«Тримаючи в руках перший після деокупації Херсона спецвипуск газети, плакали і наші читачі, і ми разом з ними»

Журналістка Оксана Павленко розповіла «ВЗ», як врятувалася з родиною з окупації та про відновлення випуску газети

Оксана Павленко. Фото автора
Оксана Павленко. Фото автора

Оксана Павленко з Херсона — з родини професійних журналістів. Її батько — головний редактор газети «Новий день» Анатолій Жупина. Мама — заступник головного редактора. До війни Оксана обіймала у редакції адміністративну посаду: займалася передплатою, рекламою, вела власні тематичні сторінки. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, випуск друкованого видання довелося призупинити. Херсонці опинилися в окупації… Життя журналістів було у небезпеці. Головним завданням стало вижити! Лише після звільнення міста від окупантів друковану версію газети «Новий день» вдалося відновити. Оксана нині обіймає посаду редактора мультимедійних видань «Новий День"/ NewDay ua. Про життя в окупації, драматичний виїзд з Херсона та про те, як вдалося зберегти видання, Оксана Павленко розповіла в інтерв’ю «ВЗ».

"Особові справи наших журналістів ми таємно вивезли з редакції"

— 23 лютого 2022 р. ми надру­кували свіжий номер, а вже на­ступного дня — як грім з ясного неба — війна, — згадує Оксана. — Навіть не встигли газету доста­вити до читачів. Окупанти втор­глися у Херсон з лівого берега Дніпра… Ми зателефонували до Національної спілки журна­лістів у Києві з запитаннями «Як зберегти видання? Як вбе­регти читача від дезінформа­ції?». Адже знаємо, як працює російська пропаганда. На той час нам уже почали зламувати сайт. Як захистити журналістів? Голова НСЖУ Сергій Томіленко порадив негайно згорнути ді­яльність. Рятувати техніку, до­кументи. Особові справи наших журналістів ми таємно вивезли з редакції. Один з колаборантів, одіозний Стрємоусов (нещо­давно Стрємоусова ліквідува­ли. — Авт.), погрожував розібра­тися з ворогами, якими вважав і нас. Робив заяви: «Ми знаємо, до кого підемо, знаємо, з кого почнемо». Ми не раз критично писали про його «діяльність» у Херсоні, про провокації, які він влаштовував під час прескон­ференцій. Одного разу він на­віть стріляв у пресклубі «Новий день». Редакція мала з ним за­тяжні судові процеси.

У березні одного з наших журналістів — Олега Батуріна — рашисти взяли у полон. Оскіль­ки виманив з дому Олега один з його знайомих, ми розуміли, що і наші телефони прослухову­ють, тому почали спілкуватися «шифрами». Олег був у полоні вісім днів. Він дивом врятував­ся. Його катували, мав пола­мані ребра. «На підвал» нашого колегу взяли разом з громад­ським активістом Сергієм Цигі­пою, який досі перебуває у по­лоні. Де саме — невідомо.

«В окупації люди дуже згуртувалися»

— Як виживали в окупації?

— Розуміли, що потрібно вті­кати з Херсона, але не знали, як це зробити. З перших днів війни виїзди з міста були перекриті. Їхати до Миколаєва через Чор­нобаївку було неможливо: ра­шисти розстрілювали маши­ни і навіть не давали забирати тіла загиблих. Ті авто так і стоя­ли при дорозі… «Але що одразу сталося в окупації? Люди дуже згуртувалися. Я живу в приват­ному секторі, до війни багатьох сусідів навіть не знала. А тут один до одного почали ходи­ти, обмінюватися телефонами, створювати групи у соцмере­жах. Я познайомилася з людь­ми з паралельної вулиці, розпо­віла, що ми журналісти, що по нас можуть прийти. Ризикува­ли, звичайно, довірившись ма­лознайомим людям, бо хто тоді міг знати, яку сторону підтримує сусід. Разом почали придумува­ти способи, як у разі небезпеки будемо діяти. Навіть репетиції влаштовували: мій син і батько перекатом долали паркан, опи­няючись у дворі на сусідній ву­лиці. Треба було знати, скільки на це піде часу. Під укриття пе­реобладнали підвал, на газо­ні вирили туалет про всяк випа­док.

Через окупацію міста, звіс­но, ні «зелених коридорів», ні гу­манітарної допомоги не було. Очевидно, ворог мав якусь свою мету, блокуючи місто. У черзі по хліб, молоко, яйця доводило­ся стояти годинами! На вулиці — мінусова температура, стоїш закутаний, рашисти їздять ма­шинами туди-сюди, не знаєш, чи не пустять по тобі автоматну чергу, у небі снують вертольоти. Отримуєш дві хлібини: одну їси, з іншої — сухарі сушиш. Не ду­мала, що у моєму житті дійде до такого… З першого дня війни ми спали по годині-дві, в одязі. По­руч — тривожний рюкзак і взуття. Бахнуло — у підвал…

— Херсонці вийшли на про­українські мітинги…

— Окупанти і подумати не мо­гли, що таке море людей вийде на мітинги під синьо-жовтими прапорами. 13 березня — День звільнення Херсона від фашиз­му. Цього дня відбувся потуж­ний мітинг. Херсонці пронесли центральними вулицями міс­та величезний прапор, він ви­глядав як ріка… Звичайно, було страшно. Знайомі львів’яни мені телефонували і кричали: «Ти з глузду з’їхала, тікай!». Я кажу: «Якщо сидітимемо по ха­тах і ніхто не вийде, то завтра тут буде росія».

Чи був сенс у такому сміливо­му волевиявленні? Безперечно — так! Україна, а насамперед її захід, був здивований: «Херсон — ти український?». Коли ще до війни ми приїжджали до Льво­ва, деякі місцеві нам закида­ли, що Херсон — майже росія. І тут раптом увесь світ побачив, який південь насправді: народ повстав, цивільні люди йшли на танки, зупиняли бетеери, гово­рили в обличчя до зубів озброє­ним «прибульцям», щоб забира­лися геть… Мені дзвонили друзі з Польщі, Німеччини, Італії, Ка­нади й інших країн, розповіда­ли, що на їхніх місцевих теле­каналах показують нескорений Херсон. Так, русифікація за­вжди на Херсонщині була. Оче­видно, був розрахунок і на кола­борантів. Але на мітингах ми на весь голос волали: «Херсон — це Україна!».

— Чому рашисти так швид­ко захопили Херсон?

— Ми не раз чули, що до на­шого кордону з боку тимчасово окупованого Криму стягується сила-силенна військової техні­ки. Але до останнього не вірили, що наступ буде. З часом ми ді­знаємося, хто саме розмінував Чонгар і дав окупанту безпере­шкодно дійти так швидко аж до Херсона. Питань багато…

Щодо людей, котрі обійма­ли ключові посади, то ті з них, хто не хотів співпрацювати з окупантами, за першої ж можливості виїжджали на підконтрольну ЗСУ територію, розу­міючи, що просто відмовитися не вдасться — заберуть «на під­вал». А тим часом «посади» по­чали роздавати кому завгодно. Колаборантів виявилося чима­ло. Здебільшого це були ті, хто нічого не досяг у житті: таксист ставав «проректором» універ­ситету, санітарка очолила ме­дзаклад, вчителя-невдаху зро­били «директором» школи. А керувати обласним академіч­ним театром призначили… охо­ронця! Аби реалізувати «амбіт­ні плани», рашисти завозили в місто своїх вчителів, але наші освітяни продовжували прово­дити уроки онлайн, що дава­ло можливість херсонським ді­тям — і тим, хто жив в окупації, і тим, що виїхали навіть за кор­дон — продовжувати навчання за українською програмою.

Несподіванкою і потужною підтримкою ЗСУ став партизан­ський рух, який з перших днів повномасштабного вторгнен­ня піднявся у місті. Партизани підривали машини колаборан­тів, повідомляли координати розташування ворога, розві­шували українську символіку, розклеювали і розкидали па­тріотичні листівки. Коли місто звільнили, зрадники втекли… Хоча дрібні колаборанти і до­тепер залишаються у місті. Ці люди небезпечні: можуть ко­ригувати вогонь, здавати адре­си пунктів незламності або місць, де видають «гуманітар­ку». Знаю багатодітну родину, яка підтримувала росію. Мати навіть відправила трьох чад «на оздоровлення» до Анапи. А це, як відомо, квиток в один кінець. У росії нерідко українських ді­тей одразу віддають на усинов­лення або шантажують ними рідних батьків, аби примусити їх до співпраці.

«Коли побачила рашистів на блокпосту, перша думка: які вони жалюгідні»

— Як виїжджали з Херсона?

— Виїжджали машинами в кінці березня. Я з сином, батьки, дво­юрідна сестра та двоє її друзів. Не брали з собою жодних речей, які б вказували на те, що ми журна­лісти: посвідчень, візиток, наго­род, навіть жодного примірника «Нового дня». Рішення про виїзд, хоч і вкрай ризикований, прийня­ли миттєво — після того, як сусіди повідомили, що по нас вже при­ходили і до редакції, і до батьків у квартиру. Син запитав: «Мамо, скільки речей брати? На скільки часу їдемо?». Я кажу: «Бери, як назавжди!» (В Оксани на очі на­вертаються сльози. — Авт.).

Їхали колоною. На кожній ма­шині мала бути біла стрічка, що позначала цивільне авто. Усе, що виявилося під рукою, це біла скатертина, в’язана гачком. При­чепила її за багажник. Ми одяг­нулися у старі речі (я волосся за­ховала під шапку), дитині дала у руки хрест. Він його усю дорогу перед собою тримав. А я моли­лася, щоб вороги, котрі зустрі­нуться на нашому шляху, були наймилосерднішими… Коли по­бачила рашистів на блокпосту, перша думка: які вони жалюгідні та убогі! Стояли такі скоцюрбле­ні, ніби вибачалися. Один з них підійшов до мене з автоматом. Я дивлюся, а у нього на прикла­ді надряпано: «х…й войне»… Що це: він проти війни?

Перевіряли документи, роз­питували, чи це мій син, чи давно я розлучена? У сестри запитали: «Почему вы нам не улыбаетесь?». Ми сказали, що прямуємо до ба­бусі в Олександрівку — так підка­зали люди. Якби дізналися, що їдемо далеко, шукали б гроші, цінності. Поки нас допитували, ми бачили снайперів, а на узбіч­чях усюди були таблички: «Міни». Ми проїхали три блокпости, а по­тім рашисти сказали, що далі не можуть нас пропустити, бо там бомблять! Назустріч їхало ба­гато машин — перелякані жінки з дітьми, які жестами показува­ли нам, що не можна туди, там страшні вибухи. Але для нас во­роття не було.

Повернулися до найближчого села. Біля нас зібралося машин зо двадцять. Я попросила, щоб усі вимкнули телефони, аби нас не засікли за їх скупченням. Хо­валися у кущах при дорозі… Че­рез години три рашисти знову почали пропускати по кілька ма­шин. Так ми опинилися у Станіс­лаві. Далі знову не пропускали через запеклі бої. Вирішили пе­речекати біля магазину. Вибігли продавці, запропонували гарячо­го чаю. До нас підійшла жінка, ко­тра назвалася завідувачкою дит­садочка, й запропонувала нам перечекати чи навіть переночу­вати у садочку. Сказала, що там є всі умови, навіть бомбосховище.

Погодилися їхати у садочок, та ночувати там не довелося: за якийсь час подзвонив голова Станіславської територіальної громади Іван Самойленко і ска­зав, що спробують домовлятися, щоб між перестрілками пропус­кали по кілька машин. «Будете ризикувати?» — запитав. Кажу: «Будемо!». Але порадив — гнати як ніколи у житті. Ми буквально летіли по дамбі, по тій ґрунтівці! Проривалися крізь пекло, чита­ючи уголос молитви…

Коли побачили блокпости з українським прапором, не мо­гли стримати сліз. А наші хлоп­ці — такі гарні, усміхнені, впевне­ні у собі красені. Видно, що люди на своїй землі, своє боронять! Коли сказала, що їдемо до Льво­ва, жартували: «Далеко не їдьте, бо скоро треба буде вертатися».

«Люди радіють, коли отримують газету як ковток свіжого повітря»

— Як ви поверталися до журналістської роботи?

— Переїхавши до Львова, по­чали думати, як працювати далі. Нас підтримали у львівському Центрі журналістської солідар­ності: підказали, у якому напрямі рухатися, де і як шукати кошти, допомагали писати проєкти. Ми зв’язалися з працівниками нашої редакції, яких доля розкидала по Україні, і з тими, хто залишився в окупації. Розуміли, що людям потрібна достовірна інформація. Для початку вирішили віднови­ти роботу — в електронному ва­ріанті. У травні створили сторін­ку у Фейсбуці, канал у Телеграмі. Оновлений логотип NewDay ua доповнили слоганом: «Що тобі болить? Мені болить Херсон».

Та поки Херсонщина була в окупації, про друковану версію видання навіть мови не було. А коли 11 листопада звільнили Херсон, почали думати про від­новлення газети. 17 листопада вийшов перший спецвипуск. Го­ловні теми номера — деокупація Херсона, приїзд президента, гу­манітарна допомога, відкрит­тя поштових відділень, банків, відновлення українського мо­більного зв’язку. Настрій газети був піднесений, оптимістичний. Хоча усі розуміли, що рашисти нам цього не подарують, будуть мстити. Так і вийшло.

За час між виходами першо­го і другого спецвипусків «Ново­го дня» багато що змінилося на звільненій правобережній Хер­сонщині: ворог з лівобережжя нещадно обстрілює міста і села, гатить по житлових будинках, об’єктах інфраструктури, лікар­нях, школах, пунктах видачі гум­допомоги… Через це багато лю­дей, котрі пережили окупацію, виїхали з міста. На щастя, для цього вже були створені умови.

Відновити видання у тому фор­маті, яким воно є зараз, — газе­та, сайт, фейсбук-сторінка, теле­грам-канал — стало можливим і завдяки фінансовій допомозі На­ціональної спілки журналістів та її міжнародних партнерів. Нади­хають на подальшу роботу і чи­тачі, які дають зворотний зв’язок: пишуть, дзвонять, коментують публікації. Люди радіють, коли отримують рідну газету як ковток свіжого повітря, як символ сво­боди і незламності духу. Одна чи­тачка подзвонила і розповіла, що коли тримали в руках перший спецвипуск «Нового дня», плака­ли усією сім’єю. Зараз готуємо до друку третій номер газети. Із не­терпінням чекаю того дня, коли на першій сторінці великими черво­ними літерами ми напишемо сло­во «ПЕРЕМОГА»!

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України.

Схожі новини