«Ще два роки тому малював пророчі картини»

Роботи молодого художника з Полтави Юрія Шаповала — свідчення згорьованого сьогодення. «Діти на міні», «Дівчинка з птахою»… Понад 10 робіт художник продав за невисоку ціну — аби допомогти ЗСУ. А коли намалював дівчинку, яка тягне на шнурочку «байрактар», Юрію Шаповалу зателефонували зі Стамбула — з головного офісу компанії, де виробляють ці безпілотники. Запитали, чи міг би художник продати їм цю картину. Але автор вже її продав, і гроші переказав на допомогу армії. Попросили намалювати для їхнього офісу таку ж, але більших розмірів… 17 серпня художникові Юрію Шаповалу виповниться 38 років.

— Що для вас головне у ва­шій творчій роботі?

— Бути чесним, насамперед, перед собою. І, звісно, перед людьми. Відображати те, що нас оточує, правдиво. Але не робити це нещиро і неправдо­подібно, щоб комусь сподоба­тися і догодити.

— Ваші роботи — як відо­браження сьогодення. Я не побачила у попередніх по­лотнах чогось абстрактного, химерного, казкового…

— Абстракція — зовсім інший жанр. Я пробував у цьому на­прямі працювати, але це не моє. Та й абстракцією ніколи не ска­жеш стільки, скільки можеш сказати в концептуальному жи­вописі чи у жанрових картинах.

— На одній з ваших кар­тин українка у національному строї на тарелі виносить не хліб-сіль, а восьминога…

— Ідеї, як правило, приходять від Всевишнього. А я їх лише ві­дображаю. Моя українка зустрі­чає непроханого гостя, тому винесла не хліб-сіль, а восьми­нога. Якщо уважно придивитися до картини, то за дівчиною — сухі соняшники, а поміж соняхами дивні створіння, у яких світяться очі. Не хочемо ми бачити на сво­їй землі непроханих гостей!

— Як довго працюєте над однією роботою?

— Насправді, пишу картини до­волі швидко, бо маю великий до­свід роботи на пленерах. От там, на свіжому повітрі, можна напи­сати картину навіть за дві години. І треба встигнути, бо ж потім змі­нюється освітленість. Цей досвід навчив мене працювати швид­ко. Зате можу довше думати над сюжетом, перш ніж переносити його на папір чи полотно. Якщо йдеться про велике полотно, то за день можна його зробити.

— Від моменту повномасш­табного вторгнення росії в Україну сюжети ваших картин змінилися. Багато з цих робіт продані, а кошти пішли на до­помогу ЗСУ…

— Коли ми своїм друзям, які захищають нашу землю, збира­ли на перший автомобіль, потім на ще один, а далі — на шоло­ми, я віддав багато робіт на про­даж. За час війни віддав понад десять картин. Якщо чесно, то й не рахував, тому не знаю точ­ної цифри. За картини багато не просив, оцінював свої роботи втричі дешевше за ринкові ціни. Моїм завданням було долучи­тися до збору коштів. Не можу сказати, скільки саме грошей віддав на армію, бо ж не лише за кошти з моїх картин купували необхідне на фронт. Люди також здавали гроші. От недавно на приціл для снайпера збирали.

— А загалом у яку суму оці­нюєте свої роботи?

— Маленькі з акварелі — від 100 доларів, а великі живописні роботи тягнуть і до 2 тисяч до­ларів.

— Де вас застала війна? І чи вірили, що вона все-таки буде?

— Якщо проаналізувати мої роботи, які написав ще за два роки до повномасштабно­го вторгнення, можна побачи­ти, наскільки вони пророчі. До прикладу, моя картина «Врято­вані картоплею», де люди копа­ють бульбу, а над ними пролітає ракета… Відчував, що росія на­паде, тільки не думав, що саме 24 лютого. Якраз напередодні цієї дати ми з сім’єю поїхали у Закарпаття — кататися на лижах. У нашої доньки 23 лютого день народження. Ще восени ми за­бронювали житло на цей час. Я тоді так не хотів їхати! Ніби від­чував, що щось трапиться. Коли вранці почули, що путін напав, був такий ступор! Шок! Моя се­стра тоді була у Києві. Виїж­джала до Польщі. Я хотів своїх з нею відправити, а самому по­вертатися у Полтаву і ставати на захист Батьківщини. Але за­телефонував мій товариш з Іва­но-Франківщини і запросив до себе. Сказав, що у них створю­ють добровольчі формування, то можемо з ним долучитися. Згодом ми з родиною поверну­лися все ж таки додому, бо на Франківщину тоді «прилітало» через день.

— Мене вразила ваша ро­бота «Діти на міні». Чому та­кий сюжет?

— Та бо діти зараз всі на міні і є! Ті, хто залишився в Україні, — всі у небезпеці, поки йде війна. Але у цієї картини є і «позитив­ний» момент. Діти дивляться, як тоне корабель. Той, хто розки­дав ці міни, думав, що він буде правити світом, бо він — сильні­ший. Але сам пішов на дно. На моїй картині діти, які стоять на міні, дивляться, як те зло піді­рвалося і йде на дно моря.

— Це правда, що ви за осві­тою бухгалтер?

— У мене дві освіти — медична і бухгалтерська. Так трапилося, що після медучилища я працю­вав у банку, тож треба було мати ще й відповідну освіту для робо­ти у банку. Але це було не моє.

— А художню освіту маєте?

— Ні. Це моє покликання. Цим талантом мене наділив Всевиш­ній.

— З чого усе почалося? Коли зрозуміли, що живопис — сенс вашого життя?

— Працював у силових струк­турах. А малював так — для себе. Це було моє хобі. Якось чи­тав Біблію. Зрозумів: якщо Гос­подь дає людині якийсь дар, то Він знає, яким саме даром на­городити цю людину. Мені зали­шилося лише докласти зусиль, щоб цей дар став сенсом мого життя. Почав сам вчитися, потім їздив на пленери, артрезиден­ції, брав участь у виставках… З 2015 року цим лише малюю.

— Чи є у вашому дороб­ку робота, яку б ви ніколи і за жодні гроші не продали?

— Як у тій приказці: «Ніколи не кажи ніколи». Так і я боюся ска­зати, що ніколи не продам, до прикладу, портрета своєї дру­жини. Є роботи у моїй колекції, які вважаю сильними і які мені дорогі, бо пов’язані зі склад­ними періодами у моєму жит­ті. Писав портрет Ісуса Христа. У мене хотіли його купити, але я не продав. Але якби треба було комусь допомогти фінансово, тоді, можливо, і продам.

— Знаю, маєте серію робіт, присвячену Кобзареві. Але ви подали Шевченка по-іншому, осучаснили.

— Так, я написав кілька портретів ще 2014-го. Бо того Шев­ченка, що зображений ста­рим дідом у кожусі, якого нам нав’язали комуністи, не сприй­маю. Насправді, Тарас Григо­рович таким не був. От я нама­лював Шевченка на Майдані. Планував на Шевченківські дні подавати свої роботи на Все­українську виставку. Виста­вив картину на своїй сторінці у Фейсбук. Вранці глянув, а там — море переглядів. Написав мені нині покійний Сергій Проскурня, чи не хотів би я дати свою карти­ну у його фільм, який він знімав про Шевченка. Запитав, чи маю ще якісь роботи Шевченка. От з цього все і почалося.