«Ми зібрали під „одним дахом“ Закарпаття на „Етнічний віночок“ представників різних національних меншин»

Закарпаття завжди було багатим на традиції. Особливо, коли йдеться про збереження традицій свого народу. Тут живуть угорці, роми, румуни, чехи, словаки, німці, грузини та інші національні громади, які свято бережуть не лише національні традиції свого роду, а й охоче представляють свою творчість на різноманітних фестивалях. От і 29 березня у санаторій «Квітка Полонини» з'їхалося море люду, щоб взяти участь у фестивалі «Етнічний віночок у Закарпатті». Та й не лише музично-танцювальні колективи — представники різних національностей, а й виробники смаколиків, якими може похвалитися на увесь світ гостинне Закарпаття.

За словами очільника Азербайджанського культурного центру Гурбана Аббасова, «на території України проживає понад 120 національностей. Але так багато представників різних меншин, як у Закарпатті, нема у жодному регіоні нашої країни. Тому, щоб показати усю веселку їхніх традицій, Азербайджанський культурний центр, який проводить Фестиваль національних культур „Етнічний віночок“ з 2018 року у різних містах України, цього разу вирішив об'єднатися в ідеї проведення фестивалю з керівництвом санаторію „Квітка полонини“, що у селі Солочин Свалявського району. Важливою місією проведення фестивалю є благодійність. Бо ж громади регіону збираються не лише для того, щоб продемонструвати мистецтво власної національної культури, а й підтримати українських захисників за допомогою благодійних зборів».

— 7 років тому ми заснували Фестиваль «Етнічний віночок», — долучилася до розмови заступник голови Азербайджанського культурного центру, співачка, «локомотив» проведення благодійних концертних заходів Наталія Кудряшова. — Але ще жодного разу не збирали просто неба — під «одним дахом» Закарпаття представників стількох національних меншин. Знаємо, що багато представників національних громад об'єдналися у боротьбі проти російського агресора, багато хлопців з цих громад воюють за Україну у найгарячіших точках, а також працюють у тилу, щоб допомогти нашим захисникам. Фестиваль збирає кошти на потреби 70 батальйону 101-ї бригади ЗСУ.

Задовго до початку відкриття фестивалю у «глядацькій залі» зібралися, мабуть, не лише гості «Квітки полонини», а й прийшли «запорожці» з сусідніх санаторіїв. Бо ж не лише подивитися було на що, а це концертні виступи національних творчих колективів Закарпаття, а й придбати смаколики на ярмарку крафтових виробників Закарпаття. Ба більше, продегустувати страви національної кухні.

А дегустувати, насправді, було що. І, звісно, піти з фестивалю не з порожніми руками. Чого тільки вартували різні сорти сиру, який на фестиваль привезла Наталка Ковач з чоловіком. Подружжя не встигало розкладати свою продукцію, вироби якої розхапувати просто з-під рук. У господарстві «Мамин сир», що у Золотарьово Хустського району, сир виготовляють лише з власного коров’ячого молока, яке дають 25 дійних корів.

— Молока і сметани ми не пропонуємо, — каже пані Наталя. — У нас тільки сирне господарство. За тиждень переробляємо тонну і 300 літрів молока, з якого отримуємо 130 кг сиру.

Як відомо, сир більше смакує з додаванням варення. Тож вперше пані Наталя зробила полуничне варення. Але не лише «доданками» до сиру може похвалитися подружжя Ковачів. Їхній сир Lopta на міжнародному конкурсі World Cheese, що відбувся у Португалії, отримав «срібло» і статус «Найкращого сира України». І це, попри те, що сироварня «Мамин сир» дуже молода, бо народилася у час ковіду.

— Цей сир народився у час блекауту, — усміхається ґаздиня. — Коли масово почали вимикати світло, його рецептура «вималювалася» сама. Треба було експериментувати, щоб він дозрівав до вимог техкарти. І тепер цей сир має власну технічну карту і ексклюзивний рецепт.

Закарпаття здавна славиться на лише сирами, медом, варенням, вином, а й дерев’яними виробами. Мар’яна Калинів з Мукачева привезла на фестиваль різноманітні дошки — як для нарізання, так і для подавання страв, ложки/виделки, гребінці, горнятка… Їхня родина не успадкувала від діда-прадіда таємниці «дерев'яного» виробництва. Чоловік Мар’яни — випускник фізико-математичного факультету університеті імені Івана Франка, тож до дерева не мав жодного стосунку. З 2014-го почали виготовляти дерев’яні іграшки. А згодом вирішили «вдосконалити» виробництво з дерева. За словами Мар’яни, деревину вони купують.

— Є дерево, яке можна відразу порізати, але є таке, що мусить стояти у кругляку до певного висихання, — каже Мар’яна. — Щонайменше рік має «вистоятися» деревина. Працюємо з горіхом, черешнею. З дубом рідше, бо його проблемно купити. Мені найбільше подобається працювати з горіхом, хоча це достатньо тверда порода, але еластична у роботі і добре піддається шліфуванню та поліруванню.

За словами майстрині, жоден її виріб не повторюється. «У цьому наша фішка», — усміхається. Бо, каже, дерево у природі однаковим ніколи не буває, так і у виріб — не може однаковим. А ще Мар’яна порадила у жодному разі не «прати» вироби з дерева у посудомийній машині. Вимити руками, добре витерти і залишити на поверхні до повного висихання.

Привезла на фестивальний ярмарок свої вироби і Тетяна Бондаренко. З початком великої війни Тетяна з сином і мамою змушені були покинути Бахмут. Працювала на керівній посаді понад 22 роки, але російські агресори змінили життя її родини.

— Нас запросили до себе незнайомі люди у Мукачево, — зітхає Тетяна. — Ми не хотіли їхати за кордон, сподівалися, що перечекаємо цей жах. Але минали тижні, і я почала шукати роботу. Працювала у магазині одягу, потім флористом. Моя гарно мама шиє, а у мене є хобі - плетіння. Мама побачила, що з бавовняного шнура шиють сумки. Вирішила спробувати. Пошила одну-другу. Жінка, яка нас запросила до себе жити, має власний текстильний магазин, побачила ці сумки і запропонувала їх продати. З цього усе й почалося…

Тетяна каже, що люди в Ужгороді і Мукачево — неймовірні. Багато з них об'єднані і громадські організації. До однієї з них долучилася і вона. З дівчатами написали бізнес-план, отримали грант і почали шити сумки, які продають на ярмарках у великих і маленьких містах Закарпаття. До речі, мама Тетяни також отримала грант на шкіру. Купила дві швейні машини для шкіри. А фурнітуру на сумки купують тільки в українських виробників.

Тим часом, на інших локаціях «Квітки полонини» фестиваль вирував. Тут проводили майстер-класи з рукоділля, розмальовували пряники, готували і випікали кіфлики (рогалики. — Г.Я.). Мирослава Голонич зі Сваляви, у якої ми їли торт з білими грибами, вареними у темному пиві, пригощала гостей малюсінькими голубцями, бограчем, банушем, які варила у казанах на фестивалі…

— У мене таке враження, що на нашій території зібралася велика родина, — сказала журналістці «ВЗ» заступник генерального директора санаторію «Квітка полонини» Маргарита Загуменнова. — Ми часто проводимо різноманітні ярмарки і фестивалі, але цього разу готувалися з особливою відповідальністю. Бо до національних родин, які живуть на Закарпатті, додалася ще й азербайджанська.

Попри те, що санаторій — заклад оздоровчо-лікувальний (тут лікують захворювання травної, ендокринної та нервової систем, а також кишечник, печінку, органи сечовивідних шляхів), насамперед, можна відпочити психологічно. Принаймні, перезавантажитися. Напрошуюся на коротеньку екскурсію територією санаторію.

Санаторій розташований у курортній зоні, що багата на мінеральні води — «Поляна квасова», «Лужанська» № 4 та «Лужанська» № 7, які подаються безпосередньо зі свердловин, що є на території санаторію.

За словами пані Маргарити, ці води мають різні ступені насиченості та різні лікувальні властивості, але усі три слугують для лікування кишкових захворювань. Завдяки цим водам можна прибрати високий рівень цукру без медикаментозного втручання, а також ця вода помічна особам з проблемами опорно-рухового апарату. Санаторій пропонує різні пакети лікування.

З 60-х років минулого століття у «Квітку полонини» приїжджали оздоровлюватися ті, хто отримав профспілкову путівку. Це була совдепівська оздоровниця, на розвиток якої не дуже поспішали виділяти кошти.

— Знаєте, коли у 80-х роках постало питання про закриття санаторію, — каже Маргарита Загуменнова, — вже ж таки ризикнули довірити цю оздоровницю Павлу Павловичу Ганинцю. І от за ці роки «Квітка полонини» не просто розквітла, а перетворилася на оздоровчо-відпочинкову зону європейського рівня. З одного корпусу оздоровниця «розрослася» у три, де є один з найкращих на Закарпатті плавальних басейнів для дорослих та дітей. На території, а це понад 10 гектарів, маємо мінізоопарк з білими лебедями в озері, павичами, іншими рідкісними птахами та тваринами.
Ми ще довго ходили з пані Маргаритою величезною облагородженою територією, де видно руку господаря. Пригадалася розмова з однією з працівниць санаторію, яка жартувала, що Павло Ганинець має стільки ентузіазму і пропонує щодня стільки ідей, які хоче втілити в життя «на вчора», що вони заледве встигають усе виконувати…