«Моя задача: щоб піхота ворога до наших хлопців не дісталася»

Свій позивний Ярослав (ім'я змінене) обрав у прив’язці до рідного Львова (Лемберг — німецькомовна назва міста). Військовослужбовцю 30 років, він молодший сержант, командує відділенням. Днями хлопець вирвався додому у відпустку, тож ми скористалися нагодою, аби зустрітися з ним.

Рятував тварин з прифронтової зони

— Мій цивільний бекграунд, якщо брати роботу, доволі різноманітний, — говорить Ярослав. — Займався проєктами у галузі туризму, останнім часом працював у ІТ-сфері. Нині цей досвід стає у пригоді. Коли 24-го лютого мені зателефонувала мама і сказала: «Сину, прокидайся — почалась війна» — це не було для мене несподіванкою. Так, це була страшна звістка, але жити в постійній тривозі й очікуванні війни здавалося ще важчим.

Разом із однодумцями він започаткував невеличкий волонтерський фонд. Кошти з нього витрачали на порятунок домашніх тварин. Перевозили з прифронтових територій до західних областей залишених напризволяще котиків і собачок. Так минав місяць за місяцем. Лінія фронту, тим часом, змінювалася не на нашу користь, хлопці на нулі виснажувалися й потребували заміни. Ярослав зізнається, що, зрештою, не став боротися із власним сумлінням і одного дня подав заяву на зарахування його у військо.

— В 125 бригаді від самого початку її створення служить мій дядько. Коли йдеш у новий колектив, то хочеш, аби там був хтось із твого близького оточення. Це допомагає швидше адаптуватися. Тож я не став випробовувати долю через ТЦК — бо хтозна, куди потім потраплю із навчального центра — і зателефонував своєму родичу. Він познайомив мене з командирами, розтлумачив, які документи слід мати. Я написав заяву в 125-ку, отримав рекомендаційного листа, пройшов ВЛК і поїхав на навчання, — згадує наш співрозмовник.

Навчання на «крило» і жодної «совкової» спадщини

Маючи за плечима досвід роботи над ІТ-проєктами, Ярослав вирішив стати фахівцем із безпілотних систем. Іншим аргументом на користь такого вибору стала його цивільна практика керування дронами. Річ у тому, що з початком великої війни львів’янин та його знайомі поставили собі за мету опанувати навички операторів найпростіших FPV- дронів. (First Person view — «від першої особи» — квадрокоптери, які широко застосовуються Силами Оборони як ударні засоби; здобули свою популярність через доволі низьку вартість).

Почали з невеликої локальної спільноти, що згодом переросла у досить потужний хаб обміну інформацією, а багато з учасників або долучилися до захисників, або продовжують роботу на волонтерських засадах щодо проєктування нових дронів чи навчання цивільних операторів.

— Ідучи на службу в 125-у бригаду, знав, що потраплю до РУБпАК (рота ударних безпілотних авіаційних комплексів, — авт.), — продовжує мій співрозмовник. — Навчання з базової військової підготовки і за фахом проходив за проєктом Drone Force (рекрутинговий центр Сухопутних військ ЗСУ, — авт.). Скажу, що при відборі на кандидата чекають непрості, але посильні тести.

Базове й фахове навчання Ярослава тривало кілька місяців. Розповідаючи про своє перебування у Drone Force, він віддає належне професійному рівню її викладачів. Усі вони — люди з бойовим досвідом і відповідними знаннями. З позитивного: «радянської» армії як такої там не було. Звісно, курсанти дотримувалися статуту й ходили у добові наряди, але це норма, бо кожне військо засноване на дисципліні. Із кількох напрямків фахової підготовки він обрав так зване «крило» (безпілотник літакового типу, переважно розвідувальний дрон із дальнім радіусом дії). Це один із найактуальніших та найскладніших напрямів підготовки аеророзвідників.

«Крило» - це вищий пілотаж!

— Чому «крило», а не, скажімо, «бомбер» чи «FPV»? Бо це круто! У цивільному житті ти просто так не навчишся керувати великим безпілотником. Це переважно військова спеціалізація. Ті ж «мавіки» — вони повсюди. Купив і літаєш. До того ж, «крила» працюють на значно більших відстанях. Це — вищий пілотаж. Деякі мої колеги вже стали дуже авторитетними пілотами. Вони літають нищити ворожі НПЗ (російські нафтопереробні заводи — військові цілі для українських БПЛА, — авт.). Тому мені є, куди рости, — говорить військовий.

У роті ударних БпАК 125-ї обр Ярослав служить з осені 2024 року. На молодого фахівця зі здібностями комунікатора тут чекали. Командири призначили його черговим по КСП (командний спостережний пункт) за напрямком БПЛА. Робота виявилася складною, виснажливою і відповідальною. Йому як черговому довелося координувати вильоти своїх екіпажів, взаємодіяти з бригадними підрозділами і «суміжникам». Він мусив пропускати через себе купу інформації, аналізувати її, швидко знаходити правильні рішення.

— Зараз у мене ще більше обов’язків, бо командир відділення взводу РУБпАК, молодший сержант, — каже Ярослав. — Мені імпонує, що мої знання, вміння й навички, а також мій цивільний досвід, тут цінують. До моїх думок прислухаються, мені довіряють. І так із кожним бійцем. На прикладі свого підрозділу бачу, як українська армія відходить від старих і неефективних методів управління процесами й людьми.

Пілотом-віртуозом можна бути і в 50

Львів’янин віддає належне професійній майстерності своїх колег і фахівців з інших бригад. Згадує, як під час одного чергування спостерігав за відеотрансляцією роботи екіпажу суміжного підрозділу. Український «мавік» наздогнав ворожий дрон, піднявся над ним, випустив сітку, в яку той і заплутався. «Полоненого» доправили в розташування Сил Оборони. Нині це не одиничні епізоди із так званої «війни дронів», а стала практика. Втім, ворог теж працює над втіленням різних «ноу-хау».

— Це постійне змагання. Воно жорстоке, бо то війна. У чомусь ми випереджаємо росіян, десь вони мають перевагу. Між собою ми, українські пілоти, теж по-хорошому конкуруємо. Існує такий стереотип, що операторами БПЛА здатні бути лише молоді люди. Колеги з інших бригад дивуються, коли дізнаються, що в мене у команді є дядьки, яким по 50 років. Вони прекрасні пілоти. Також у нас є дівчата, які класно літають і вражають ворога, — розповідає Ярослав.

Він говорить, що попри успішну роботу його команди їй бракує людей — пілотів і водіїв. Тому ці вакантні посади чекають на своїх кандидатів. Війна би набагато швидше скінчилася, якби до нашого війська долучилося якомога більше українців, певен боєць із позивним Лемберг. До речі, серед його друзів і знайомих мало лишилося тих, хто нині не у війську.

— А ті, що поки не там… — хлопець усміхається. — Зараз я у відпустці, то маю змогу мотивувати їх. Кажу: «Ходіть до мене, для вас це не буде ТЦК і подальша лотерея, у вас усе буде гаразд. Схід не такий страшний, як здається. І на війні можна мати комфорт. У нас є чергування і є відпочинок». Люди більше бояться не самої служби, а зустрічі з представниками ТЦК. Це незрозумілий і необґрунтований страх. Зрештою, не треба чекати, доки вас зупинять на вулиці. Свій шлях у військо можна обрати самому. Я цим шансом скористався — пішов у частину, яку обрав, і на посаду, яка цілком відповідала моїм запитам.

«Хлопці в окопах втомилися набагато більше за мене»

Свою службу в РУБпАК Ярослав називає роботою з підвищеним ризиком. Зізнається, що інколи важко долати банальну втому. Адже на ногах доводиться бути цілодобово з невеличкими перервами на відпочинок.

— Та коли думаєш про наших хлопців, які сидять в окопі, усвідомлюєш, що вони втомилися набагато більше за тебе. Розумієш, наскільки важливо зробити так, щоб піхота ворога до них не дісталася. Тому знаходиш у собі сили працювати далі. Потім приходиш із чергування, доповзаєш до ліжка і, щойно голова торкається подушки, миттю засинаєш, — розмірковує командир відділення.

Про свій вибір долучитися до Сил оборони він ні миті не шкодує. А про своє післявоєнне життя не загадує. Каже, то надто далеко у часі. Припускає, що міг би побудувати свою кар’єру і в армії.

— Те, чим я займаюся, мене надзвичайно мотивує. Я отримую задоволення від роботи з безпілотними системами. Хотів би впроваджувати нові практики, постійно навчатися. Це круто. Мрію, щоб про наш підрозділ говорили. А ще сподіваюся, одного разу ми працюватимемо у взаємодії з такими відомими бригадами на кшталт «Птахів Мадяра». Для мене це було б честю. Але для цього треба ще багато працювати, — підсумовує нашу розмову боєць 125 бригади із позивним Лемберг.

Наостанок — про собаку й кішку

«Якби не наші домашні тварини, моя би дівчина теж була би зі мною у війську, — говорить Ярослав. — Вона добре знається на комп’ютерних технологіях і як географ уміє працювати з мапами — гадаю, спокійно би знайшла собі роботу у Збройних Силах. Наша собака дуже тішилася, коли я приїхав у відпустку. Це звичайна дворняга, яку нам волонтери з-під Бахмута привезли. Динькою назвали. Чому так? Не знаю — Динька і все… Максимально соціальна тварина. Виходиш на 5 хвилин із будинку — вона вже „друкує оголошення“, що пропав її власник. Ще є кішка — теж зі сходу. Свого часу біля неї арта прилетіла, один осколок зачепив хребет тварини. Не відомо, як вона вижила. Довгий час просто лежала, зараз повзає на передніх лапах. Ми її забрали до себе, бо розуміємо, що таких тварин мало хто готовий доглядати».

Розмовляв Олександр Шульга