«Коли чоловік питає, чи щось з гастролей дітям привезла, кажу: «Мінус 300 євро, але 5 тисяч для армії»

Народна артистка України Катерина Бужинська не потребує представлення. Красива блондинка усього у житті досягала завдяки працездатності й наполегливості. Навіть отримавши Ґран-прі 1998 року на «Слов'янському базарі», розуміла — це лише перша сходинка на велику сцену. Її першою з українських співаків запросили на фестиваль у Сан-Ремо, на якому тоді ще молода артистка відмовила каналу Rai-1 заспівати пісню російською. Бо вона — українка, любить свою мову і країну. З початком війни артистка розуміла: частину коштів треба віддавати тим хлопцям і дівчатам, які воюють за Незалежність і завдяки яким вона може виходити на сцену й співати… Попри те, що 9 років тому вийшла заміж за болгарина Дімітара Стойчева і її другим домом після Києва стала Софія, виступає у різних країнах як українська співачка. Про волонтерство, спільні виступи із заслуженим артистом України Михайлом Грицканом і родину Катерина Бужинська розповіла в екслюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Для мене війна розпочала­ся ще 2014 року. Перший мій єв­ропейський благодійний тур на­зивався «Українці у Європі», під час якого я збирала гроші дітям-сиротам, батьки яких загину­ли у зоні АТО. Дала 9 концертів у столицях Європи, а 10-й від­бувся на сцені Львівської опери. Усі кошти з цих концертів ми пе­редавали родинам, які зазнали втрат під час бойових дій.

— А потім вирішили об’єднатися із заслуженим артистом України Михайлом Грицканом?

— Ми спочатку зробили ду­етну пісню «Весілля», і перший наш концерт з Михайлом від­бувся 8 березня — на день його народження. Я запропонува­ла Михайлові зробити у Болгарії благодійний концерт. Він прой­шов успішно. У Михайла класний тембр голосу, його називають «українським Висоцьким». Та й репертуар у нього дуже потуж­ний. Я побачила, що люди були захоплені, просили додатковий концерт. Кажу Михайлові, мов­ляв, ще попрацюємо, — і люди задоволені, і армії допоможемо. Михайло погодився. Відтоді у нас майже щотижня концерт. За­раз плануємо концерти у Римі, Відні й Празі. З Михайлом ми дали сім концертів у містах Укра­їни. Наш тур називається «Воля», кошти з якого ми передавали на 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс», у якій слу­жить мій рідний брат Олег з по­зивним «Журналіст».

— Такий позивний…

— Олег — професійний жур­наліст, футбольний коментатор. Торік добровольцем пішов захи­щати рідну землю.

— 24 лютого, у день повно­масштабного вторгнення рф, ви були дома — у Болгарії?

— Ні, у Києві. Після одного з концертів я повернулася у Бол­гарію. Мала запланований ви­ступ у Києві. Чоловік просив, щоб я не їхала, переконував, що з дня на день може розпочати­ся повномасштабне вторгнен­ня. Але я поїхала, бо ще ніко­ли нікого не підводила. Навіть з поламаною рукою не відміни­ла жодного концерту. Прилеті­ла останнім літаком, бо вже на­ступного дня польоти відмінили. І ще встигла виступити. Коли на­ступного дня побачила, як все палає, посивіла відразу. Тако­го жаху не бачила ніколи. Мені здавалося, що я — сильна ду­хом, але тоді зламалася… Це був шок! Так, ми знали, що схід­ний сусід може напасти, але до останнього не вірили, що він це зробить. Це так підло, ганебно і не по-людськи, ось так вчини­ти з цивільним населенням… Зі мною щось робилося неймовір­не — не могла спати, їсти…

Коли добралася до Болгарії і чоловік мене зустрів, він злякав­ся. Викликав лікарів, мені про­писали лікування, бо у мене був спазм усього організму. Лише після того, як прийшла до себе, почала знову виступати. Разом з українською асоціацією «Ма­ти-Україна» волонтерила у Бол­гарії. Ми організовували мітин­ги, на яких я співала, виступала на центральних каналах теле­бачення, де розповідала про той жах, який влаштувала ро­сія в Україні. Я тримала у Болга­рії потужний фронт. Зрештою, я це роблю з 2014 року. А за межі Болгарії поїхала виступати че­рез два місяці повномасштаб­ного вторгнення, коли трішки психологічно відновилася.

Я всюди зі собою вожу пра­пор 10-ї бригади з Бахмута, на якому підписалися побратими мого брата. На жаль, деякі вже стали ангелами.

— Знаю, що у вашому ре­пертуарі немає російських пі­сень…

— Розкажу про випадок, що трапився 2001 року, коли я при­їхала від молодої незалежної України представляти свою кра­їну на фестивалі у Сан-Ремо з піснею «Україна». Керівники ка­налу Rai-1 тоді мені сказали: «Нам подобається інша пісня — російськомовна, така танцю­вальна». Я була тоді юною дівчи­ною, але набралася сміливості і сказала, що приїхала представ­ляти Україну. Не співаю росій­ською. Бо Україна — це не росія!

— Повернімося до тепе­рішніх виступів в Україні. Ви завершили перший тур. Але було заплановано другий, який ви перенесли…

— Ми дали сім концертів. За­планували Дніпро, Кремен­чук, Кропивницький і Черка­си, але їх довелося перенести на вересень — через неймовір­ну агресію росіян. Летіли раке­ти, гинули люди, і ми колектив­но вирішили, що зараз краще не виступати, не збиратися бага­тьом людям в одному місці, бо це небезпечно. Але 27 і 28 черв­ня в Одесі і Києві ми працюємо, продовжимо збирати на потре­би нашого війська. На сьогодні ми з Михайлом Грицканом пе­реказали на потреби ЗСУ понад мільйон гривень. Окрім того, придбали дрон з тепловізором. Це не звичайний дрон, а утричі дорожчий від звичайного. Брат мені каже конкретно: їм потріб­но ось це, це і це.

— Під час концертів прово­дите аукціони. Які лоти ви­ставляєте?

— Я особисто виставляю пар­фуми власного бренду. З Ми­хайлом виставляємо кепки, футболки, диски, сумки. Я ще є президентом благодійно­го фонду «Чисті серцем», який працює вже 10 років. Уже понад 10 тисяч тонн допомоги відпра­вили у різні міста України.

— Можливо, був випадок, який вас найбільше вразив під час концерту?

— Мій брат Олег потрапив під танк і дивом вижив. Я відчува­ла, що щось жахливе трапило­ся. Олег просто зник, не виходив на зв’язок два тижні. Оскільки він журналіст, його колеги здійняли ґвалт, його шукали всюди… Ми з батьком, усі наші родичі і знайомі сильно молилися, оскільки наша родина — дуже віруюча. Усі церк­ви, монастирі, які тільки є, ми об’їздили, замовляли Службу за його здоров’я. І коли Олег наре­шті вийшов на зв’язок, запитав, чи ми молилися за нього. Від­повідаю: дуже. «Я це відчув. Ле­жав серед полеглих побратимів, і на мене ворожий танк наставив дуло. Думав, що я вже помер». Брат добу лежав на тому полі, поки його свої не забрали. Йому відняло дар мови, він не розмов­ляв довший час. Як з’ясувалося, той танк спочатку цілився, а по­тім різко розвернувся і поїхав.

Пізніше командування 10-ї бригади зробило мені сюрп­риз. Побачили, що виступатиму у Коломиї і Чернівцях. Співаю на концерті, бачу — йде якийсь вій­ськовий з квітами. Підіймається на сцену, і лише тоді до мене до­ходить, що це — мій Олег. Ми два роки не бачилися. Він пішов за­хищати Україну маленьким ху­деньким чорнявим хлопчиком, а на сцену вийшов сивий чоловік з такими очима, ніби йому дода­ли 20 років. Коли я його побачи­ла, почала плакати. Зал стоячи 5 хвилин аплодував і плакав ра­зом зі мною. Я не могла повіри­ти, звідки він тут взявся, бо він був під Бахмутом? На кожному концерті кажу, що дякую Госпо­ду за все, бо Він робить дива. І мій брат дивом залишився жи­вий…

— Яка країна вас приймала найтепліше?

— Сполучені Штати Амери­ки. Американці після концер­ту підходили, обіймали і плака­ли разом зі мною. І це настільки щиро, що для цих людей хочеш співати ще і ще. Дуже тепло нас приймали на Мальті, в Іспанії та у Німеччині.

— Скільки відсотків перека­зуєте з концертів?

— Я не беру грошей за висту­пи. Усі кошти, що виручаємо з аукціонів, які проводимо під час концертів, йдуть на потреби на­ших захисників. До прикла­ду, недавно повернулася до­дому — у Болгарію. У мене троє дітей. Чоловік Дімітар запи­тує: «Ти дітям щось привезла?». Кажу: «Мінус 300 євро, але 5 ти­сяч для армії». Він лише усміх­нувся. Я йому сказала: «Україна мене годувала 25 років, у мене було багато концертів, а тепер настав такий час, коли моїй кра­їні потрібна моя допомога». І він зі мною завжди погоджується. Дімітар болгарин, але він укра­їнський патріот. Його позивний «Мітко українець». Коли в Укра­їні не вистачало пального, Бол­гарія допомагала Україні. Мій чоловік також доклав до цього зусиль.

Навіть в Америці не раз чула таку фразу: «Не питай, що для тебе зробила країна, а що ти зробив для своєї країни?». І це дуже правильно. Не розтягува­ти, не розривати країну, як пси газету рвуть, і вивозити за кор­дон, а привезти з-за кордону допомогу! До речі, я принци­пово відмовилася від усіх всес­вітньо відомих брендів — купую речі тільки українського ви­робника, щоб підтримати своїх співвітчизників. Усюди в Євро­пі рекламую українські бренди, наша якість — висока, а люди, які виробляють продукцію, ге­рої. Вони працюють у таких важ­ких умовах — без світла, взимку у холоді… Тому моя робота — про­пагувати українську культуру, українських виробників.

— Це правда, що ви — неві­стка колишнього болгарсько­го президента?

— Ні. Це колись мої друзі так пожартували. Цей жарт невідо­мо як просочився у пресу. Мій чоловік — звичайна людина, він фінансист, має стосунок до пального. Ми покохали одне од­ного й одружилися.

— Як сприйняли батьки Ді­мітара новину про те, що їхня невістка — українка?

— Батько Дімітара давно ві­дійшов в інший світ, загинув в автокатастрофі. Є лише мама — надзвичайно приємна і до­бра жінка, яка підтримала ви­бір сина. Мені пощастило, що у мене така друга мама, яка за­вжди нам допомагає. Мама Ді­мітара — дуже скромна жінка… Коли ми розписувалися у раг­сі, працівниці жіртома запитали, мовляв, для чого тобі ця інозем­ка, хіба бракує гарних болгар­ських дівчат? Думали, я не ро­зумію болгарської. А Дімітар їм відповів: «Вона така єдина у сві­ті! Іншої мені не треба!».

P. S. Днями Катерина Бужин­ська з Михайлом Грицканом на концерті у Празі зібрали понад 111 тисяч чеських крон. «Прага, дякуємо за аншлаг і ваш внесок у Перемогу України!», — написа­ли у соцмережах під своїм фото українські артисти.