«Коли у моїх картинах не видно обличчя, воно завжди там «прочитується»

На полотнах художниці з Івано-Франківська Марти Пітчук є все: українська жінка-героїня, мати, берегиня, захисниця… На кожній картині «присутні» вітер, непокірність як відбиток характеру зображеної красуні. Кожен образ — вольовий, гордий, заглиблений у себе. Мисткині лише 31 рік, а вона вже має свій почерк, стиль малювання і неповторність. Про популярність творчості Марти Пітчук свідчить і та велика кількість гостей, які прийшли художницю привітати з відкриттям виставки. Коли кажуть, що і «яблуку не було де впасти», це саме про море люду на відкритті. Тріо «Шепіт», яке виконувало старі народні пісні «а капела», додало колориту події.

Попри те, що майже в усіх героїнь серії «Мотанка» закриті обличчя, насправді у кожної жінки його видно. Марта Пітчук його прописує повністю — з повіками і зіницями. Робить готовий портрет, а потім закриває його — щоб мотанка мала душу і характер, навіть якщо його і не зовсім видно.

Марта Пітчук не може згадати, коли вперше взяла до рук фарби. Бо малювала від самого дитинства, і вже тоді розуміла, що пов’яже своє життя з мистецтвом. Тоді ще не розуміла, що саме буде творити, але чітко знала, що це буде живопис. На моє запитання, чому саме мотанка стала «центром Всесвіту» творчості, мисткиня відповіла:

— Моя мама мотала мотанки. Я дивилася на їхні обличчя, і мені ще у дитинстві було цікаво: а яке б мотанка могла мати обличчя під цими нитками? Коли я придумала свою першу картину, а це збіглося з моментом, як я знайшла у Косові давнє гуцульське чільце, вирішила об'єднати це чільце з портретом мотанки. Почала малювати, однак намагалася зімітувати присутність обличчя під нитками — надати злегка контури того лиця. Довго-довго переписувала роботу, вона мені чомусь не вдавалася. І лише тоді зрозуміла: не варто імітувати. Треба обличчя повністю прописати. Що я і зробила: прописала олійними фарбами на полотні деталізований портрет з бровами, очима, носом, губами… І лише тоді повністю закрила його нитками. Такий підхід мені сподобався. Навіть, коли у моїх картинах не видно майже зовсім обличчя, воно завжди там «прочитується».

— А як довго готувалися до виставки, яку 15 листопада відкрили у Львові?

— Моя серія «Мотанка» почалася у 2014 році. За неповні десять років створила понад 100 картин. Кожна картина з цієї серії присвячена етнічному регіону, який я перед тим детально досліджую. У мене є ціла колекція одягу (верхнього одягу, сорочок, головних уборів), з якого я пишу ці картини. До кожної картини вчуся мотати ці намітки давніми способами. Подорожую музеями, беру участь в експедиціях, шукаю унікальні зразки. Виставка, яку я представила у Львові, налічує 32 роботи, що були створені за останні три роки.

— Зауважила, що ваші картини на темному тлі.

— Колись я пробувала техніку іконопису, де одяг і лики облич спочатку покриваються дуже темною фарбою, а потім їм надаються об'єми світлими напівпрозорими тонами. Цю техніку я назвала «писати світлом». Цей підхід з іконопису мені дуже сподобався, і я його перенесла у свій живопис.

— Мені так здалося, що більшість облич дуже схожі на вас?

— Навпаки, намагаюся писати жіночі обличчя так, щоб вони не були схожі на мене. Навіть коли мені позує якась натура, вони стають схожими на мене. Але це практика багатьох художників, які пишуть обличчя, трохи схожі на свої. Однак, зізнаюся, мені дуже часто пишуть жінки, що жінка на цій картині дуже схожа на її маму або на сестру. Тобто у цих картинах люди впізнають себе. Я так і намагаюся робити ці образи, щоб вони не були схожі на когось конкретного, щоб хтось впізнавав у цих портретах частинку себе.

— Мене особливо вразила картина «Маріуполь»…

— Цю картину я створила у перший рік великої війни. Мені тоді здавалося, що мистецтво має бути спрямоване на популяризацію всього українського, щоб підтримувати український народ у важкий час і щоб українських творів ставало ще більше. Коли сталася трагедія у Маріуполі, мене це сильно пройняло. Ця моя «Мотанка» вкрита дзвонами, які дзвенять. Це звернення до всього світу: дивіться, що у нас відбувається. У неї під ногами «Азовсталь», що палав у вогні, але моя героїня йде і не обпікає своїх ніг.

— Але ви не лише пишете картини. Знаю, що з чоловіком Юрієм створюєте мурали…

— Мурали належать моєму чоловікові - це він створює ескізи. Я ж йому лише допомагаю. Але у нас об'єдналися техніки малювання. У різних містах, де ми писали мурали, Юрій малює жінок у традиційному національному вбранні, що притаманне тій чи іншій місцевості. І вже на сьогодні маємо близько 20 таких творів.