«Я — віруюча людина, і вірю, що Бог дає вибір: обрати хорошу чи погану сторону»

На каналі ICTV2 у понеділок, 8 грудня, стартує новинка. Це 16-серійна стрічка «Служба 112», створена у співпраці з МВС, ДСНС та Нацполіцією. В основі картини — історії рятувальників, парамедиків та поліцейських.

Кожна серія — сюжети про команду професіоналів, які першими потрапляють на місця обстрілів та роблять усе, щоб врятувати інших. Водночас працівники екстрених служб — звичайні люди: закохуються, конкурують між собою, шукають особистого щастя, у кожного з них свої життєві шрами.

Одну з головних ролей — поліцейського Бориса Манського у серіалі «Служба 112» зіграв відомий український актор Роман Ясіновський («Кіборги», «Заборонений», «Довбуш», «Будинок „Слово“ Нескінчений роман»).

Про те, чому кілька разів відходив від акторської професії, як багато років тому став диригентом церковного хору, про війну і боротьбу за перемогу України, Роман Ясіновський розповів журналістці «ВЗ».

— Романе, ваш герой Борис Манський зі «Служби 112» здається розчарованим скептиком і циніком. Чи так є насправді?

— Він не розчарований, Манський — людина старого гарту, яка багато чого бачила у житті і має чимало життєвих шрамів. Тому він обережний і не підпускає до себе близько одразу. Але він вміє і глибоко любити, і довіряти, це не просто здобути сторонній людині, але можливо. Манський чітко розділяє роботу та особисте життя. Але про дружину і деякі інші деталі дізнаємося пізніше, у другому сезоні.

— Чи вдасться його молодому напарнику розтопити цю кригу?

— Давайте подивимося. Не хочу видавати усіх сюжетних таємниць. Можу сказати, що їхні стосунки будуть непростими.

— Кажуть, нелегко носити справжню поліцейську форму… Що було складним і головним для вас?

— Найважливішим було не опускатися в жанр тупої комедії, як це часто буває, де поліцейських показують трохи недолугими. Мені було важливо показати Бориса Манського не просто скептиком чи зневіреним, а справжнім чоловіком, справжньою людиною, чесним поліцейським. Хотілося б, щоб кожен глядач, побачивши його, сказав: «Я знаю таку людину». В мене є знайомі поліцейські, вони є героями так само, як пожежники і військові, бо у нашому цивільному житті вистачає ризикових ситуацій.

— Він не вірить, що люди можуть змінюватися. А ви самі вірите?

— Впевнений, що кожна людина може змінитися. Якщо людина не може змінитися, то і світ навколо також не може змінитися. Не дати шанс змінам — це означає, що світ приречений. Я впевнений, що в нашому світі можливо змінити майже все. Інша справа — цього треба прагнути, це може потребувати багато зусиль. Манський не те, що не вірить, він, скоріше, бере «на слабо»: а чи здатний ти змінитися? Він нічого не очікує, але дає шанс. Кожна людина має свій вибір. Я й сам вірю в зміни, вірю, що ситуація в Україні та у світі зміниться на краще, тому що добро завжди перемагає зло. Так, ціна висока, але чим швидше ми почнемо змінюватися і будувати, починаючи з себе, тим швидше зміниться світ. Я не можу виправити весь світ, але я можу зробити це у своєму світі навколо себе. Якщо кожен так почне діяти, то ми переможемо.

— Що ви особисто змінили у своєму житті останнім часом? Знаю, що планували працювати в силах ППО ночами…

— Так, це правда: я розмовляв із командиром ППО про можливість долучитися до команди. Зараз ППО переходить на новий рівень, починають використовувати протишахедні дрони, але щоб працювати з цим, треба реально вчитися. Курс молодого бійця — 10 днів навчання, але я зараз через занятість у театрі (Роман Ясіновський — актор Театру імені Івана Франка. — Г. Я.) не можу фізично це зробити, бо в мене немає вільних днів. Говорив з командиром, він сказав: як буде можливість, приходь. Тож я зараз роблю те, що можу, на постійній основі. Ні, не хвалюся, але допомагаю купувати в Європі автомобілі для військових і переганяю їх туди, де вони зараз потрібні. Це не волонтерська, а моя особиста робота. Вважаю, кожен у нашій країні зобов’язаний робити щось для нашої армії: як мінімум, донатити і допомагати нашим військовим.

— Романе, ви віруюча людина. Декілька разів ви майже лишали професію, але щоразу поверталися на сцену. Чи вірите ви, що людині щось призначено?

— Я — віруюча людина, і вірю, що Бог дає вибір: обрати хорошу чи погану сторону. Я мав можливість не бути актором, але так склалося, що у підсумку обирав акторство, бо професія дозволяє мені говорити про важливе. Зараз я перебуваю у Франції, де брав участь у міжнародному фестивалі, присвяченому драматургу Бернару-Марі Кольтесу. Разом з дівчатами з DakhDaughters робили читання його твору «Ніч незадовго перед лісами» українською та французькою. Там ми багато розповідали про Україну, про те, що наша країна є щитом Європи. Я роблю це, щоб у світі знали, що насправді відбувається у нас. Європейці не знають, що таке війна, наскільки росіяни близько, і яку вони становлять загрозу не тільки для нас, а й для усього світу.

— У вашому житті був момент, коли ви відійшли від акторства і хотіли стати продюсером. Що змусило вас повернутися?

— Повернувся завдяки пропозиції від французької режисерки. Це був 2015 рік, проєкт «Антігона» у межах «Французької весни». Спочатку відмовився від вистави, але потім вирішив спробувати. Йшов на маленьку роль охоронця, а за два тижні до прем’єри режисерка запропонувала головну чоловічу роль. Це був ніби Божий промисел, невипадковий момент. Якщо життя щось пропонує, треба скористатися цим шансом.

— Окрім того, що маєте акторську освіту, яку здобули в Університеті театру кіно та телебачення імені Карпенка-Карого, ви ще й диригент хору після закінчення Тернопільського музичного училища. Це правда, що вас відрахували з училища?

— Так, був момент, коли мене вигнали на четвертому курсі через неуспішність. У цей рік я отримав пропозицію створити церковний хор. Підходив до людей, які співали у церкві, питав, чи не хочуть вони співати у церковному хорі, який ми створюємо. За три місяці я зібрав хор, ми вивчили церковний репертуар. Отже, впорався. Потім поновився в училищі і закінчив його як диригент.

— Ви зараз викладаєте на першому курсі театрального вишу. Чим дивують студенти?

— Так, я є викладачем на курсі Богдана Дмитровича Струтинського, також разом зі мною викладають Олена Хохлаткіна, Сашко Рудинський. Мене дивує швидкий ріст студентів, бажання бути кращими, ніж вони є. Є такі, від яких я нічого не очікував, а вони показують неймовірно крутий результат. Це чудо театру, або чудо життя — коли у них щось виходить, і я радію з їхніх успіхів разом із ними. Моя мета не стільки навчити акторській майстерності, скільки допомогти їм знайти себе. Бо щоб створити персонажа, треба спершу знайти себе. Так і сказав студентам: хочу навчити вас бути не просто акторами, а людьми. Найважливіше — залишатися людиною, думати не лише про себе, а про те, що навколо.