«Не треба нам ні лагідної українізації, ні лютої, ні жорстокої. Треба зробити так, щоб без української не можна було обійтися»

Василь Шкляр — український письменник, політично-громадський діяч. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників. Деякі літературні оглядачі називають його «батьком українського бестселера».

Василь Шкляр — лауреат Шевченківської премії 2011 року. Письменник відмовився її отримати на знак протесту проти перебування на посаді Міністра освіти України одіозного українофоба Дмитра Табачника. Багато років віддавши журналістській діяльності, Василь Шкляр не полишав писати. Почав з оповідань та творів для дітей, а вже потім з-під його пера вийшли фундаментальні твори. У творчому доробку Василя Шкляра оповідання, повісті, романи і твори для дітей. Найвідоміші романи — «Чорне сонце», «Маруся», «Залишенець».

— Пане Василю, що новенького привезли на цьогорічний Букфорум?

— На жаль, цього року я приїхав до Львова без нової книжки. Такий час, що пишеться дуже повільно, тяжко, а то й зовсім не пишеться. Запитують, коли буде роман про цю війну. Відповідаю, цю війну ми бачимо в прямому ефірі, вона дає нам дуже багато драматичних подій, і про неї буде написано, певно, через літа. Будуть написані, я сподіваюся, геніальні твори з відстані часу. Я не належу до борзописців — тяжко, вже кілька років працюю над новим романом.

— Про що він буде?

— Може, вже хтось трохи чув. Недавно до мене у гості заїхав відомий співак, лідер гурту «Козак Систем» Іван Леньо і я йому під настрій сказав багато чого зайвого, в тому числі і назву. І він відразу про це написав у соцмережах, але, слава Богу, назву не сказав, бо вона може змінитися. Але багато моїх книжок видавництво КСД перевидало. Зокрема, є вже третє перевидання «Чорного сонця» про азовців. Зараз «Азов» у всіх на вустах. Я з цими хлопцями мав дуже тісні зв’язки, дружив з ними ще з 2014 року. Відтоді по-різному склалися долі у них. І шлях кожного особливий і заслуговує окремої книжки. Хочу сказати, що моє «Чорне сонце» викликало спротив, особливо за кордоном, де москалі вкинули великі гроші і зробили все для того, щоб створити негативний імідж «Азову», переконували, що це екстремісти, терористи тощо. Але після тих подій на «Азовсталі» ставлення все-таки змінилося і після довгих дебатів, наприклад, з німцями, ця книжка вийшла німецькою мовою у світ. Хоча мені довелося багато пояснювати, що означає кожний позивний. Ви знаєте, з яким страхом німці ставляться до цієї символіки азовської — ідея нації — їм вона ввижається свастикою. Але, слава Богу, ця книжка таки побачила світ. Азовцю з позивним «Хома» було присвоєно звання Героя України, він був тоді наймолодшим.

— Є серед ваших героїв азовець з позивним «Хунта»…

— Так, його історія мене особливо вразила. Це той, в якого під час втечі в Іловайську відкрилося третє око. «Коли я втікав і біг містом, якого не знаю, — розповідав „Хунта“, — мені раптом засвічується, що попереду буде аптека, за рогом — дитячий садок, далі великий паркан… Я біжу, а воно так і є — аптека, садок, паркан… І я бачу, що за тим парканом величезний злий пес»… Але його дорога так лягала, що він, невідомо якими силами перелетів через той паркан і побачив того велетенського пса. Пройшов повз нього, пес лише провів його очима. «Видно, той собацюра був на нашому боці», — зробив висновок «Хунта». Потім він був контужений, потрапив до шпиталю і ця здатність бачити в нього пропала. Вона з’являється під час особливої напруги в людському єстві, як бачення характерників. Після чорних подій в Оленівці мені зателефонував один азовець і каже: «Хунта» згорів там, в полоні. Він був якраз в тому бараці, який спалили". Я дуже близько цього хлопця знаю. Якось дзвонить телефон і висвічується на екрані його ім’я. Я подумав, що то хтось з його родичів щось хоче мені сказати, беру трубку і чую його голос. Питаю: «Ти живий? Ти ж згорів». Він відповів: «Живий. Я вийшов. Пане Василю, я ж характерник, ви що, забули?» Я не можу багатьох подробиць розповідати — все, що стосується полону, не підлягає розголосу, але хочу сказати: так буває! Бувають дива і в цьому жорстокому світі. Але багатьох з тих хлопців вже нема. Юліану Матвійчуку («Бобер») в Холодному Яру стоїть пам’ятник із бронзи поруч із «Хаммером», із вашим львів’янином Руфом… А ті, що живі, воюють, і добре воюють.

— Ви нещодавно проїздом були у Львові…

— Так, проїздом з Моршина заїхав до Львова. Мене запросили на дивовижну знахідку. Коли ми зараз говоримо про корупцію, крадіжки в різних сферах, я завжди згадую героя свого роману «Троща», який мав псевдо «Стрийко». Він протримався в лісі до 1962 року. Коли загинули всі його друзі, побратими, він лишився сам. А він був в охороні головного осередку УПА. Їхній бункер був на Стрийщині. Звісно, сам в лісі він би не протримався, йому допомагав товариш дитинства Осип, який тільки приблизно знав, де «Стрийкова» криївка. В них був умовний знак, вони зустрічалися у визначеному місці. Осип навіть боявся дивитися на «Стрийка», такий той уже був страшний, кидав йому торбу з харчами і йшов. І так тривало роки… Після виходу роману «Троща» хлопці з Долини, з Болехова — там є пошукова група «Роберт» — відшукали могилу «Стрийка». Був такий дід Корчинський, який приблизно знав місце, де могла бути та могила. У серпні, коли я приїжджав на Стрийщину, то з ним зустрічався, а зараз його вже нема. Хлопці довго шукали, раптом знайшли кілечко від черевика, в яке затягують шнурок, і зрозуміли, що десь має бути взуття. Почали копати глибше і знайшли цю могилу. То я туди їздив. Це село Корчин Стрийського району. Прізвище «Стрийка» теж Корчинський. Там пів села Корчинських.

— Ця війна — це, можливо, якийсь урок для нас?

— Я не знаю, чи ця війна — урок для українців. Ті, хто був українцем, — як ми з вами, — нам таких уроків не треба. А хто не був українцем, попри всі наші спостереження, що Україна прокинулася, що вона відродилася, все одно, я не знаю, що цим людям ще треба. Ви ж самі бачите, скільки не таких… Колись давно, ще до 2014 року, я мав тривалу розмову сам на сам із Філаретом. Він — філософ, дуже розумна людина. Так от, він сказав мені страшну річ, я аж здригнувся, що почув це від священнослужителя: «Рушієм поступу є війни. І Україні потрібна війна, яка очистить суспільство». Я ніколи не казав, що потрібна чи не потрібна війна, у мене було її передчуття. Ще в 2011 році я їхав до Львова на презентацію «Чорного ворона». Тоді Іван Вакарчук був ректором Львівського університету — він мене запросив. Мій товариш художник зробив такий плакат: я стою у вогні і гасло: «Зупинимо окупанта». Тоді ж всі силові структури очолювали люди з московським громадянством — що СБУ, що армію… Мені тоді грамотні іміджмейкери сказали: «Навіщо ти лякаєш людей?» Я сказав, що я не лякаю, я просто попереджаю.

— Зараз, як ніколи, гостро постало питання мови. Що треба робити, аби люди у Києві, Запоріжжі, Харкові, та й, зрештою, у Львові, почали спілкуватися українською мовою?

— Я про це 30 років говорю. Не треба нам ні лагідної українізації, ні лютої, ні жорстокої. Треба одне: зробити так, як в усіх державах, щоб без української мови не можна було обійтися, тебе на роботу не візьмуть без знання державної мови, ти ніхто, ти ніщо. Без мови ти — декласований елемент. І має бути цілеспрямована гуманітарна політика, якої в нас ніколи не було… Я ще з часів навчання в університеті ніколи не переходив на російську мову. Мене питали: «Ви са Львова?» Вони навіть не знали, як у Львові розмовляють, бо я розмовляв зовсім не так. У мене звичайна родина з Черкащини, щоправда, у колгоспі ніхто не працював. Батько був службовцем, прийшов поранений з війни. Мама була продавцем. А з дідів я нікого не знав. Правда, один дід був холодноярцем, його знайшли вбитим, називали бандитом. У нас якщо людину називають бандитом, то це означало — герой.