Передплата 2024 ВЗ

«Поки одні орки мене допитували, інші „шмонали“ будинок. У сина вкрали 15 тисяч, а у тещі витягнули з гаманця 800 гривень»

Ексклюзивне інтерв’ю з «батьком» херсонського міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» Олександром Книгою

Олександр Книга
Олександр Книга

Директора-художнього керівника Херсонського театру музичної драми імені Куліша Олександра Книгу називають менеджером. Бо саме завдяки йому жителі Херсона і навколишніх міст полюбили театр. Якщо 30 років тому в залі сиділо не більш ніж 15 осіб, то з часом ситуація змінилася — вистави з аншлагом стали звичним явищем для колективу театру.

Ми з паном Олександром зустрілися у Львові. Він змушений був евакуювати родину з Херсона. З перших днів війни просився у територіальну оборону, але у військкоматі сказали «застарий» (пану Олександру 63 роки. - Г. Я.). А після того, як російські окупанти забрали Олександра Книгу в полон і намагалися схилити на свій бік, постановив: треба рятувати родину…

— Пане Олександре, вас називають менеджером театрального мистецтва. Чому?

— Коли я 1989 року обійняв цю посаду, був іще Радянський Союз. Тоді все було планово, у театр ходили «строєм». А далі настали 90-ті, які внесли свої корективи — люди не мали зарплати, у театрі настав колапс. Ми грали виставу на 10 глядачів у залі. Уявляєте? На сцені — 100, а у залі 10. Пригадую, телефоную комерційному директору: «Ну, що там?». І він мені відповідає: «Веселенько». Це означало, що у залі аж 15 осіб… Якось я сидів на нараді й почув, що у місті 65 шкіл, у яких навчаються близько 65 тисяч учнів. Повертаюся у театр і викликаю комерційного: «Геннадію, 65 тисяч учнів! Навіть якщо дадуть по гривні, це ж буде 65 тисяч! Шалені гроші». І запропонував залучати школу. Придумали День театру у школі — цілу програму. Вранці у театрі казочка для молодшої школи, а після обіду — вистава зі шкільної програми для старшокласників.

— І все пішло легко?

— Та де там! На перших нарадах мені демонстрували, з чого школярі стріляли у диригента оркестру… Тоді вирішили на початку вистави виходити до дітей і пояснювати, що таке театр. Одне слово, проводили театральний лікнеп для школярів. З часом нам удалося переламати ситуацію. Діти почали реагувати на вистави, пригадую, після «Ромео і Джульєтти» дівчатка чекали на Ромео, щоб взяти у нього автограф. Я радів: зали були заповнені. А через кілька років ми отримали вечірнього глядача — діти, яких ми виховували, підросли і почали родинами ходити до театру. На вході перед виставою грав оркестр, а я перед прем’єрою виходив у фраку і зустрічав глядачів.

— Вистави у вашому театрі грали українською?

— Україномовних вистав у нас було більше, але були й російською мовою. Останні 15 років у касі вже не запитують, якою мовою грають виставу. Ми не писали гасел, а просто свідомо робили класний український продукт. У нас з’явилося п’ять сценічних майданчиків у театрі, тож глядач міг собі вибрати виставу на свій смак.

Я навіть від управління освіти отримав звання «Відмінник народної освіти» — за те, що програма, яку ми втілювали, дала результат. Ми виховали свого глядача. Це факт, яким я пишаюся.

— Ви є «батьком» театрального фестивалю «Мельпомена Таврії», який створили 1999 року. Як народилася ідея створення такого фестивалю, що за чотири роки вже став міжнародним?

— На той час у нас був дуже відомий фестиваль «Таврійські ігри». Давно знаю Миколу Баграєва — засновника цього фестивалю, допомагав йому на «Таврійських іграх». І коли я натякнув, що хотів би організувати театральний фестиваль, Баграєв мені допоміг — дав режисера, менеджерів та ще й профінансував перший фестиваль! Тоді участь брали десять театрів. Відбувався фестиваль у двох містах — Херсоні і Миколаєві. Пригадую, дехто тоді запитував: «А вас ще не закрили?» (театр). То я запропонував людям у сценічних костюмах вийти на площу, пройти містом, щоб показати — наш театр живий! І коли ми зібралися на площі, прибіг мене шукати секретар голови ОДА: «Вас викликає голова ОДА». Біжу до губернатора, а він мені: «Ви що, на страйк вийшли?!». Пояснюю, що це карнавал, фестиваль… Це стало фішкою, і вже усі наступні роки відкриття ми робили на цій площі, що має назву Свободи. А торік на відкритті на площі зібралося близько восьми тисяч осіб.

— Які країни брали участь у фестивалі?

— Загалом 15 країн — Польща, Румунія, Португалія, Угорщина, Грузія, Ізраїль, Вірменія тощо. Завдяки фестивалю ми багато років поспіль їздимо на гастролі … без декорацій. До прикладу, їдемо у Португалію, а нам там готують декорації! А коли вони до нас приїжджають, то платимо тією ж монетою — не привозять своїх декорацій. Це величезна праця, але ми давно асимільовані у європейський театр. Ми змушуємо і плакати, і сміятися навіть того глядача, який не розуміє мови.

— Але усе змінилося в один день. Знаю, що рашисти, які прийшли «асвабаждать» Херсон, забрали вас у полон. З якою метою вас полонили? Може, вас хтось «здав» за проукраїнську позицію? Як удалося врятуватися?

— Я — громадський діяч, депутат обласної ради, ми виходили на мітинги. У соцмережах я поширював усі матеріали, що стосувалися війни, писав про життя херсонців. Мабуть, і справді хтось навів, бо я живу не у Херсоні, а за 17 кілометрів від обласного центру. 30 років їжджу з Олешок до театру. Через місяць від початку війни, 23 березня, ми прокинулися від гулу машин, а коли я виглянув у вікно, побачив: стоїть броньований КамАЗ, з якого кулемет «дивиться» у наше вікно. Зрозумів, приїхали до нас. Двері їм відчинила дружина. Запитали, чи саме тут живе Книга. Ті, що прийшли мене арештовувати, сказали, що я роздавав гроші на мітингу. Так, я був на мітингу в Олешках, бо до Херсона доїхати було неможливо, але грошей не роздавав — нашим людям платити не треба, вони самі виходять.

— Багато орків приїхали по вас?

— Коли я вийшов на вулицю, стояло три бронетранспортери, з десяток чорних джипів з літерою Z, усе подвір’я оточене автоматниками, вулиця перекрита, на сусідській недобудові сидів снайпер… Моє затримання нагадувало крутий бойовик.

Сказали, щоб вийшли усі, хто є в будинку. Мене завели у мій робочий кабінет, а самі почали «шмонати» дім. Перевернули все. Син збирав гроші на новий телефон — забрали 15 тисяч гривень. У тещі з гаманця — 800 гривень. Пляшку горілки вкрали. Один з них наступив мені на ногу: «Будєш харашо вєсті сєбя, будєм харашо гаваріть». І почалася бесіда. Мені закидали, що я організатор мітингів, що мають «свєдєнія».

— Страшно було?

— Неприємно. Але вдома ніхто не плакав, навіть наша найменша дитина (в Олександра Книги п’ятеро дітей. — Г. Я.). Старший син на той час з родиною поїхав до тещі.

— А чому раніше не вивезли родину у безпечне місце?

— Сподівалися, що все скоро закінчиться. Попри те, що навколо бахкало і гриміло, вірили, що за кілька днів війна закінчиться. Ми знали, що наші не здалися, дають відсіч. Чоловіки організувалися, і ми почали патрулювати вулиці вже наступного дня від початку війни. Якщо раніше знав сусідів «зліва-справа» і навпроти, то під час патрулювання перезнайомилися всі.

— Але повернімося до затримання…

— Так, посадили в машину, повезли у Херсон. Дорогою у машині грало наше радіо, саме звучала пісня «Байрактар». Один каже: «Ви так много патріотічєскіх пєсєн понапісалі». Відповідаю, що нація у нас співуча. «Пачєму ви нас називаєте оркамі, а пєсні у вас с матюкамі?». Відповідаю: «Час писати такі пісні». Привезли в СІЗО, натягнули шапку на очі, руки за спину, і повели у камеру. Повитягали шнурівки з черевиків, забрали ремінь зі штанів.

— Вас били?

— Богу дякувати, ні. Знаєте, я ніколи не читаю жодних рекомендацій. А цього разу прочитав перед цим пост колишнього кологи ОДА: «Як поводитися, якщо вас затримали». Там було написано, що оркам не можна довго дивитися у вічі, не треба заперечувати й пискувати… І от я сиджу у камері в куточку і починаю згадувати той пост. Потім відчинилося віконечко, особа у балаклаві з вузькими очима запитала: «Ти кто?». Кажу — директор театру. «За что забрали, знаєш?» — «Не знаю». — «Будєш сєбя харашо вєсті, будєм карміть».

— Годували?

— Та де там! Забрали на допит. Відкачали пальці, взяли аналіз з рота якимось квачем, сфотографували з усіх боків і знову привели у камеру. За якийсь час по мене знову прийшли. І знову був допит. Це вже, мабуть, був феесбешник. І знову почалася розмова про мітинги. Роздавав гроші — не роздавав… Говорили з обіду аж до вечора. Не мав годинника, тож не можу сказати, скільки це тривало, але довго. Він мене переконував, що треба агітувати за росію, адже «ми братья», на що я йому відповів, що брати на танках не приїжджають. Ми говорили про театр, я йому розповідав про фестиваль «Мельпомена Таврії», про те, що російські театри також колись брали участь у ньому… А далі він запитав, чи є у мене де переночувати у Херсоні. І пішов вирішувати «оргвопрос» щодо моєї доставки у центр міста. Віддали мій портфель, ноутбук, планшет, який забрали у доньки, мій телефон і паспорт. Натягнули шапку і посадили у машину. Кажуть: зараз зупинимося, дорахуєте до десяти, а тоді знімете шапку. Дорахував до десяти, вони поїхали, знімаю шапку, а я дуже далеко від театру. Черевики без шнурівок, ременя нема… Почалася паніка. Але згадав, що недалеко живуть друзі, то попрямував туди.

— Тепер згадуєте це як страшний сон…

— Потім ще був телефонний дзвінок від того феесбешника. Але я не брав слухавку. А потім ще і ще. Згодом таки взяв, у мене саме був день народження. Просили приїхати у Херсон на бесіду. Приїхав. Знову переконували, дозволили відкрити театр, але усі вистави узгоджувати. Я розумів, що жити спокійно не дадуть. Евакуював дружину і наймолодшу доньку, вмовив старших синів, щоб вивозили свої сім’ї. Вони виїхали в останньому «коридорі». Потім тиждень нікого не випускали. Вдома залишилася лише теща. Не захотіла їхати. Та й вдома собака, наш кіт і кіт сина, то треба пильнувати.

— Чула, у війську ви були чудовим снайпером…

— Я був артистом — з першого класу. У мене навіть кличка була «Артист». Завжди когось розігрував, та й вів усі концерти у школі. Після десятого класу військкомат скерував мене отримувати професію у Морську школу. У мене тато — професійний радист, усе життя працював на Чорноморському риболовецькому судні радистом. От і я отримав професію радиста. Коли прилетів у Владивосток служити, йшов на підводний човен як радист, але на останній комісії у мене був тиск нульовий. І я потрапив у морську школу Владивостока, де навчав радистів. А як я став снайпером? Після армії займався зимовими видами багатоборства. От там я і стріляв непогано — 98 зі 100.

Схожі новини