Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Коли мене призначили на посаду, друзі написали: «Не заходь на Фейсбук, не читай коментарів»

Нова очільниця управління охорони історичного середовища ЛМР Тетяна Балукова відверто розповіла про особливості своєї роботи

Тетяна Балукова демонструє «Блакитний щит» – міжнародний пам’яткоохоронний знак, яким у Львові позначають пам’ятки. Фото автора
Тетяна Балукова демонструє «Блакитний щит» – міжнародний пам’яткоохоронний знак, яким у Львові позначають пам’ятки. Фото автора

У Львові вже понад місяць працює нова начальниця управління охорони історичного середовища — Тетяна Балукова. 35-річна архітекторка виграла конкурс на цю посаду ще торік у жовтні, але на той час ще працювала у Німеччині, тож мусила завершити формальності на попередній посаді. Тим часом в інфопросторі вже писали, що до Львова їде «німецька архітекторка», мовляв, невже у нас немає своїх кадрів, що треба кликати «варягів»?

Та швидко з’ясувалося, що пані Ба­лукова — «свій кадр»: львів’янка, випускниця Львівської політехні­ки, працювала у структурах ЛМР. Зо­крема, очолювала ЛКП «Архітектур­но-археологічна служба», працювала архітекторкою-консультанткою у про­єкті GIZ GmbH «Муніципальний розви­ток та оновлення старої частини міста Львова».

Нагадаємо, попередній очіль­ник управління охорони історичного середовища — Георгій Корнєєв — «по­горів» на хабарі. 15 серпня 2023 року його затримали — за 1500 доларів чи­новник обіцяв підприємцю посприя­ти в погодженні документів, необхід­них для перепланування помешкання під магазин. Крім того, з’ясувалося, що Корнєєв ще раніше давав інтерв’ю російським пропагандистським кана­лам, де стверджував, що львів’яни під­тримують федералізацію та створен­ня «Галицької республіки»… Виникає питання, як людина з таким бекґраун­дом взагалі могла потратити на високу посаду у міськраді?! Нині у його спра­ві триває досудове розслідування, сам він вийшов з СІЗО під заставу 161 тися­ча гривень.

Перше інтерв’ю на новій посаді Тетя­на Балукова дала «Високому Замку», де розповіла про перші враження від ро­боти, як планує застосовувати німець­кий досвід, скільки зароблятиме і як сприймає хейтерів у соцмережах.

«Шокована тими паперами…»

— Ви працюєте з 19 грудня 2023 року. Яке перше враження від робо­ти?

— Я шокована тими паперами, які тут є в стосах (пані Тетяна демонструє величезні фоліанти робочих докумен­тів, з якими їй доводиться працювати. — Ред.). Ось приходить пошта, заходить лист, я це все маю прочитати і розписа­ти на певного працівника…

— У Німеччині такого нема?

— Там все в електронному форматі. Якщо в управління заходить документ, то не на начальника, а вже на певно­го виконавця. Є сайт управління охо­рони історичного середовища Лейпци­га, і там розписано, яка людина за який район відповідає. А тут вся пошта при­ходить на мене, я розписую, підписую, і тоді її вже отримує виконавець. Тому хочемо запровадити електронний доку­ментообіг, щоб зекономити час і папір.

Вразив стан наших архівів. У Німеч­чині зберігається документація, напри­клад, проєктних бюро (не знаю, як в управлінні), — десять років. Після деся­ти років директор бюро замовляє спеці­альній фірмі утилізацію старих паперів. Це коштує грошей, та фірма має ліцен­зію на утилізацію. Є гарантія, що це все буде знищено, ніхто старих рахунків не підніме. У нас всі документи зберігають­ся «до кінця нашого життя». А процеду­ра списання довготривала і заплутана. Треба впорядкувати наш управлінський архів, щось утилізувати, щось розклас­ти по полицях.

Маємо в управлінні старі аварійні ме­блі, стару техніку. Вони займають місце, «висять» на балансі. Але щоб їх списати, має бути ціла процедура — скликається комісія, оглядаються меблі, чи справді аварійні. А це марудна справа.

— Ви казали, що, покладаючись на свій європейський досвід, плануєте модернізувати управління та опти­мізувати процеси праці. Чи йдеться про скорочення працівників?

— У нас 15 штатних посад, працює 14 осіб, і скорочення не планується. Тре­ба придбати сервер, щоб усі працівни­ки мали доступ до нього. Це дуже опти­мізує роботу.

Також треба створити графік прийо­му мешканців в управлінні. Зараз відвідувачі приходять щодня з 8.00 до 18.00. Це дуже відволікає від роботи. У Європі такого нема, там є графік прийому, тре­ба записуватися до працівників управ­ління.

Зараз наші працівники до 18-ї зму­шені консультувати мешканців, а піс­ля 18-ї позаурочно виконувати свою основну роботу. Або, наприклад, меш­канець продає квартиру, то намагаємо­ся швидше виробити йому документи, щоб людині полегшити продаж кварти­ри.

— Яка у вас буде зарплата?

— «На руки» — 32 тисячі гривень. Це з усіма надбавками і доплатами за ви­слугу років і за ранг. У Німеччині я за­робляла 1800 євро. З цих грошей тре­ба було віддати за квартиру 690 євро, плюс за світло, за Інтернет, все виходи­ло понад 700 євро. Залишалося тисяча євро — на їжу, на якісь захцянки, на со­баку (візит до ветеринара — мінімум 50 євро). Там є медичне страхування, але якщо ти хочеш, наприклад, пломбу, то це буде тільки пломба сірого кольору, а якщо хочеш пломбу під колір твого зуба, оплачуєш її сам. Якщо йдеш до психо­терапевта (я була у психотерапевта, бо почалася війна, і мені погодили це ме­дичне страхування), то один сеанс пси­хотерапії коштує 100 євро. Сама це не потягнула б.

«Львівські підрядники були жахливо не пунктуальні»

— Що запозичили з німецького до­свіду? Педантичність?

— Для мене педантичність — пози­тив. Я взяла це для себе, але ще тоді, коли у Львові працювала з німецьким проєктом. Бо львівські підрядники були жахливо не пунктуальні. (Хоча це було ще до повномасштабного вторгнення, була інша ситуація). Було таке, що до­мовляюсь з підрядником на 8.30, при­ходжу вчасно на об’єкт, а підрядник телефонує і каже: «Мені ще треба в ба­сейн зайти і дитину в садок завести. Почекайте!».

Коли проєкт GIZ «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини міста Львова» закінчився, у 2019 році я за сімейними обставинами переїха­ла до Німеччини, до Лейпцига. Але пра­цювала не у Лейпцигу, а у місті Пірна, невеличкому містечку під Дрезденом. Наше бюро займалося реставрацій­ними роботами, оновленням, тобто не новим будівництвом. Мали об’єкти по всій Німеччині.

Згодом знайшла роботу у само­му Лейпцигу. Працювала у трьох архі­тектурних бюро. Це хороший досвід, бо кожне бюро мало своє спрямуван­ня. Одне більше надавало уваги проєк­туванню інтер’єру, інше — реставра­ції, новому будів­ництву. Я навчи­лася працювати з німецькою доку­ментацією. Це були формуляри на отримання дозво­лу, треба їх було заповнювати де­тально в чотирьох примірниках. Зро­била помилку — за­повнюєш усе на­ново. У Німеччині бюрократія ще гір­ша, ніж у нас. Німецьку мову знаю до­бре, але це була так звана «німецька мова управлінців». Вона ще складніша, ніж звичайна побутова німецька, для са­мих німців вона важка. Але за 4,5 року, що я там прожила, освоїла її досконало.

— Чому вирішили взяти участь у конкурсі ЛМР на посаду начальника управління охорони історичного се­редовища?

— Прочитала в Інтернеті про коруп­ційну історію з Георгієм Корнєєвим. Ця вся ситуація для мене була дивна. Я спілкувалася із Корнєєвим, коли ще працювала в Архітектурно-археологіч­ній службі. Пригадую, ми з ним та ін­шими колегами ходили толокою приби­рати Простір синагог. Але загалом не мала з ним багато точок перетину.

Я написала радниці міського голови з питань охорони історичного середо­вища Лілії Онищенко. Вона повідомила, що буде оголошено конкурс.

Я хотіла повернутися до Львова і ро­бити тут щось корисне. Але йти в якесь архітектурне бюро було би недоречно. Зараз воєнний стан, історичне середо­вище, пам’ятки руйнуються, тож треба займатися саме пам’ятками. Мені хоті­лося саме через цей німецький проєкт працювати у сфері реставрації і онов­лення.

— Скільки у вас було конкурентів?

— Спочатку було восьмеро кандида­тів, потім один повідомив, що не при­йде на співбесіду. Це були всі чоловіки, я одна була жінка. З претендентів був, зокрема, Андрій Салюк (голова ради Львівської обласної організації Укра­їнського товариства охорони пам’яток історії та культури. — Ред.), також мій колега Володимир Довжинський з Ар­хітектурно-археологічної служби, ще один пан із Інституту «Укрзахідпроєктреставрація»… В експертній раді, що проводила відбір кандидатів, була ке­рівниця виконкому ЛМР Наталія Алек­сєєва, начальниця управління персона­лом ЛМР Лілія Савич, керівниця Центру міської історії Софія Дяк, історик Бог­дан Шумилович. Включалася онлайн та ставила питання радниця міського го­лови Лілія Онищенко. Коли представ­ляли мене, я доповідала через пряме включення, бо тоді ще була в Німеччи­ні і в цей день працювала.

Звинувачують у тому, що в мене російське прізвище…

— Після Корнєєва за управлінням тягнеться неприємний «шлейф»… Багато хейту у соцмережах. Зокре­ма, під інформаціями про ваше при­значення писали, мовляв, «де га­рантія, що вона не буде така, як Корнєєв?». Як будете цього позбу­ватися?

— А ви не думали, що у випадку з Кор­нєєвим могла бути підстава? Зараз у нас є відеокамери, і ми попереджає­мо про це відвідувачів. Нас прослухову­ють, зокрема мій телефон. Як буду по­збуватися «шлейфу»? Поговоримо про це за рік, коли будуть результати моєї роботи…

Дивує, коли людина, взагалі не знаючи мене, поливає мене брудом. Звинувачують у тому, що в мене росій­ське прізвище… Коли мене призначили на посаду, друзі мені написали: «Таню, не заходь на Фейсбук, не читай комен­тарів». Я, звичайно, зайшла і прочита­ла. Ну, я з цього сміялася… Потім Ан­дрій Садовий сказав, що на Фейсбук заходять люди, які шукають терапію: викидають свій негатив і, відповідно, в сім’ї вже не мають сварок. Але це про­сто поливання брудом. Якщо є справ­ді якась незаконна дія з мого боку — наприклад, я дала дозвіл на пробиття отвору, а це пам’ятка, тоді мене треба покарати. А коли ще немає жодного по­рушення і одразу поза очі поливати лю­дину брудом — це неприпустимо!

— В одному з останніх постів на ФБ ви пишете, що вас друзі запиту­вали: «Навіщо ти приїхала, Тетяно? Сиділа би краще в тій Німеччині…».

— Так, мені друзі таке казали… Я про­кидаюся вночі від сирен повітряної три­воги. Розумію, що відбуваються воєнні дії, але коли прокидаюся вночі і розу­мію, що може прилетіти, не знаю, що робити, стає жахливо. Тому друзі й пи­тали, навіщо я приїхала сюди, коли так близько до серця все приймаю. Але, попри все, почуваюся тут як ніколи за­лученою, корисною і потрібною. Тут жити у будь-якому випадку краще, бо це рідна земля, рідна мова. У німців інша ментальність. І навіть під тим моїм постом багато людей дякують за те, що приїхала у Львів.

Схожі новини