«Коли Іван йшов селом, діти бігли за ним як за Богом»

Цьогоріч, коли Буковина й уся Україна вшановують 85-річчя від дня народження легендарного актора і режисера Івана Миколайчука, особливо зворушливо згадується одна з його найсвітліших мрій. Великий митець, закоханий у свій край і своїх людей, мріяв накрити один великий стіл — від Чернівців до рідної Чорториї, щоб за ним зібралися усі рідні, друзі, земляки, гості, аби разом розділити хліб, радість і щире людське тепло.

На жаль, Іванові Миколайчуку не вдалося здійснити цю мрію. Господь відміряв йому мало років на цій землі — лише 46. Минув час, а Іванова мрія не згасла. Її по-особливому втілює племінник Івана Миколайчука — Михайло, який береже родинну спадщину та робить усе можливе, щоб у день народження великого українця Чортория знову ставала місцем зустрічі друзів, однодумців і шанувальників його таланту. Так через покоління передається не лише пам’ять про геніального актора, режисера й сценариста, а й його безмежна любов до людей, рідної землі та України.

На «Гостину до Івана» 15 червня, у день народження свого зіркового вуйка, пан Михайло запрошує щороку кінематографістів, усіх, хто знав особисто Миколайчука і тих, хто через різні обставини почув про легенду українського кінематографа вперше.

На «Гостину до Івана» цьогоріч, як, зрештою, і кілька попередніх років, поїхала і журналістка «ВЗ». І знову та ж сама картина — столи вгинаються від розмаїття смаколиків, наливок різних — як на весіллі, народ співає і танцює. Як забава — то забава. Така, про яку мріяв Іван Миколайчук.

14 червня родинне обійстя видатного українського актора, режисера та сценариста Івана Миколайчука знову наповнилося людьми. Тут, у селі Чорториї, де народився і виріс великий митець, відбулися урочистості з нагоди 85-річчя від дня його народження.

Ще здалеку було чути звуки музики. На подвір'ї біля батьківської хати зібралися шанувальники творчості Миколайчука — митці, громадські діячі та гості з різних куточків України. Як на сільському весіллі, біля будинку поставили «шалаш» — про всяк випадок, а раптом дощ. Накриті столи з традиційними буковинськими стравами аж вгиналися від ваги, а святкову атмосферу створювали народні музики, які виконували українські мелодії та пісні.

Особливою частиною заходу стала зустріч з племінником митця Михайлом Миколайчуком.

— Для нас він був не лише великим артистом, а насамперед доброю, щирою людиною, яка не забувала свого коріння. Іван дуже любив Чорторию, часто згадував рідну хату, своїх батьків, братів і сестер. Навіть ставши відомим на весь світ, він залишався простим і відкритим, — підіймав свій тост пан Михайло. — Він був зіркою за життя, але зірковості ніколи не показував. Його обожнювали старші люди, а коли йшов селом, діти бігли за ним як за Богом.

Справжньою окрасою святкування став приїзд відомих українських артистів. До Чорториї завітала народна артистка України Наталя Сумська, яка поділилася своїми враженнями про Миколайчука та розповіла про його неоціненний внесок в українське кіно.

Серед гостей була й акторка Ірма Вітовська.

— Його талант був унікальним. Він умів говорити про Україну мовою кіно так, що це було зрозуміло кожному серцю, — сказала акторка.

— Маємо не лише зберегти пам’ять про нашого легендарного Івана, а й передати прийдешнім поколінням те, ким він був і яким він був, — розповів журналістці «ВЗ» голова села Чорториї Василь Шемчук. — Він тут народився, і тут народилася його зірка — великого генія, який прославив український кінематограф на увесь світ.

Свято продовжувалося піснями. Народні колективи та аматори виконували улюблені українські композиції, а присутні охоче не лише підспівували, а й танцювали. Лунали буковинські співанки, народні балади й сучасні патріотичні пісні.

Пан Михайло запросив групу туристів у хату-музей Івана Миколайчука. Перед входом у смерекову хату зі зрубу, що стоїть під крутим схилом, погруддя на подвір'ї. Ніби сам геній українського кінематографа зустрічає гостей. Обійстям опікується пан Михайло — син Фрозини, рідної сестри Івана Миколайчука. У сінях — кам’яні жорна, на яких мололи зерно. Ліворуч — невелика кімнатка, де стоїть ткацький верстат, різні пристрої для виготовлення ткацьких виробів. І — море фотографій. На деяких Іван Миколайчук усміхається, на інших — суворий, але з глибокими, сумними і дуже добрими очима. Друга половина трохи більша: велика піч, ліжко, під стінами лавки, на стінах — вишиті рушники і повно фотографій — кадри з фільмів і особисті знімки актора. Під стелею — жердка, на якій зберігали одяг, невеликий мисник, глиняні горщики для приготування їжі… За сволоками різне зілля, Іванів капелюх та валізка, з якою їздив до Чернівців на навчання. Оце і весь маєток…

— Іван зіграв 34 ролі, написав дев’ять сценаріїв та поставив два фільми як режисер, — розпочав свою розповідь пан Михайло. —  Попри величезну популярність, радянська влада ставилася до нього з підозрою. Його звинувачували в «українському націоналізмі», контролювали, обмежували участь у нових проєктах. Після успіху фільму «Білий птах з чорною ознакою» чиновники фактично занесли його до негласного списку небажаних діячів культури. Протягом кількох років йому майже не дозволяли зніматися і реалізовувати власні сценарії. Іван був народним артистом, бо вийшов з народу і вмів втілити на екрані образ національного героя так, як ніхто інший. Народним його вважали шанувальники, а влада боялася давати цьому хлопцеві з Буковини заслужене звання.

Пан Михайло на мить зупинився, примружився і пожартував: «Та що буду вам розповідати про творчість мого вуйка — все це зможете прочитати в книжках, — і жестом руки показав на стіл, де була гірка книжок про Миколайчука. — Краще розповім про щось цікаве з його життя».

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року — за тиждень до війни. Був шостою дитиною у сім'ї, але першим, хто народився у пологовому будинку (перед цим усі народжувалися у хаті. — Г. Я.). 22 червня почалася війна, а новонародженого з мамою треба було забирати з лікарні. Батько позичив у сусіда запряжену конем фіру і під бомбардуванням привіз сина з дружиною додому. Тож вже у доросому віці Іван двічі святкував день народження — 15-го і 22 червня. Першим тостом 22 червня було: «Ну, за Штімову кобилу, що мене привезла додому».

За словами пана Михайла, відвідувачі часто запитують, як Іван вчився. Як можна було вчитися, якщо було багато роботи на полі. Сільські діти пасли худобу, допомагали батькам на господарці. Іван вранці йшов на колгоспне поле. А після обіду — на своє. Треба було копати картоплю, жати кукурудзу, косити траву, рубати дрова… Неодноразово викликали до школи Іванового батька: «Чого ви не пускаєте сина до школи?». «Як то він не ходить? Ну, я йому всиплю!..» — обурювався перед вчителем. А вдома до Івана казав: «Дивись, сину, якщо скажеш, що я тебе не пускаю до школи, — біда буде. Мене заберуть у Сибір, а ви повмираєте з голоду».

Іван у дитинстві знав багато патріотичних пісень. Тато наказував, щоб не співав їх перед чужими людьми. Іван у шість років співав «Ще не вмерла України…», знав багато стрілецьких пісень.

Був голодний 1947 рік. Заміж виходила старша сестра Фрозина (мама пана Михайла. — Г.Я.). На пироги заледве знайшли трошки борошна. Гості поїли, а тато каже до Івана: «Заспівай, синку». Іван заспівав одну пісню, другу. І гості почали витягати з кишень гроші: хто дав кілька копійок, хто і рубля не пошкодував. Як заспівав «Ще не вмерла України…», люди заплакали. Коли тато порахував, скільки Іван «наколядував», вийшло, що заробив більше, ніж молодята «перепили» за весіллі (обряд привітання молодят. — Г. Я.).

Одного разу Іван почув по радіо пісню «Суліко». Вона йому настільки сподобалася, що вирішив стати артистом. Поїхав вступати у музичне училище. Думав, як вступить у музучилище, автоматично стане артистом. У музичний заклад хлопця не взяли, бо не мав ані скерування, ані початкової музичної освіти. Зате йому вдалося вступити у студію при театрі. Через два місяці Іван Миколайчук грав роль Лукаша. І мав ставку у театрі 40 рублів. Батько на той час отримував у колгоспі 36 рублів. Івановому татові не подобалося, що син вибрав таку професію. Вважав, що артист то є клоун. Казав: «Ну що то за професія? До 30 років поскачеш, а що далі? От Петро має професію — як зробить замок, то його ніхто не зможе поламати. А Микола он бочку яку дерев’яну зробив…». Коли вже хворому татові у 1963 році показали студійну газету, в якій було написано, що Івана Миколайчука затвердили на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків», сказав: «О, сину, то ти — велика людина, якщо про тебе написали у газеті».

Іван вступив у театральний інститут у Києві, і там побачили у ньому актора. На роль Тараса Шевченка у фільмі «Сон» був затверджений Губенко, колишній міністр культури Росії, а у «Тінях…» Палійчуком взяли Бахтіна. Але коли Параджанов побачив Миколайчука, змінив своє рішення, і головним героєм став цей сільський красень. Щоправда, тоді його прізвище, студента ІІ курсу театрального інституту, було Николайчук.

Николайчук сам переінакшив прізвище тоді, коли готувалися титри. Так і залишився назавжди Миколайчуком. Коли знімали «Тіні…», в Іванка були закохані всі дівчата не лише з Криворівні, а й навколишніх сіл. Миколайчук тримався відособлено. Почувався ніяково — студент серед столичної тусовки. Бачили, як повертався зі зйомок в яскраво-червоному гуцульському вбрані. Обличчя мав направду гуцульське: вільне, незалежне, горде. Йшов, здавалося, різко, хоча насправді, повільно. Наче й далі перебував в образі…

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-тур» за організацію цікавої подорожі.