«Завжди я всіх агітував і агітую, щоб цінували своє»

Про те, що кандидат технічних наук, доктор економічних наук, професор, громадський діяч, автор понад 200 наукових публікацій, народний депутат України IV-VI скликань Верховної Ради України Степан Давимука може бути так залюблений у мистецтво, я навіть не здогадувалася. А ті полотна з особистої колекції, які Степан Антонович представив на огляд поціновувачам прекрасного у Національному музеї імені Андрея Шептицького, викликали у мене не лише захоплення, а й здивування. Бо такий витончений смак має далеко не кожен «технар»… У виставку «100 імен» Степан Давимука «вмістив» 210 картин (і це ще не вся колекція).

— Пане Степане, чому ви­рішили показати людям усі ці картини?

— Цілісну колекцію виставляю вперше. Але частинами вона була у складі інших виставок, до прикладу, на виставці Сельсько­го, Шатківського, а також закар­патських митців. Якщо хтось на мене виходив і просив дати ро­боти конкретного художника, я завжди ділився. Ця вистав­ка мала відбутися ще торік, до мого ювілею. Але спочатку ко­від, потім війна перекреслили ці плани. Генеральний дирек­тор Національного музею Ігор Кожан наполіг, аби більше не відкладати. Саме Кожан став куратором цієї виставки, він особисто вибирав за альбомом картини, які вибудував у логічну конструкцію у Музеї.

— Ваша колекція — неймо­вірна. А з чого усе почалося?

— Колекціонуванням займав­ся з дитинства. Мені було сім років, коли я почав збирати сір­никові коробки. Мало не пів села мені дарували порожні. У мене були такі величезні пачки з тими сірниковими коробками, що вже й не було куди склада­ти. У той час найбільшою фа­брикою з виробництва сірників і коробок була білоруська. Ма­буть, тоді там працювали дизай­нери і фахівці з великої літери — обирали цікаві картинки, якими прикрашали ці коробки. Але од­ного разу моя колекція полеті­ла у піч… Згодом я перейшов на марки.

— І стали затятим філате­лістом?

— Це було колись (сміється. — Г. Я.). Тепер цим не займаю­ся, хоча мене доля звела з до­центом Бойчуком із Львівської політехніки — дивовижним філа­телістом. Це був вуйко мого то­вариша, і нас, студентів, нерід­ко запрошував у гості до себе додому. Якось показав мар­ку: «От, хлопці, я їду за кордон. Беру одну малесеньку — ось цю марочку. І я можу за неї там пів року жити». Коли я у 17 років, а це був 1964-ий, став студен­том Львівського політехнічного інституту, познайомився на від­критті пам’ятника Іванові Фран­ку з Василем Глинчаком. Він тоді на телебаченні створював перші передачі про мистецтво, робив інтерв’ю з художниками, две­рі для нього у кожну майстерню були відчинені — кожен митець хотів побувати на екрані. От ми з Глинчаком бродили по всіх май­стернях. Я мав честь бути зна­йомим з Леопольдом Левиць­ким, який ставився до мене дуже прихильно, і цілі лекції мені читав про митців, про міжвоєн­не життя у Польщі.

— Так виглядає, що саме Левицький залюбив вас у мистецтво?

— Так, перші аркуші його гра­фіки у мене були від нього. У Ле­вицького я познайомився з Во­лодимиром Патиком, потім — з Любомиром Медведем. Ми створили групу, яка збиралася у мене, — Медвідь, Роман Горак, Мінько, математик Мельничук, і вели майже до ранку дискусії, і саме тоді визначалися інтере­си. Хімік Горак почав писати про Франка, його есе «Тричі мені яв­лялася любов» читала молодь. Ще з нами був Ярко Гнатів — доцент Львівської політехніки, вони разом з Гораком написали знамениту 10-томну працю про Франка, за яку отримали Шев­ченківську премію. Це чудо­ві майстри європейського рів­ня. До їхньої плеяди долучилися Михайло Демцю, Петро Сипняк, Борис Буряк, Віктор Москалюк — прекрасні художники. Якби вони у Європі були включені в артри­нок, то їхні роботи би цінували­ся високо. На жаль, Україна не включена у світовий артринок, який визначає цінне й запус­кає економічні механізми оцінки творів мистецтва… Ці майстри, які і так високо оцінені на україн­ському ринку, у кожного з яких є окрема філософія, дуже активні у громадському плані. Це євро­пейського значення художники. Згодом, коли я став депутатом Верховної Ради, познайомив­ся з київською плеядою худож­ників, а потім — харківською… Я захоплений українським мис­тецтвом, його масштабами, ак­тивністю.

— На представленій ви­ставці є роботи, датовані 1910, 1920 роками. Це уні­кальні роботи, які свого часу було складно придбати…

— Коли ти, як колекціонер, входиш у цей світ мистецтва, починаєш збирати по краплі твори, то іноді доходиш до того рівня, коли, як кажуть, «на ловця і звір біжить». Є випадкові ситу­ації, коли хтось знав, що я зби­раю, то мені приносили й дару­вали, але більшість робіт було придбано. Я завжди всіх агіту­вав і агітую, щоб цінували своє. На початку 90-х, коли з’явилися багаті люди, вони кинулися у Європу, почали там купувати картини. А там цього так бага­то! На недільних базарах можна було купити унікальні речі ХVІІІ століття чи навіть старші. А по­тім до них дійшло, що такого у Європі багато, і вони цим нікого не здивують, бо здивувати мож­на тільки своїм. Пригадую, як з «Осіннього салону» зателефо­нували до Михайла Демцю, про­сили, щоб він дав свою картину для участі у Салоні, бо «іншого ми маємо дуже багато».

— Чи був такий випадок, коли ви хотіли купити карти­ну, але заради цього довело­ся від чогось відмовитися?

— Питання ціни завжди було на першому місці. У мене немає Васильківського, немає Лев­ченка, Михайла Ткаченка, бо їхні картини — це сотні тисяч дола­рів. Це для мене недосяжно. Але я зосередився на львівській і за­карпатській школах, ці твори не є у художньому вимірі гірши­ми чи слабшими. Але вони до­ступніші у ціні. Ці роботи у Льво­ві можна «виловити», за місцем їхнього існування.

— Яка з виставлених робіт є для вас найдорожчою — не у фінансовому, а у побутово­му плані?

— Мені дуже подобають­ся портрети жінок. Можу навіть зробити окрему виставку… Це страшенно дратує мою дружи­ну. Вона сказала так: «Портрети жінок можеш вивішувати тіль­ки у своєму кабінеті» (сміється. — Г. Я.). От на виставці є пор­трет молодої жінки Віктора За­рецького — він і висить у моєму кабінеті. Або портрет «Подруги» Владислава Гофмана (на фото). Він умів передати образи моло­дих дівчат у глибокій задумі, це просто вражає. У Польщі карти­ни цього автора дуже високо ці­няться. До прикладу, на Закар­патті оголених малювали рідко. Там є такий художник Борець­кий. Хоча він і не був красивим чоловіком, але, мабуть, жінки йому довіряли. Він малював ди­вовижні «ню». А у нас — Черка­сов, який був дивовижним пор­третистом. От йому жінки також дуже довіряли, дозволяли ма­лювати себе оголеними. Він піс­ля себе залишив сотні «ню» — це були і студентки, і викладачки. Пригадую, у мене була картина Черкасова, яку я подарував По­живанову. Він робив виставку у Львівському палаці мистецтв. Виклав серію «ню». Одна бабу­ся підійшла до Михайла Пожи­ванова і каже: «Пане Пожива­нов, як ви виставили мене? Без мого дозволу?». А Поживанов каже: «Ви? Але ж хто тепер вас впізнає?». Бідний Черкасов тоді мені сказав: «Степане Антоно­вичу, такий скандал, такий скан­дал…».

— Виставка вашої колекції триватиме до середини трав­ня. Потім маєте намір її ще кудись відправити чи поїде до вашого дому?

— Я завжди агітував генераль­них директорів музеїв і колекціо­нерів, щоб робили виставку при­ватних колекцій, щоб ці колекції ставали публічними, доступни­ми людям. От і мені одного разу сказали: «Ну, а ви, Степане Анто­новичу, коли зробите виставку своєї колекції?». Тож я її і зробив. Це важливо, щоб колекції вихо­дили на люди, щоб молодь до­лучалася до свого, українського. Важливо, щоб колекціонерство набувало сили, щоб унаслідок цього поповнювалися колекції музеїв. Уявіть: ще у 60-ті роки у Київському національному му­зеї не було Пимоненка. Полот­на, які там з’явилися, — подарун­ки колекціонерів. За радянських часів колекціонерство було під­пільним, і серед колекціонерів були в основному професори-хірурги. І артисти — такі, як Дми­тро Гнатюк. Він повернув в Украї­ну десятки українських шедеврів — Васильківського, Левченка. Я був у його квартирі кілька разів. Бачив картини, щоправда, та ко­лекція вже була трохи обскуба­на. Гнатюк картини продавав му­зеям, але не за тією ціною, яку заплатив, а в рази меншою. До прикладу, картину за 5 тисяч ру­блів, а це вартість «Жигулів» на той час, віддавав музеєві за 300. У Гнатюка була дивовижна збірка класиків українського мистецтва початку ХХ століття… Колекціо­нування дуже важливе для укра­їнського мистецтва. Оскільки зараз з’явилися багаті люди, ма­ють можливість зібрати колекцію унікальних полотен українських живописців. І треба показати ці шедеври людям. Бо у цих карти­нах відображена наша історія.