«Картина не може стояти за шафою — вона тоді нежива. З картинами треба розмовляти»

Рік тому відомий український художник Орест Скоп планував зробити грандіозну виставку до 70-річного ювілею, який припадає на 5 липня. Але ці мрії перекреслила війна. Палац мистецтв у перший же день повномасштабного вторгнення перетворився на штаб гуманітарної допомоги. Але, як кажуть, життя триває, зокрема і культурне: двері відкрили театри, концертні зали, і Орест Скоп вирішив втілити у життя попередні плани. Тож у Палаці мистецтв 5 липня відкрилася виставка — його і брата Левка, також відомого художника та іконописця.

— Нещодавно Левко переніс дуже складну операцію, — розповідає пан Орест. — Перед операцією мав намір організувати виставку «Ікони і війна». Розповідали йому наші воїни, що якось ікона впала, вони її схопили і вибігли з бліндажа, а за мить туди прилетів рашистський снаряд… Казали, що то Левкова ікона врятувала їм життя. Тоді я намовив брата зробити виставку його ікон і фотографій, які йому надіслали наші захисники з фронту. І Лев почав малювати нові ікони. Це мене настільки піднесло, що вирішив не відмовлятися від своєї виставки. До речі, це наша перша спільна виставка!

— То на виставці роботи за останній час?

— У мене багато незакінчених робіт, бо до 70-річчя планував виставити картини великих розмірів — два на три метри. Але зараз у моїй майстерні живуть люди зі сходу, а я працюю на кухні. Тому довершити почате немає змоги. Я представив козаків-мамаїв, які особливо на часі. У мене є картина — Мати Божа, яка покриває хлопців омофором. Так, вона покриває мамаїв, але насправді — це українські сини, які захищають нашу землю. Малюю чесний образ Покрови з Мамаєм. Картина морально не може старіти.

— Ваші роботи легко впізнаються за почерком, особливо мамаї. Як і коли з’явилася ідея малювати козаків-мамаїв?

— Коли я вчився у школі, мій товариш розповідав, що у них вдома висіла картина з кобзарем-мамаєм: дівчата заглядають, козаки йдуть на війну… Потім прийшли люди з музею і сказали, що картину треба віддати у музей. У моїй голові ця картина намалювалася. Тоді ще не знав, хто такий Мамай. У 80-ті роки прочитав про страчених кобзарів, це настільки вразило, що постановив собі: на кожну душу страченого кобзаря намалюю одного Мамая. Коли починаю малювати, відчуваю, як та душа входить у картину. Тому мої Мамаї всі різні, бо це ж різні душі.

—  Ви номери ставили на кожній картині…

— Так, ззаду. Одного разу мені наснилося, що ті козаки кажуть: «Ми що, у концтаборі, що ти нас нумеруєш? Ми — вільні люди!». І тоді я розкреслив на одній картині 300 клітинок, і коли малював одного Мамая, замальовував на цій картині одну клітинку. Замалював уже всі. Але намалював картин більше. Потім з’ясував, що стратили 360 кобзарів.

— Продавали з тієї колекції картини?

— Комусь продавав, а якщо бачив, що людина інтелігентна, але не має за що купити, то просто дарував. Від щирого серця. Мамая не можна ні продати, ні купити. Він може образитися! Картини хочуть, щоб з ними спілкувалися. Якщо картина стоїть за шафою, вона не живе. Картина має висіти в хаті, з нею треба спілкуватися. Картина має свою енергетику.

— Коли ви зрозуміли, що написання картин стане сенсом вашого життя?

— У нас є така фотографія, на якій я сиджу поруч з бабцею. У мене, малого, на шиї зав’язаний бантик. Моя бабця казала: «А той буде художником!». Це бабця наврочила моє майбутнє. Не знаю чому, але усі знали, що я — художник. Мій стрийко Михайло наприкінці 50-х років повернувся з Сибіру. Він був шевцем. Якось я його попросив, щоб зробив мені «катапульку», бо так вже мені хотілося постріляти. Він зробив мені таку класну, якої у селі не мав ніхто з пацанів. А потім цей мудрий чоловік взяв мене за руку і повів у поле. Там колоситься пшениця, ростуть маки і волошки, а у небі жайворонок літає. Стрийко запитує: «Оресте, у кого будеш стріляти?». Показує на квітку, на пташку і на пшеницю. Я на все відповідаю, що не можу стріляти у це, бо ж воно все живе. І стрийко взяв ту «катапульку» і розламав навпіл. Привів мене у магазин, купив альбом з фарбами і сказав: «Ти — художник».

Ще мені закарбувалося, як до моєї бабці приходило багато односельчан, розповідали про все на світі. І, що дуже дивно, усі ці люди вміли грати на скрипці. Хтось один грає тужливу мелодію, а інший розповідає, як то було. Мені здавалося, що грати на скрипці — це так просто. Бо так виглядало, що то тільки смичком треба тягнути. Взяв скрипку і хотів заграти «Їхав козак за Дунай…», але, окрім сухого скрипу, не міг видати жодного нормального звуку. А стрийко сказав: «Ну, я ж казав, що ти — художник».

— Ви стали художником, як і ваш брат Левко Скоп. Чи не ревнуєте один одного до мистецтва, до слави? Чи не заздрите один одному?

— Нема про що заздрити. Я дуже люблю свого брата. Знаю, що і він мене любить. Ми підтримуємо одне одного. Ми обидва працюємо для України. Левко йде своїм шляхом, я — своїм. Ми абсолютно різні у творчості. У нього божественні образи, які сходять згори і допомагають людям. Я можу лише неймовірно тішитися, що він такий талановитий. А ще він написав і видав три книги. Левко дослідив, хто намалював Пересопницьке Євангеліє, написав про це книгу. Це — відкриття.

— Художники — народ ранимий. Життя не завжди минає у райдужних тонах. Як ви особисто переживали творчі невдачі і що давало вам сили виходити із ситуації?

— Галю, моє прізвище Скоп. Є такий орел — скоп. Цей птах ловить рибу на льоту і нею харчується. На нього часто нападають різні тварини, які не можуть впіймати рибу. І цей орел-скоп свою здобич легко віддає, бо знає, що за хвилю впіймає іншу. От і я собі колись так подумав: якщо у мене хтось хоче забрати якийсь елемент моєї творчості, чи ще випадає якесь непорозуміння, я це легко відпускаю. Бо у мене ще стільки цікавого! Буває таке, що у мене щось творчо не виходить. До прикладу, хтось просить, щоб намалював йому Мамая. Я його малюю, а Мамай втікає. Я вже переконався: якщо ця людина недобра, то Мамай буде втікати. Є енергетичні потоки, присутні у творчості.

— Доля піднесла вам щедрий подарунок — дружину Лесю, молоду і вродливу. Як ви познайомилися і чи довго домагалися її руки?

— Історія нашого знайомства — новела на рівні індійського кіно. Так склалося у житті, що десять років я жив сам, після розлучення. У моєї сестри був день народження. Я був трохи «під шофе», коли зайшла сусідка. Я запитав: «Лесю, якщо ви важите 52 кілограми, то ви мені підходите». І вона відповіла, що важить 51,5 кг. А я у той час малював у Віжомлі запрестольну ікону. Кажу: «Ви мені підходите — як образ. Ви погоджуєтеся?». І вона відповіла: так. У Лесиній родині п’ятеро дітей. Батько мріяв, щоб народився хлопець і став священником. Народилася дівчинка Леся. Згодом тато сказав Лесі: «Ти ніколи не будеш за престолом». А я запропонував Лесі бути за престолом.

До розмови долучилася дружина пана Ореста — Леся:

— Тато відійшов 1999 року. Я завжди знала, що у Бога нема нічого неможливого. Коли ми випадково зустрілися з Орестом і він запропонував мене намалювати на образі, я не відразу погодилася. А коли почула, що це у церкві села Віжомля, мені аж дихання перехопило. Бо це село поруч зі селом, у якому народилися мої батьки! Я зрозуміла, що це знак. А ще пригадую, нам на роботі видавали перші зарплатні картки. Це був приблизно 2004-й. На карті стояло моє прізвище і намальований… козак Мамай. Я ще тоді навіть не була знайома з Орестом.

— Пане Оресте, вас не лякала велика різниця у віці?

— Мене нічого не лякало. Закохався у неї — і все. Я навіть про це не думав.

— У шлюбі з Лесею у вас народився син — талановитий хлопчик, який також малює. Але після закінчення 4-го класу у нього виявили хворобу. Що вам допомогло пережити цей жах?

— Ми з Лесею якось так зблокувалися з величезною вірою у перемогу. Леся, коли почула діагноз, сказала: «Все буде добре. Бо інакше просто не може бути». Коли після операції мені дозволили зайти в реанімацію і я почув від сина: «Тату, забери мене звідси, бо тут медсестри матюкаються», зрозумів, що справді все буде добре.

— Ви гарна і щаслива пара. Може, знаєте якийсь рецепт щастя?

Леся: Не можна змінити людину, але дуже добре, якщо люди не заважають одне одному. От бачу я, що Орест малює, йому це подобається, він цим живе. І мені це також подобається. Можу йому щось підказати, але ніколи не втручаюся у його роботу кардинально. Мені з Орестом цікаво, він освічений і мудрий, добрий, позитивний.

Орест Скоп: Усе від Бога. Ми одне одного розуміємо з пів слова. Коли у людей є спільна мета і вони йдуть до неї разом, тоді вони й будуть щасливі.