Геній, який зумів перетворити кіно на поезію, а власне життя — на легенду

Його життя було коротким, але надзвичайно насиченим. За 46 років він створив образ українця, який став впізнаваним у всьому світі, і залишив спадщину, що не втратила актуальності навіть через десятиліття. Господь йому відміряв мало років на цій землі, але для української культури він назавжди залишився людиною, яка зуміла перетворити кіно на поезію, а власне життя — на легенду.

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року в буковинському селі Чортория на Чернівеччині. Він був одним з тринадцяти дітей у великій родині. Атмосфера народних пісень, легенд, обрядів і гуцульської культури, серед яких зростав майбутній митець, згодом стала невід'ємною частиною його творчості.

Після навчання в Чернівецькому музичному училищі та театральній студії він вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Уже в студентські роки стало зрозуміло: в українське мистецтво прийшла непересічна особистість.

Справжня слава прийшла до Миколайчука майже миттєво. У 1964 році він зіграв молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон», а невдовзі весь світ побачив його в ролі Івана Палійчука в культовій стрічці Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Саме ця робота принесла йому міжнародне визнання.

А ще він був дуже красивим. Лариса Кадочникова, яка зіграла з Іваном у «Тінях…», на кожній зустрічі, присвяченій фільмові чи акторові, завжди каже: «Такої краси герой не міг не подоба­тися, інакше ми б не могли зіграти Ро­мео і Джульєтту. Пригадую, ми з ним по­летіли в Аргентину на Міжнародний кі­нофестиваль. Удвох, адже не пустили ні Параджанова, ні Юру Іллєнка, зате по­їхали з нами чиновники з Києва і мо­скви. Перші дні нас там ніхто не знав, але після перегляду картини Івана ото­чили такою увагою…

А були там акто­ри далеко не рядові. Але у центрі — Іван. Ні на кого не схожий своєю красою гу­цульською. Я навіть не можу пояснити, що таке було в ньому… Причому ніякого шикарного вбрання не мав — два светри і чорний костюм. Ця його постать, зріст, голова, його очі… Всі упадали за ним, були в нього закохані, він був у центрі уваги. Звичайно ж, насамперед завдя­ки картині. Якби не картина, яка спра­вила надзвичайне враження, то, мож­ливо, такого ставлення й не було б".

«Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород і потрапили до Книги рекордів Гіннесса. Гарвард включив фільм до обов’язкової програми для студентів-кінознавців. А в срср його… заборонили.

Глядачі вірили кожному Івановому погляду. Він не просто грав — він жив у кадрі. Недарма поетеса Ліна Костенко писала про нього: «О, як натхненно він вміє не грати».

Серед його найвідоміших робіт також: «Камінний хрест»; «Білий птах з чорною ознакою»; «Пропала грамота»; «Анничка».

Загалом він зіграв 34 ролі, написав дев’ять сценаріїв та поставив два фільми як режисер.

Попри величезну популярність, радянська влада ставилася до Миколайчука з підозрою. Його звинувачували в «українському націоналізмі», контролювали, обмежували участь у нових проєктах.

Після успіху фільму «Білий птах з чорною ознакою» чиновники фактично занесли митця до негласного списку небажаних діячів культури. Протягом кількох років йому майже не дозволяли зніматися і реалізовувати власні сценарії.

У 1979 році Миколайчук здійснив свою мрію — поставив стрічку «Вавилон XX». Картина стала справжнім шедевром українського кіномистецтва та отримала міжнародне визнання. У ній поєдналися гумор, філософія, народна мудрість і поетична образність — усе те, що було сутністю самого автора.

Сергій Параджанов називав його генієм. Про Івана говорив так: «Я не знаю більш національного народного генія. До нього це був Довженко».
Хоч Івана Миколайчука знали мільйони, за життя він отримав лише звання заслуженого артиста. Влада побоювалася його впливу на суспільство.

Навіть після всесоюзної слави він залишався простою людиною, часто повертався до рідної Чорториї та працював поруч із земляками. Саме це надихнуло Ліну Костенко на знамениті рядки про нього.

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, —
чекало все!
Іван косив траву.

А ще Миколайчук чудово співав, володів сімома музичними інструментами: сопілка, рояль, цимбали, скрипка, баян, труба, арфа, і часто використовував народну музику у своїх творчих роботах. Хто бачив фільм «Білий птах з чорною ознакою», добре пам’ятає в Івановому виконанні пісню «Причесався, прилизався, в білі сподні вбрався. А як прийшов до дівчини, на порозі… сівси».

Найвищу мистецьку нагороду України — Шевченківську премію — йому присудили вже після смерті — у 1988 році.

На початку 1980-х років здоров’я митця різко погіршилося. Він боровся з важкою хворобою, але продовжував працювати над новими сценаріями. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. Йому було лише 46 років.

Миколайчук мріяв накрити стіл від Чернівців до Чорториї і пригостити всіх. Не судилося. Зате його рідний племінник (син Фрозини) 15 червня накриває стіл на подвір"ї і частує усіх, хто прийде «на день народження до Івана».

Сьогодні Івана Миколайчука справедливо вважають одним із творців українського поетичного кіно поряд із Олександром Довженком, Сергієм Параджановим та Юрієм Іллєнком. Його фільми входять до золотого фонду світового кінематографа, а його образ став символом справжньої України — талановитої, вільної й незламної…