«Коли суперники довідались, що змагатимуться з незрячим шашкістом, неабияк спантеличились»

Це — як у кіно. Як фільм закінчується тим, що гасне екран та все зникає — і зображення, і звук, так і в нього приблизно вийшло. Дякувати Богові, «звук» не зник. Чує чудово. А ось зір втратив повністю. Знадобився час, терпіння й неабияка сила волі для того, щоб не зламатись, не впасти у відчай, а пробувати жити далі. Як відбувалась адаптація до нових умов? За що «чіплявся», хто й що рятувало, коли відчай накочувався? Про це та багато інших труднощів та випробувань, які випали на долю тодішнього юнака, спробували довідатись у розмові з теперішнім триразовим чемпіоном Європи та п’ятиразовим чемпіоном світу з шашок серед людей з вадами зору, заслуженим майстром спорту України та майстром спорту міжнародного класу Іваном Фідиком.

Дуже важко було на початку

— Давайте нашу розмову, пане Іване, почнемо із самого початку. Де й коли народилися? Яку школу закінчили?

— Народився я 2 липня 1977 року в Дрогобичі. Навчався у середній школі № 5. Після дев’ятого класу, втративши зір, змушений був перервати навчання. Дуже важко було на початку. Не знав куди себе подіти. Словами не передати те, через що перейшов. Але, врешті-решт, заспокоївся, зібрав рештки волі в «кулак», серйозно над своїм майбутнім задумався. На що здатна, де може реалізувати свої здібності незряча людина? Як і багато інших таких людей, як я, записався на курси масажистів у Підгірцях на Стрийщині. Навчання тривало два роки. Щопонеділка сідав без всякого супроводу на автобус Дрогобич-Журавно, а в п‘ятницю повертався назад додому. Навчання мені подобалось.

Старанно оволодівав необхідними для цієї професії навичками. Дуже прагнув цього і робив все необхідне для того, щоб після курсів без усілякої там адаптації та сторонньої допомоги почати заробляти на життя. Головне для масажиста — мати чуття в руках. Ця праця, крім заробітку, багато іншого мені дала. Вона розвинула мою уяву. Я навчився пальцями, доторкнувшись до когось чи чогось, отримати потрібну мені інформацію.

Гадаю, що мало хто з моїх сьогоднішніх суперників, будучи незрячим, може «читати» партії так об’ємно та виразно, як я. Під час сеансів одночасної гри можу з трьома суперниками грати. Чутливість у пальцях, як і силу в руках, допоміг розвинути масаж. Силу, яку маю в руках, вона у шашках, знаєте, ні до чого (посміхається, — ред.), а чутливі пальці — помічна річ. І ще одне. Працюючи масажистом у Трускавці, а це праця, повірте мені, дуже виснажлива, я здобув упевненість у власних силах, повірив, що не пропаду на цьому світі. Не стану тягарем для сім’ї, найближчих людей. Дуже тішуся, що мені це вдалося. Якісь побутові труднощі через мене дружина, звісно ж, має, але для сім’ї я не став обтяжливим.

25 років масажистом відпрацював

— Якщо не помиляюсь, ви тепер повністю присвятили себе шашкам. Але ж так було не завжди. Досить довго, добираючись щодня з Дрогобича до Трускавця, від «дзвінка» до «дзвінка» працювали на курорті в Трускавці? Як давали собі раду з пересуваннями, орієнтацією у просторі?

— Жодних труднощів із доїздом, добиранням до місця праці в мене не виникало. Масажистом відпрацював цілих 25 років. Розпочав свою «кар'єру» (сміється, — ред.) у 1994 році, а завершив її у 2019 році. Мабуть, працював непогано, бо ще сім років тому за зароблені гроші купив собі помешкання в Трускавці. Тож потреба в доїзді відпала. Але й тоді, коли щодня до роботи добирався, скривдженим, ображеним на перевізників, до яких доволі часто мають претензії пасажири, не був. Життя навчило мене задовольнятись тим, що є, що маю.

До цієї гри з дитинства тягнуло

— Сьогодні ви — триразовий чемпіон Європи та п’ятиразовий чемпіон світу із шашок серед людей з вадами зору. Здобули визнання, чисельні нагороди маєте. Ви — знана, шанована людина. А як ваш шлях до світу шашок починався?

— Із дитинства тягнуло до шашок. Почав грати у ранньому віці. А потім, після дев’ятого класу, велика перерва була. Інші виклики підготувало мені тоді життя. Лише згодом, повернувши собі упевненість у власних силах та твердо, скажімо це так, відчувши землю під ногами, знову почав грати. Із 2007 року роблю це на постійній основі. Почав перемагати. Спочатку на обласних змаганнях, а вже потім — на всеукраїнських турнірах. Чемпіоном країни став. Звання майстра спорту здобув. Комусь, можливо, цього б вистачило, але не мені. Я прагнув більшого. Що вийшло з цього — самі знаєте. Я продовжую робити те, що в мене виходить найкраще. Маю втіху, коли на честь моєї перемоги, як, наприклад, у серпні цього року у Варшаві, де відбувся черговий чемпіонат світу, чи в іншій європейській столиці, лунає гімн моєї Батьківщини. До речі, щодо гімну. Це трапилось у 2014 році у тій же Польщі. Якраз тоді, коли Іловайська трагедія відбулась. Щойно завершився черговий чемпіонат світу, на якому свою вирішальну партію я програв росіянину. Мій головний суперник став чемпіоном світу, а я — срібним призером. Нас вже вишикували для нагородження. На честь чемпіона мали гімн росії виконати. Так гірко й боляче ще ніколи не було на душі. Не міг змиритися з поразкою і боляче переживав: дуже мені залежало, щоб гімн України тоді пролунав, а не росії. І раптом… Замість гімну росії лунає гімн України. Уявляєте! Як було мені сказано, в чемпіона від образи аж грамота з рук випала. Потім організатори вибачились. Мовляв, переплутали. Але всі все правильно зрозуміли. То не помилка була, а такий собі презирливий ляпас, демонстрація неповаги до країни-агресора. Сьогодні, коли Україна має екзистенційну війну, мені, як ніколи раніше до цього, залежить на тому, щоб брати гору, перемагати найсильніших конкурентів. Це мій особистий доробок в утвердженні України у світі. Нехай якомога більше людей знає, що ми не якісь там невдахи та аутсайдери, а сильна, обдарована Богом нація, якій до снаги заявити про себе в повний голос, перемагати там, де раніше ніхто нас за конкурентів не вважав.

Найчастіше з комп’ютером спарингує

— У житті кожного з нас є люди, які відіграють особливу роль у нашому становленні та утвердженні. Від чогось рятують, опікуються нами, ангелами — хоронителями, і так можна сказати, стають. А як у випадку з вами?

— Якщо про шашки говорити, то такою людиною для мене став тренер Олександр Хрипунов. Був період у моєму житті, коли, втрачаючи зір, продовжував грати в шашки. Так тривало до того часу, поки ще не блукав повністю в темноті, а ще щось розрізняв, бачив світло й тіні. Це мені дозволяло, хоч і невиразно, але все ж таки орієнтуватись на шашковому полі. Але настав момент, коли я повністю втратив зір. Тоді не міг собі навіть уявити, що, перебуваючи в такому стані, зможу не просто повноцінно грати, а ще й перемагати на турнірах вищої проби. Довелось взяти тривалий тайм-аут. Не до шашок було мені тоді. Але під час однієї із зустрічей у товаристві незрячих зустрів Олександра Хрипунова. Він повернув мені віру у власні сили, змусив повірити, що, якщо дуже сильно захочу й буду регулярно за спеціально розробленою методикою тренуватись, зможу, повернувшись до улюбленої гри, перемагати найсильніших. Спеціальну дошку для незрячих видобув. І почав я по-новому, крок за кроком «оволодівати» нею. Розвинув в собі просторову уяву, навчився за допомогою дотиків безпомилково визначати місце фігурок на дошці. Не все на початку вдавалося. Але я не здавався. Продовжував йти окресленим тренером-наставником шляхом. Дуже помічним на цьому шляху виявився для мене й комп’ютер, з яким не просто регулярно граю, а ще й вивчаю теорію шашкової гри, аналізую партії.

Третє місце на чемпіонаті Європи в Трускавці

— Якщо не помиляюсь уперше смак до перемог на змаганнях вищої проби до вас прийшов у 2012 році на чемпіонаті Європи…

— Звісно, що третє місце на чемпіонаті Європи, який тоді в Трускавці відбувся — це велике досягнення. Неймовірно зрадів, тішився як дитина. Але відчував, що зможу більшого досягти: у Трускавці із дев’яти зіграних мною партій лише одну програв. Після змагань разом із тренером проаналізували мій виступ, а також гру суперників. І відразу ж почали підготовку до наступного чемпіонату Європи. Мабуть, ми непогано попрацювали: вже через рік, у 2013 році в білоруському Гродно, я виграв вісім із дев’яти зіграних партій. Одну звів унічию. Це дозволило уперше стати чемпіоном Європи. Ще через рік зарахували до збірної України. Міністерство молоді й спорту відтоді виплачує мені стипендію. Після цього я поєднував роботу масажиста з тренуваннями та виступами на турнірах серед шашкістів-професіоналів. Робота масажиста в Трускавці залежить від напливу відпочивальників. Є люди — працюєш, немає — не працюєш. Тож не можу сказати, що був перевантажений, перепрацьовував. Але, тим не менш, це відволікало. Так тривало до 2019 року. На той час я вже зміг дозволити собі придбати помешкання в Трускавці. Став більш-менш забезпеченим. Можна було й далі працювати масажистом, але відчув, що, якщо хочу підтримати рівень, якого вже досяг у шашках, потрібно від роботи масажиста відмовлятись, що я й зробив. Із 2019 року повністю віддаю себе змаганням за міжнародною системою, за якою шашкова дошка складається із 100 клітин, і за бразильською — 64 клітини. Грошей великих не заробляю, але займаюсь улюбленою справою. Маю можливість подорожувати, бувати в різних країнах. І, звісно ж, утримувати сім’ю.

Сам собі випробування влаштував

— Цього року, із 16 по 19 листопада, в Португалії відбувся чемпіонат світу із так званих португальських шашок. Ви — один із його 32 учасників. Єдиний незрячий, всі решта — фізичних вад не мали. Португальські шашки, або чекерс іспано-португальський, як їх ще називають, не зовсім ваша «спеціалізація». Що спонукало Івана Фідика до участі в цьому турнірі?

— Якось раптово все сталося. Ще за місяць до чемпіонату навіть не знав, що існує така гра, як чекерс іспано-португальський. Це, як виявилося, зовсім інші шашки. Гра відбувається за іншими, ніж у міжнародних шашках, правилами. Не можна, наприклад, бити назад, як у класичних шашках. Мені захотілося влаштувати собі випробування. Близько місяця, готуючись до чемпіонату, тренувався разом із відомим у минулому дрогобицьким шашкістом Ярославом Муликом. Коли надійшов час, у супроводі дружини полетів до розташованого на узбережжі Атлантичного океану міста Віана-ду-Каштелу. Нас добре зустріли. Майбутніх суперників моя поява, коли вони довідались, що змагатись доведеться з незрячим шашкістом, неабияк спантеличила. Один я виявився таким. Сім партій довелось зіграти. У трьох виграв, чотири звів унічию. Цей результат у разі сприятливого збігу певних обставин дозволяв навіть третє місце посісти. Не дуже добре зрозумів, як і чим керувались судді, але мені присудили п’яте місце. Чесно кажучи, розраховував на більше, але маємо те, що маємо. Додому, згідно з правилами змагань, за якими нагороди за підсумками турніру вручаються не лише трійці призерів, а шести з найкращими результатами учасникам, повернувся з кубком та грошовою премією. Сподіваюсь, якщо Богові буде угодно, бодай ще раз спробувати сили у такому турнірі. Підготуюсь краще, прагну реваншу.

І в шашках фізична підготовка має значення

— Шашки — це не той вид спорту, де фізична підготовка учасників, як, наприклад, у гирьовому спорті, має вирішальне значення. З іншого ж боку, баталії за шашковою дошкою, під час яких учасники у пошуках кращих для себе і невідпорних для супротивника ходів, по чотири-п'ять годин з крісла не встають, без гарної фізпідготовки не виграєш. Що робите для того, щоб не випасти з «дистанції»?

— Фізична підготовка, безперечно, і в шашках має велике значення. Бо якщо заболить спина або ж голова під час гри — думати не зможеш. У такому стані не виграєш. Одного разу на чемпіонаті світу в Болгарії мені довелось грати з температурою 38,5. Важко було. Не пам’ятаю вже як, але партію не програв. Двобій завершився нічийним результатом. Що я роблю для того, щоб під час турніру здоров’я не підвело? Свій день починаю з ранкової молитви. Після цього — руханка. Мої фізичні вправи тривають не дуже довго, але роблю їх регулярно та системно. Пропусків не допускаю. Особливу увагу надаю розтяжкам. Тут вже, як кажуть, агітувати мене не треба. Як масажист із великим досвідом, добре знаю, яке значення у фізичній підготовці мають вправи на розтягнення. Дуже люблю плавати. Зазвичай раз на тиждень знаходжу час, щоб відвідати басейн у Трускавці. Плаваю не дуже швидко, але безперервно. Найбільше кроль люблю. Добряче «розігнатись» можу. Але, оскільки в басейні завжди багато людей плаває, переходжу на брас. Стараюсь у всьому дотримуватись розпорядку дня. Не переїдаю. Дисципліна має бути у всьому.

Солідарність у біді рятує

— Що ви порадите людям, які сьогодні потрапляють у складні життєві обставини?

— Важко тут щось універсальне, щось таке, щоб допомагало, полегшало біль всім, порекомендувати. Краще скажу, що мені допомагає.

Намагаюсь побільше в церкві бувати, помолитись. Зазвичай на Службу Божу ходжу до церкви Святої Трійці у Дрогобичі. Якось мені легше туди з Горішньої Брами, де живу, потрапити-добратись, хоч в нашому мікрорайоні є церкви, до яких ближче. Але я звик до входу до церкви Святої Трійці, без труднощів з нашого розташованого у гірській частині міста мікрорайону до того благодатного місця «спускаюсь». У Святій Трійці відчуваю особливу ауру. Це дається взнаки відразу ж, тільки-но поріг перейду. Правду кажучи, легше, світліше на душі стає. Спробуйте, щиро довіртеся Богові — і відразу ж величезний зворотний ефект відчуєте. Що тут ще можна сказати? Добрішими треба бути одне до одного, найперше — до внутрішньопереміщених осіб. Співчувати, допомагати їм маємо. І нікого не засуджувати, якщо хтось навіть чимось провинився.