«От закінчиться війна — і поїдемо всі разом на море!»

Війна залишає відбиток на психіці не лише дорослих, а й дітей. І тих, хто залишається в Україні, і тих, хто у пошуках безпечного прихистку виїхав за кордон. Наталія Волинська працює дитячим корекційним та поведінковим психологом. Також консультує дорослих в когнітивно-поведінковій терапії, зокрема щодо стосунків у сім’ї. Крім того, Наталія — членкиня Української спілки психотерапевтів й волонтерка фонду FRIDA, що надає медичну та психологічну допомогу людям у деокупованих містах.

Як правильно розмовля­ти з дітьми про війну, як за­спокоїти їх, вселити надію і підтримати, фахівчиня розпо­віла в ефірі проєкту «ЛікарТУТ». Цей проєкт — для тих, хто внаслі­док агресії російської федерації втратив доступ до медичних кон­сультацій та лікарської допомоги. Реалізовує його БФ «Пацієнти України» за сприяння Проєкту USAID «Підтримка реформи охо­рони здоров’я».

— Що говорити дитині, яка проситься додому, але в Укра­їні її дім розбомбили або той населений пункт, де жила ро­дина, окупували російські вій­ська, й дорослі розуміють, що тепер їхній новий дім буде в ін­шому місці (можливо, навіть в іншій країні)?

— Раджу не витрачати ресурсів на пояснення, а зосереджуватися на побудові нового. Пояснювати дітям, наче перед вами дорос­лі, що «так треба», немає сенсу взагалі. Необхідно допомогти дитині відновити на новому міс­ці ту значущість, успішність, які були у неї в Україні: знайти дру­зів, записатися на якийсь гурток. Щоб дитина відчула, що тут вона також потрібна. Діти, як правило, живуть «тут і зараз». Вони так і кажуть: «Там у мене було ВСЕ, а тут — немає НІЧОГО». Деякі з них думають, що ровесники-іноземці спілкуються з ними лише із жалю. Але ні, слід переконати дитину, що товаришувати із нею хочуть тому, що вона цікава, весела й наділена багатьма іншими хоро­шими якостями.

— Як діяти, якщо дитина від­чуває вину, що вона в безпеці в той час, як її близькі (бабу­сі, дідусі, тьоті, «невиїзний» тато), які залишилися в Украї­ні, — ні?

— Такі думки частіше навідують дорослих. Але ні вас, ні ваших ді­тей не повинно мучити відчуття провини. Ми всі маємо право ви­бору, і хтось зробив вибір зали­шитися, а хтось — поїхати.

У розмові з дитиною варто зо­середитися на власних почуттях: «Ми тут, бо я люблю тебе і таким чином оберігаю. Ми обов’язково повернемося, коли все буде до­бре». Слова слід підбирати з урахуванням віку дитини. Малій краще розповісти казку, а старшу — запевнити, що її рідні сильні й впораються.

— Що робити, якщо дитина в новій країні проживання не може знайти друзів?

— Ви можете допомогти їй, ви­явивши ініціативу. Якщо у вас ди­тина до шести років, коли будете гуляти з нею на дитячому май­данчику, підійдіть до її однолітка, запитайте, як його чи її звати. Хай ваш син або дочка побачать, що знайомитися цікаво, весело і безпечно. Далі спробуйте залу­чити до бесіди свою «кровинку», представте її.

Якщо дитина — підліток, мож­на створити певні ситуації, коли їй буде простіше розпочати з кимось розмову. Можна спершу самій потоваришувати з мамою підлітка й згодом долучити дітей до комунікації. Ще один хороший варіант — записати дитину на гур­ток, де вона зможе взаємодіяти з дітьми її віку.

— Дитина переживає, бо не знає мови та не розуміє до кін­ця, що говорять їй однолітки або пояснюють вчителі у шко­лі.

— Я б фокусувала увагу на тому, що це, навпаки, класно, бо дитина має змогу вчити мову у мовному середовищі й не тре­ба платити за уроки репетитору (всміхається), що труднощі — це нормально, і з часом вона почне говорити та розуміти мову кра­ще. Потрібно дати час собі й ди­тині на адаптацію.

— Багато дітей народилося за рік до війни, багато — під час війни. У нас підростатиме покоління, для якого війна, на жаль, буде нормою життя. Як пояснити такій дитинці, що те, що зараз відбувається, — не Ок? Як пояснити неевакуйова­ній дитині, що таке мир?

— Не потрібно нав’язувати їй те, до чого вона ще не гото­ва. Якщо вона ставить запитан­ня — тоді й треба відповідати. Нав’язливий стан дорослих («ми — у війні, й все у нас погано») пе­редається дітям. Я завжди за­кликаю батьків контролювати, що вони говорять, бо діти все чують. «Війна — це просто такий період, який обов’язково завершиться і нас чекає те-то й те-то», — ось це треба пояснювати. Якщо дитина вже у більш свідомому віці, їй, так як і дорослим, слід замислювати­ся над тим, яка її мета, що вона робитиме після війни та що вона робить зараз, чим може бути ко­рисною.

— Але як пояснити дитині, чому українців убивають? Час­то — в їхніх власних домівках?

— У розмові на цю тему, знову ж таки, треба брати до уваги вік дитини. Потрібно відійти від того, що ми у чомусь винні (такі нара­тиви час від часу трапляються) і зосередитися на позитивному. Сказати, що так буває, що в історії країн відбуваються війни. Мож­ливо, це необхідно, щоб країна «перезавантажилася», щоб перед нею відкрилися нові перспективи. Зізнаюся: іноді я й сама не знаю, що відповідати, адже почуття не­справедливості охоплює не тільки дітей, а й дорослих. Питання «за що?» є дуже болісним. Однак важ­ливо не налаштовуватися на агре­сію, емоційно бути вищими від цього, мати певність, що ми ви­стоїмо та обов’язково переможе­мо, і це зробить нас сильнішими й кращими. Важливо при цьому на­лаштуватися на те, що деякі речі треба просто пережити, перетер­піти. Зробити якісь висновки для себе. Війна нас усіх дуже змінить.

— 100%. Ми взагалі не ті люди, які були до 24 люто­го 2022 року. Але що робити, якщо дитина важко переживає трагедію війни? Адже діти ба­чать кадри війни по телевізору, чують, що обговорюють дорос­лі, зокрема чують про смерті.

— Батьки повинні співпережи­вати дитині, розділяти її пере­живання та підтримувати. Часті­ше говоріть їй: «Я тебе розумію. Розумію, що ти хвилюєшся, й це — нормально. Як і ми, дорослі, ти також маєш право на такі по­чуття. Не треба їх знецінювати, а тим паче ігнорувати, пригнічува­ти в собі». Дозвольте дитині про­говорити, що вона відчуває. По­ясніть, що у вас виникають схожі почуття. Запевніть, що війна за­кінчиться, що той стан, в якому вона зараз перебуває, не буде постійним. Це просто період, який обов’язкове завершиться, а після цього буде «щось, чого ти дуже хотів та що буде тебе раду­вати». Пофантазуйте разом, яке гарне майбутнє на вас чекає: «От закінчиться війна — і поїдемо всі разом на море».

— Якщо дитина — підліток, потрібно їй розповідати про війну чи вона про все може ді­знатися самостійно зі соцме­реж?

— Обов'язково треба розпо­відати, бо ви не знаєте, що саме вона прочитала, почула чи пере­глянула. Діти не так сприймають інформацію, як ми її доносимо, а «перекручують» відповідно до свого сприйняття. Батьки зна­ють, що я маю на увазі: ми гово­римо дитині одне, а вона чує зо­всім інше.

Якщо дитина не запитує, не треба говорити. Якщо ж ставить питання, слід відповідати. Якщо бачите, що підліток — тривожний, замкнутий й не говорить про війну, почніть самі його розпитува­ти. Якщо дитина відмовляється говорити на цю тему, не тисніть на неї, бо тоді вона ще більше за­криється. Часто вона й сама не розуміє, що відбувається, пога­но почувається, але у горлі наче щось застрягло — слова не може сказати. Дайте їй зрозуміти, що у вас — схожі відчуття: «Я хвилюю­ся, переживаю. В мене є от такі й такі страхи. Це — нормально. А в тебе? Є? Поговорімо про це».

— Що робити, якщо дитина відмовляється виходити на­двір, бо боїться ракет?

— Я вже це багато разів сьогод­ні повторювала: все залежить від віку. Одна з моїх клієнток — 9-річ­на дівчинка. Я сподівалася, що ми зможемо разом намалювати якогось супергероя. Не вийшло, бо дитина виявилася емоційно зрілою. Тому ми почали ліпити супергероя… з неї. Згадували її історії успіху, коли щось не вихо­дило, а потім усе вдалося. Чому? Тоді ми починали говорити про її сильні сторони, й вона настільки повірила в себе, що почала знову виходити на вулицю. Терапія за­йняла трохи часу. Дитина спершу погоджувалася піти лише до най­ближчого магазину. Допомогло, що я виявилася для неї автори­тетною людиною. Коли я казала їй: «Дивися, як у тебе все чудово виходить», вона вірила, що так і є.

— А якщо дитина — малень­ка, вже щось там лепетала, але злякалася й тепер відмов­ляється розмовляти?

— Це свідчить, що дитина за­мкнулася в собі і їй потрібна глибока терапія. Без допомоги спеціалістів батьки не впорають­ся. Маючи нав’язливе бажання її розговорити, можуть ще більше закрити.

— Як діяти, якщо дитина по­чала заїдати стрес?

— Обов'язково треба зверну­тися до психолога. Якщо ви за­питаєте, як швидко, відповім: «Це треба було зробити ще вчора». Чого точно не потрібно робити — садити дитину на дієту та фо­кусувати на цьому увагу: «При­пини це робити!» Чим більше ми на цьому акцентуємо, тим більше посилюємо її тривожність. Дити­на заїдає, бо хоче забути, а ми їй не даємо. Психолог розповість, як правильно обмежити дитину (у споживанні їжі. — Авт.), як пра­вильно з нею говорити й загалом, що із цим робити.