня, днем народження Стефанії Русиняк. А 2 січня — мій день народження… Думала, буде просто виставка. Прийдуть, подивляться. А вийшло так, що троє людей мої роботи купили. Одна жінка їхала за кордон і мій-свій фартух забрала зі собою.

У сні шила колекції одягу

— То як ви стали дизайнеркою?

— Я багато куди вступала, хотіла вчитися у Львівській академії мистецтв, але врешті-решт потрапила у швейний ліцей на Високому замку, тоді училище № 32. Однокурсники насміхалися, коли казала, що колись поїду у Париж і там робитиму покази. Мені радили опуститися на землю. А я уві сні шила, робила колекції. У мене був зошит, куди записувала всі свої мрії. Малювала сходинки, по яких треба іти до цієї мети. Через багато років знайшла ці записи. Виявилося, всі мої мрії здійснилися…

Після навчання у Львові у мене був салон-ательє. Шила на замовлення костюми, сукні, пальта, сорочки. Клієнти приїжджали з Києва, Львова, Івано-Франківська. Почувалася самодостатньою. Все було о’кей. Мала базу, зв’язки, клієнтів. Але мене не покидала мрія про Париж…
У 2012 році випало побувати в Італії. Дев’ять днів до закінчення візи, а тут дзвінок: Сhanel проводить конкурс з прийому на роботу. Телефоную чоловікові: що робити? А він: «Ну ти ж цього хотіла! Їдь!». І я полетіла у Париж. На дверях офісу вивіска: хто не знає мови, не має документів, просимо не звертатися і взагалі сюди не заходити. Через незнання французької я не могла цього прочитати. Аж тут відчиняються двері і мені кажуть: заходьте! Ніхто ні про що зі мною не говорив. У приміщенні сиділи конкурсанти, їм давали зробити якесь завдання. Дали і мені — я взяла, зробила…

— Яке саме у вас було завдання?

— У виробах Chanel 80% ручної роботи. Донині там збереглася така традиція. Підкладку, накладні кишеньки пришивають вручну — цього більше не робить жоден бренд. У Chanel беруть на роботу слов’янок, бо вони дуже гарно шиють вручну. Для тесту мені дали жіночий піджак з галонами (вид мережива). Роботу здала, аж тут приходить якийсь чоловік і каже: ми вас вибрали. Не розумію, про що мова, а він жестами показує: все ок! Знайшли перекладачку з Азербайджану, вона каже: вас обрали, давайте документи. Показую свій паспорт і візу на 9 днів. Французи роблять великі очі: «Як? Але ж ми решту конкурсантів уже відпустили!».

Так сталося, що я залишилася. У Chanel все зробили для цього. Телефоную чоловікові, що мене обрали. «Ну, то залишайся!». Пропрацювала на Chanel сім місяців. Розуміла, що можу собі дати раду у Парижі, що я на своєму місці. Могла працювати і далі. Але… В Україні помирає мій чоловік. Повертаюся додому. Довго виробляю документи на роботу у Франції. Забираю дітей, приїжджаю у Париж — а моє місце на Сhanel уже зайняте…

Подалася працювати до інших брендів — Hermes, Nina Ricci, Goshere, Gaspard Yurkievich, Celine та інші. Прийшла в одне ательє, а там лише старші люди. Називали мене дитиною. «Ой, Боже, що ця дитина тут робить? Вона, напевно, нічого не вміє…». У швейній справі треба вчитися все життя, 10 років роботи — не стаж. У Франції пошиттям зайняті люди з досвідом — 60 плюс. Молодих майже немає. Коли вкотре мене брали на кпини, відповідала: «Я не дитина! У мене самої вже двоє дітей!».

Я знаю багато технологій. Можу зсередини відкрити виріб і точно визначити: це оригінал чи ні. Найцікавішим був досвід роботи з брендом Gosher (у перекладі це слово означає шульга). Власниця — німкеня. У неї все було чітко, давала заробити. Працювала я і з французьким дизайнером Жероном Бланом, була його правою рукою…

— Чому тепер повернулися в Україну?

— У Парижі я мала все, що мені було потрібно. Йшла до своєї мети дуже швидко. У мене все вийшло. Працювала на показах, робила те, що мені подобається. Ми могли з дітьми залишитися жити там (до речі, ніхто з нас не відмовився від українського громадянства і не взяв французьке). Але… Хочеться з новим досвідом зробити на рідній землі те, що колись не було завершено.

— Ваш фах дає змогу заробити в Україні?

— Щодо цього не переживаю. Людина, яка хоче працювати і працює, завжди матиме за що жити, голодною не залишиться. Мені не заважають ніякі обставини. Багато людей ще думають, а я вже роблю. Не чекаю сприятливішого моменту. З Франції я перевезла свої дві старі швейні машинки. Вони падали з буса, потім були довгі ремонти. Складний переїзд, але я не опускаю рук. Працюю!

— Під час війни надходять замовлення?

— Так. Люди хочуть «не такого, яке продають всюди», а чогось оригінального. Незадоволених клієнтів у мене ще не було.

— У вас таке знакове прізвище…

— Олександр Ющенко — це мій перший чоловік. Створила бренд Yuscenko — бо це моє перше кохання, ностальгія. У Франції я хотіла дещо поміняти. Була ідея використати дівоче прізвище Тиха. Але французи не могли його вимовити — казали: Тика. Не могли вимовити інших слів. А от Yuscenko просто співали!

— Третій президент України, його дружина Катерина до вас не зверталися?

— У 2004 році у Бережанах відкрилося моє ательє. Це було якраз під час Помаранчевої революції. Мої діти, коли дивилися ці події по телевізору, стрибали по ліжку, кричали «Разом нас багато, нас не подолати!». Не могли вимовити прізвище «Ющенко», тому вигукували «Ту-тен-ко!». І оскільки їхнього батька вже не було серед живих, то запитували: «Ющенко — то наш тато чи дідо?».

Ще одна пам’ятна історія. На третьому поверсі Будинку побуту розміщувалося «Ательє Оксани Ющенко», а трохи далі — ательє «Катерина». Люди часто прибігали до мене, відчиняли двері: «Це тут штаб Катерини Ющенко?». Мене це дуже смішило. Я відповідала: «Ющенко» — тут, «Катерина» — там. Але це не штаб… А ще запитували, чи ми шиємо помаранчеві шалики. Я казала: якщо треба — пошиємо!

— Ваша мета у Бережанах?

— Хочу робити те, що мені хочеться робити вже, зараз, тут! Жити сьогодні і нічого не відкладати на завтра. Не хочу жити минулим, не живу майбутнім. У планах робити покази. Розумію, що це дорого, не завжди рентабельно. Бачила не раз це у Парижі: люди вкладали величезні кошти, робили цікаві покази, а потім не знали, як звести кінці з кінцями…

— Французькі друзі не називали вас «ненормальною» через те, що покинули мирний Париж і подалися у країну, охоплену війною?

— Казали. Досі телефонують. Запитують: що ти там робиш? Чого там сидиш? Чому не повертаєшся? А я хочу бути тут.
Тепер, коли я приїхала в Україну, відчула у повітрі запах свободи. Так само, як запах хліба. Так, у нас багато чого не так. Але та-ка-а-а свобода витає у повітрі! Я тут більше почуваюся у безпеці, ніж у Європі. Це дивно — правда? У Франції ми добре жили. Деякі з наших знайомих казали, що це — «обітована земля». Тут — інше. Ти собі не дозволиш усього, але тут — свобода. У мене був вибір: або у тебе буде все, але житимеш у системі, або ти живеш у свободі. Я вибрала друге…

P. S. Оксана Ющенко відкрила другу за місяць виставку — «Крила». В її роботах також вмонтовано малюнки народної художниці Стефанії Русиняк, котрі раз і назавжди вразили дизайнерку простотою і геніальністю.