Передплата 2024 «Добрий господар»

«Ця війна світоглядна, на знищення: або буде російська імперія, або — Україна»

Юрко Вовкогон про російське вторгнення, армію, нагородження від Зеленського та своє поранення

Фото: dsnews. Юрко в зоні АТО
Фото: dsnews. Юрко в зоні АТО

Юрко Вовкогон — львівський митець, поет, журналіст та політолог. У 2014 році пішов воювати добровольцем. Протягом російсько-української війни кілька років брав участь в бойових діях, але з 24 лютого повернувся у лави ЗСУ. 30 червня під час обстрілу у Лисичанську Юрко отримав поранення: у бійця роздроблені дві кістки передпліччя, також є поранення ноги. Спочатку його лікували у Краматорську, згодом у Дніпрі, Львові, Ужгороді, тепер — у Латвії.

— Як почуваєтесь та що кажуть лікарі про стан вашого здоров’я?

— Почуваюсь прекрасно. Навіть трошки пробую ходити без милиць. Кривенько поки, але на короткі дистанції виходить. А щодо лікарів, то кажуть, що потрібно ще два місяці реабілітації тут, у Латвії, а потім — в Україні. Приблизно через рік витягнуть з руки пластини та проведуть ще кілька операцій. Ну і треба буде підтягувати м’язи.

— Як отримали поранення?

— Поранення отримав 30 червня у Лисичанську (Луганська область), коли місто було майже в оточенні. Ми якраз виїжджали з міста на джипі, до якого прикріпили мобільний автоматичний гранатомет УАГ-40. Саме тоді у росіян була велика перевага в артилерії й вони гатили фактично без розбору: по всіх перехрестях та більш-менш помітних будівлях. Ми потрапили під залпи Граду і отримав поранення. Пощастило, що побратими змогли мені надати допомогу. Обидві артерії на руках були перебиті, нога — з венозною кровотечею та різні осколочки по тілу.

Мені найбільше пощастило, тому що я мав зі собою чотири турнікети і раджу таку практику усім. Адже, артилерійський обстріл це не є ближній стрілковий бій, може статись так, що в тебе будуть серйозні поранення всіх чотирьох кінцівок. І в такому разі 1−2 турнікети можуть не встигнути врятувати життя. Також мені допомогло те, що був хороший бронік. Однак найбільше вдячний побратимам, які надали допомогу та евакуювали мене. Хлопці оперативно та на всі 100% швидко працювали. Ну і, звичайно, потім вже лікарська допомога. Взагалі, мені здається, що наявність лікарів чим ближче є до лінії фронту, тим краще.

Загалом після поранення, емоцій особливо багато немає: перша хвиля паніки минає і буквально за долю секунди ти розумієш, що треба діяти чітко. У такі моменти ти згадуєш все, що знаєш (з першої медичної допомоги — ред.), і просто повторюєш собі, що і як робити. Ну, в мене, принаймні, так було. Добре те, що я не втратив свідомість та не було відчутно болю. Здається, це називається больовим шоком. Стан такої абсурдності та відстороненості, ніби ти знаходишся у сні або фільмі. Але це швидше контрольований сон.

Юрко Вовкогон. Фото з фейсбуку.
Юрко Вовкогон. Фото з фейсбуку.

— Для частини українців 24 лютого стало несподіванкою, але інші очікували повномасштабного вторгнення. У якій категорії були ви?

— Багато моїх друзів і знайомих — у змішаній категорії. Тобто всі розуміли, що війна буде. Тільки якось воно (повномасштабне вторгнення — ред.) завжди відкладалося на потім.

Коли воював ще в 2014−15-му році, то зрозумів, що війни (повномасштабної — ред.) не оминути. Мене це зовсім не дивує, бо поки існує російська імперія, вона не заспокоїться. Імперії або розростаються, або руйнуються.

Для росіян іншого варіанту, ніж далі загарбувати Україну, немає, а для нас немає іншого варіанту, ніж боронити себе. Ця війна світоглядна. Вона на знищення: або буде російська імперія, або — Україна. Це єдині варіанти. Через те, що я вчився на політолога, то розумію це все в більших масштабах. У мене повністю було все спорядження і зброя ще з 2015-го року. Тобто я розумів, що рано чи пізно вторгнення станеться. І, мабуть, вже у другій половині 2021 року відчував цю межу, що ось-ось почнеться. Однак, я не думав, що саме в лютому, бо це якось по-тупому. Ну, в стилі москалів (жартує, — ред.).

—  Де вас застало 24 лютого? Що першим ви зробили?

— Війна застала мене вдома. Зранку товариш подзвонив та сказав, що війна таки почалася. Він порадив заправитись пальним, але коли я приїхав машиною на АЗС та побачив ці черги, то зрозумів що це вже пізно.

Перший день перечекав вдома, тому що розумів, що будуть затори на виїзді з міста. Наступного я вже відвіз дружину з дітьми в село, а на третій день повернувся і пішов у військкомат.

— Були думки, що краще не йти на фронт? А, наприклад, займатись волонтерством?

— Та ні. У мене вже якось після 2014−15 років ніби і вибору не було. Я вже із досвідом війни. Ну, хто ж буде воювати, як не людина, яка вже знає, що до чого. Волонтерством можна займатися після того, як тебе поранили і ти вже не здатний до військових дій. Ось зараз переді мною чудова нагода розпочинати волонтерську кар’єру.

— Українська армія в 2014-му році та сьогодні. Що змінилось за ці 8 років?

— Мені важко сказати, тому що в 2014−15-му році я не був в ЗСУ. Я служив у добровольчому формуванні Добровольчий український корпус «Правий Сектор». Із ЗСУшниками я тільки спілкувався, тому можу розказати лише з розповідей друзів. Трохи змінилось у кращу сторону, бо були різні міжнародні навчання, та і в матеріальному плані покращилося. Однак, найгірше те, що не змінилося. Наша армія в дуже великій мірі залишилась совєтською та корумпованою. Досі присутня некомпетентність командирів та нічим не обумовлена їхня зверхність. Складається враження, що командирам важливіше вислужиться перед тим, хто вищий за рангом, ніж зберегти життя солдатів. Дуже багато радянського, безвідповідального і дурного.

Я жартую, що нам пощастило, бо на нас напала єдина армія у світі, де рівень дурості та безвідповідальності більший, ніж у нашій. Так, те, що я кажу розходиться з бравими новинами ЗМІ, але я не маю на меті розчаровувати зачарованих. Це мої враження. Після перебування в добровольчому формуванні впадає в очі ця бюрократизованість, зашкарублість і безвідповідальність командирів. Мені це було дивно, бо йшов з натхненням в українську армію, а потрапив — у совєтську.

«Ми програємо цю війну, якщо не проведемо докорінні реформи»

— Для змін у нашій армії потрібні докорінні реформи, бо інакше ми програємо цю війну. У росіян більші переваги в людському ресурсі. Він не такий якісний, як у нас, але є. Це означає, що нам треба берегти людський ресурс, а безвідповідальність командирів закінчується тим, що багато людей загублено у посадках. Зараз нам не говорять про наші втрати, мабуть, це добре. Проте вже видно наскільки вони масштабні та наша армія виснажується. Без радикальних змін в організації, у менеджменті, у керівництві армійської системи нам буде складно досягнути перемоги. Армія — це зброя та люди. Нове обладнання нам дають, а ось нових зразків і принципів ставлення до людей я наразі не бачу. Маю надію на тих хлопців, які зараз проходять навчання закордоном, та на елітні підрозділи ЗСУ, які створюються на основні добровольчих угруповань. Надія на молодих людей, які не застали ці «солдафонщини» і «відмазування». Проте, я не знаю, чи не потонуть вони у загальному морі військової корупції.

«Військкомати відкривають таланти: був танкістом — підеш у розвідку»

— Армією треба цілеспрямовано та регулярно займатися. Починаючи від військкоматів, бо їхня робота не змінилась. Це на межі зі саботажем і підривом державної безпеки. Протягом всіх цих років у військкоматах працювали сімейні підряди військових. Люди пропихали на «хлібні місця» своїх родичів, де можна було отримати хабар за те, що людина хоче піти в армію чи відкосити. Це не мінялось роками, і за останні 8 років теж нічого не змінилося. Ще в 2014-му році було видно, що в нас проблема з військкоматами. Окрім хабарництва у військкоматі ще і невиконання своїх обов’язків. 26 лютого я прийшов о шостій вечора до військкомату, де стояла величезна черга людей, тоді працівниця вже зачиняла установу. Жінка пояснювала, що їй треба додому, бо вона і так понаднормово працює за 8 тисяч гривень. На прикладі цієї установи видно до чого приводить некомпетентність і корумпованість. Ось я вже від березня отримував зарплату від військової частини, а вже аж у травні додому принесли повістку.

Я жартую, що військкомати дають змогу відкрити свою особистість кожному. Якщо ти був танкістом, то тебе призвуть у розвідку, а якщо був десантником-штурмовиком — призначать в артилерію. Це настільки некомпетентне ставлення до роботи і зневажливе до людей. Через це в армії маємо багато неефективних людей, які не на своєму місці. Це ж наче на будівництві тих, які кладуть плитку, взяли стіни штукатурити. Ну який тоді будинок вийде? По суті, війну вигрібаємо на героїзмі, волонтерах та волі сильних людей рядового і нижчого офіцерського складу.

— Ви передбачали, що українці так сильно об’єднаються 24 лютого?

— Чесно кажучи, я надіявся, що українці об’єднаються у день повномасштабного вторгнення. Однак те, що відбулось — це було вище за всі сподівання. Дуже велика повага всім, хто витримав удар у перші дні війни. Це дало віру в наш народ не лише самим українцям, а й і людям у світі. Це змусило повірити в те, що ми витримаємо, незважаючи на те, який у нас противник та у скільки разів він нас переважає, скільки жорстокості та зла принесе на нашу землю. У ці перші дні стало зрозуміло, що попри все ми витримаємо та переможемо.

— 18 серпня під час візиту до Львова президент Володимир Зеленський нагородив вас орденом «За мужність» III. Ви знали про це заздалегідь?

— Я не знав про нагородження від Володимира Зеленського, бо інакше наперед би відмовився від цього. Нам повідомили, що приїде президент за день до події, але що він (Зеленський — ред.) буде робити, в які палати заходитиме, чи кого буде нагороджувати, не сказали. До речі, роками працюючи проти засилля русскої культури в Україні, я іронічно ставився до особистості нашого президента і не збирався особливо з ним спілкуватися. Проте він поводив себе дуже адекватно, не було якоїсь особливої зверхності чи месіанізму. Нормальна людина.

Фото з соцмережі Володимира Зеленського.
Фото з соцмережі Володимира Зеленського.

Щодо нагородження, то я спокійно ставлюся до всякої біжутерії та орденів. Є люди, яким це подобається. Мені важливо, що про мене думають мої друзі та близькі, а титули та нагороди не цікавлять. До цього ставлюся радше іронічно. Відчуваю себе солдатом, якого нагородили за те, що він провтикав свій вихід Градів і його поранили. Мені ще зі школи ці похвальні грамоти та золоті медалі не дуже подобалися.

Зустріч зі Зеленським використав, як нагоду повеселитися із друзями. Коли вони приходили, ми фоткались у цій такій же позі, кожен із друзів вдавав, що він президент. Ну як Зеленський говорив, що кожен із нас є президентом. То кожен, хто до мене приходив, міг відчути себе в ролі президента: щось мені подарувати і потиснути руку

Юрко з друзями. Повторюють фото з президентом.
Юрко з друзями. Повторюють фото з президентом.
Юрко з друзями. Повторюють фото з президентом.
Юрко з друзями. Повторюють фото з президентом.

— Як ви ставитесь до прогнозування кінця російсько-української війни?

— Як випускник політології, можу сказати, що дуже мало прогнозів здійснилися. Я не професійний військовий і не лише не є екзорцистом та екстрасенсом (жартує, — ред.), щоб щось розказувати, чи прогнозувати як закінчиться війна. Ну з того, що я розумію: ніхто не буде психопата з атомною зброєю заганяти в глухий кут, бо він може її застосувати. Тобто це означає, що ми будемо виснажувати росію. Наше завдання якомога більше ослабити ворога. З огляду на це, війна може бути довгою. На жаль. Всупереч всім прогнозам: веселим та не дуже

, — нам треба бути готовими до довгої війни.

Узагалі нам потрібно перебудовувати своє життя з розрахунку на те, що є ненормальний сусід-садист. Тепер в кожного українця мають бути дві професії: одна цивільна, а друга — військова. У 2014 році я всім друзям повторював, щоб оформляли та купували зброю, бо треба мати зброю. А тепер кажу, щоб опановували якусь військову професію. Гірше від цього не буде. І треба бути готовим, що ця війна може йти роками, але я радий буду помилятися.

— Що на вашу думку станеться з рф після нашої перемоги?

— Я сподіваюсь, що російська імперія розпадеться на різні держави. Очевидно, зі складу, так званої федерації повиходять кавказькі протодержавні утворення. російська імперія розпадеться на кілька держав, але це не швидкий та не простий процес. Для нього треба очевидно нашу перемогу, і зміну свідомості самого населення, не росіян. Потрібно, щоб почались рухи за відновлення своєї незалежності і якість антидержавні рухи. Це має бути настільки сильний і болісний струс, що важко уявити всі побічні його наслідки. Імперія, яка розширюється, мусить розпастися. Перед російською імперією стоїть перспектива розпаду. Наскільки він буде болісний, ми побачимо. Основне, щоб після нашої перемоги російська федерація була позбавлена атомної зброї, і це треба вимагати. Не тільки контрибуцій та репарацій, а й позбавлення атомної зброї, бо в сусіда-п'яниці з сокирою, який кидається на людей, треба цю сокиру забрати.

— Які плани після реабілітації?

— Я думаю вести діяльність на культурному фронті. Є плани та робота, над якою ми (команда Опери-міф «Ukraine — Terra Incognita») зараз працюємо. До якої я долучаюсь, навіть перебуваючи у шпиталі. Останній час перед масовим вторгненням змогли використати для того, щоб створити унікальну нову українську Оперу-міф на основі найдавніших ритуальних пісень і сучасного мистецтва відеоарту, симфонічної музики фрі-джазу. Цю оперу ми присвятили захисникам України та особисто оперному співакові, Герою України, воїну Василеві Сліпакові, який загинув захищаючи рідну землю. Зараз ми продовжуємо працювати над нею. Зокрема, хочемо зробити англомовну телеверсію, щоб показати у світі суть та глибину України. І чому люди так самовіддано захищають її. Навіть ті, хто не є військовими, боронять Україну ціною власного життя, кар’єри, мрій. Залишають все, щоб відстояти кожен міліметр своєї землі.

Далі будемо думати над тим, щоб показувати оперу у світі, бо дуже важливо демонструвати досягнення своєї культури і зараз — тим більше. Культурний фронт тим і є важливий і потрібно використовувати цю можливість, поки у світі цікавляться Україною. Цією оперою ми показуємо не лише глибину культури, а те, що українці навіть під час війни можуть робити сучасні якісні мистецькі твори. Для мене опера і праця над нею є дуже важливою. Бо ця війна — це війна за ідентичність, а ідентичність базується на культурі. Це світоглядна війна. Війна культур.

Схожі новини