«Їхня кровожерливість і безжальність до Маріуполя через те, що місто в 2014 р. не підкорилося росії…»

«Там пекло, там катастрофа, про яку знає увесь світ. Але ніхто не має достатньої рішучості, щоб допомогти зупинити катастрофу в цьому місті та в інших містах нашої держави», — сказав Зеленський в одному зі своїх відеозвернень до європейців.

Волонтерка Віра Хвуст на своїй сторінці у Фейсбуці опублікувала декілька історій мешканців Маріуполя.

Процитую розповідь 16-річної дівчинки Каті (ім'я змінено):

«Я колись закохалася в хлопця, а він у мене — ні. Я думала, що це боляче… А виявилося, боляче, коли твоя мама помирає у тебе на очах. А 5-річний братик все до неї підходить і каже: «Мамуся, не спи, ти замерзнеш». Ми ніколи не потрапимо до неї на могилу. Вона так і залишилася у сирому та темному підвалі.

Ми ходили в туалет, спали, їли залишки їжі в цьому підвалі. А якось дядько Микола зловив голуба. Це був п’ятий, чи шостий день, і ми його спекли та їли. А потім нас всіх «рвало». Мама трималась до останнього, за три дні до нашої евакуації вона померла… Я ненавиджу росію.
Я повернусь у Маріуполь. І буду жити на тому самому місці. І буду спускатися щоразу, в один і той самий день, в підвал нового дому і класти квіти…".

«Про обстріли Маріуполя у 2015 році трубили усі українські та закордонні ЗМІ»

У соцмережах я побачила обвуглений будинок маріупольської журналістки Марини Молошної. Вона писала, що у квартирі залишилися її коти, за якими приглядає друг, що живе по-сусідству. Марина попросила його, щоб він випустив тварин на вулицю (це було ще до того, як побачила будинок спаленим). «Чи встигнув він це зробити і взагалі чи живий мій друг, я не знаю», — написала Марина.

А ще дуже шкодувала, що у спаленій квартирі залишилися її вишиванки.

Я зателефонувала до Марини Молошної. Їй 23 роки. Зараз вона служить у батальйоні територіальної оборони Києва разом зі своїм хлопцем.

Наступного дня після повномасштабного вторгнення, її, як проукраїнську журналістку, вивезли з міста. Вона розповіла мені, яким Маріуполь був до війни, і чому рашисти знищують місто дотла.

— Я родом з Сумської області, півтора роки тому переїхала до Маріуполя, — каже Марина. — Але місто добре знаю, щоліта приїжджала на море, у гості до родичів та друзів. Це місто було для мене рідним ще з дитинства. Відчуваю себе маріупольчанкою.

— Прочитала результати соцопитування, яке проводив у травні 2021 р. Міжнародний центр оборони та безпеки Естонії. Вони опитали 400 маріупольців, і частина з них вважає, що живе в радянському союзі…

— Літнє покоління ностальгує за срср. А насправді за своєю молодістю. Звісно, що багато з них передають свої симпатії дітям. Але 86% опитаних сказали, що нічого у цьому напрямку не робили. Мітингів не організовували. Це пасивні люди. Хтось з них виїхав в росію чи «днр». А Маріуполь, тим часом, розвивався в проєвропейському напрямі.

— Якою була буденність маріупольців?

— Місто промислове. До війни на металургійних заводах працювало 15−20% жителів. Місто стрімко розвивалося. За останні роки повністю оновився транспорт. З’явилися зручні тролейбуси з пандусами. У місті красиві площі, парки. Європейці вкладали великі інвестиції у інфраструктуру.

— Я слухала розповідь журналістки, яка не так давно переїхала до Маріуполя, що у місті було чути постріли з боку «днр». Хоча місцеві до цих пострілів уже звикли…

— Лівий берег Маріуполя розташований кілометрів з десять від центру міста. На його околицях — села, поруч — лінія фронту. Тому обстріли у місті було чутно. У 2015 р. на лівому березі відбувся обстріл мікрорайону «східний» (до цього часу військових дій на лівому березі не було). Стріляли по житловому кварталу з «градів». 30 людей загинуло, близько сотні отримали поранення. Це вперше, коли постраждало мирне населення Маріуполя. Після 2015 р. такого більше не було. А за тиждень до повномасштабного наступу, з боку лівого берега, почало сильно гупати. В Маріуполі все це було чути. Це було відлуння з фронту, який був близько всі ці вісім років.

— А якою була реакція світу щодо обстрілів Маріуполя у 2015 році?

— Усі українські та закордонні ЗМІ про це трубили. Впіймали бойовика, який наводив вогонь. Це був українець, який перейшов на сторону «днр». Його судили. У 2019 році він потрапив під амністію за «законом Савченко» і його відпустили. Зі східного мікрорайону люди повиїжджали. Але з міста не виїжджали…

«Міський голова саботував підготовку інфраструктури до війни»

— Про повномасштабне вторгнення деякі політики говорили, але до останнього маріупольці в це не вірили. Так само, як і мешканці інших українських міст.

— Так і було. Маріупольці не вірили, міська влада не вірила. На останній сесії, на якій я була присутня як журналістка, одна депутатка запитала: «Чому ми говоримо про розвиток міста, а не про те, як місто готується (не готується) до війни? З України виїжджають посли, а наше місто удає, що нічого не відбувається». На це міський голова Вадим Бойченко сказав: «Не панікуйте, нічого не буде». І щось на кшталт: «Ворог не приходить в місто, яке стрімко розвивається». Не було зроблено абсолютно нічого. А міський голова виїхав на другий день війни…

— Міський голова Маріуполя зрадник?

— За протоколом безпеки, наскільки я чула від спецслужб, і про це також говорив голова Донецької облдержадміністрації, зараз військової адміністрації, Павло Кириленко (Донецька військова адміністрація була, і залишається в Краматорську. — Авт.), так треба було зробити. Тому що в місті починає відключатися зв’язок, а якщо не буде зв’язку з міським головою, то він буде неефективний. Його можуть взяти у полон чи ще щось, з ним не буде контакту, він не зможе керувати містом. Тому вирішили заради подальшого управління містом, йому краще виїхати в найближче місто, в якому не ведуться бої. Він виїхав у Запоріжжя. І вже звідти керував процесами у місті. В Маріуполі залишалося декілька його заступників. Інші в перші дні після наступу виїхали. Але майже всі маріупольці, з якими я спілкувалася, вважають міського голову зрадником, бо покинув місто. Але його вина насамперед у тому, що саботував підготовку інфраструктури до війни.

«Металургійні заводи Ахметова були найбільшими роботодавцями в Маріуполі»

— Ахметов був «смотрящим» за Маріуполем. Як містяни ставилися до олігарха?

— Ахметов — донеччанин. Коли Донецьк окупували, він виїхав у Женеву. Всі ці роки там жив. За вісім років лише тричі приїжджав у Маріуполь. Його металургійні заводи були найбільшими роботодавцями в Маріуполі. Мер міста — його ставленик. Він — виходець з заводу, працював у топменеджменті. Всі розуміють, що Ахметов мав на нього вплив. Власне, окрім європейських інвестицій, чимало коштів у розвиток міста (парків, площ, доріг, новий пірс тощо) вкладав Ахметов. Два його металургійні підприємства розташовані саме в Маріуполі.

— Але про екологію Маріуполя вони не дуже дбали…

— Щодо екології, Маріуполь найгірше місто за всіма рейтингами! Коли переїхала з Києва до Маріуполя, перші тижні було важко дихати. Ніби якийсь осад з’являвся на легенях. Викиди з заводів перевищували норму в багато разів.

— За тиждень до війни Ахметов приїжджав у Маріуполь. У той час приїхав і президент Зеленський. Якою була мета цих візитів?

— Президент приїхав у Маріуполь 15 лютого, я була присутня під час його візиту. У той же день приїхав Ахметов. Але вони не перетиналися, не хотіли цієї зустрічі. Зеленський вийшов, став за 20 метрів від журналістів, на плацу військової частини, роздав нагороди військовим і пішов. Пізніше ми дізналися, що за дві години до того, у військовій частині, він проводив зустріч з європейськими послами, які приїхали в Маріуполь у той же день. Разом з Зеленським приїхала уся верхівка МЗС, глава Офісу президента Андрій Єрмак, керівники силових структур. Це була зустріч за зачиненими дверима.

— Ви думаєте, вони знали про повномасштабне вторгнення?

— Швидше за все, знали. Інакше для чого було стільки людей везти в Маріуполь? Я говорила з багатьма знайомими, читала коментарі у Фейсбуці, усі запитували: «Чому нам не сказали виїжджати раніше?». У людей багато претензій до влади. Нам замилювали очі, що все буде добре, ніхто на нас не нападе. По суті, приспали пильність містян. За пів року до повномасштабних дій, писала запити у міську раду по бомбосховищах. Мені сказали, що бомбосховища у місті є, їх перевіряють. Як виявилося потім, ніхто нічого не робив. Бомбосховища були не підготовлені (З розповідей маріупольців, вони ховалися в загальних коридорах, потім у підвалах будинків. Коли будинки розбомбили, бігли у бомбосховище драмтеатру. Там переховувалося близько тисячі мирних жителів з дітьми. Це бомбосховище ворог також бомбардував з літака. Частина людей врятувалася, близько 300 загинули. — Авт.).

— Яка мета рашистів, коли вони почали зрівнювати місто з землею?

— Їхня кровожерливість і безжальність до міста через те, що місто в 2014 р. не підкорилося росії. Місто не було захоплене, як Донецьк, Макіївка, наприклад. Місто встояло в 2014 р. Містяни тоді у своїй більшості не перейшли на сторону «днр». Мені здається, що це своєрідна помста. Ми для них зрадники, укрнацисти. Чи як вони нас там називають…

— А завдяки чому вдалося встояти у 2014 р.

— Завдяки Збройним силам України! Донецьк захопили дуже швидко, військові не встигли відреагувати. А коли Маріуполь почали захоплювати, всі сили були кинуті. Вирішальну роль зіграв «Азов». Він створився, як полк. І «азовці» вибили з Маріуполя усю проросійську спільноту. Вони через це їх і ненавидять, бо «азовці» зіграли одну з ключових ролей у тому, що місто встояло.

«Молодь зі мною розмовляла українською»

— Ви розмовляєте українською мовою. Хоча 90% маріупольців спілкується російською. Читала, що вас через українську мову ображали під час вшанування жертв Голодомору.

— До мене підійшла літня жіночка (вона бачила, що я знімала, записувала), і каже: «Я вам теж хочу розповісти свою родинну історію». Коли я ставила їй уточнювальні питання, почала кричати, що я цієї мови не розумію, і розуміти не хочу! «Через вас нацисти в Маріуполі», — кричала до мене. Я почала від неї відходити. Вона йшла за мною і сипала прокльонами…

У Маріуполі близько 10% україномовних. Так сталося історично. Але молодь зі мною спілкувалася українською. Для старшого покоління (не для всіх, але для багатьох) це було проблемою. Таксист якось сказав: «Говоритє со мной по нормальному». Я його запитую: «Це як? Ви не розумієте української?». Тоді каже: «Я вас сейчас висажу». «Добре, — кажу. — Висаджуйте». Але таких неадекватів мало. Більшість не дорікала мені щодо української мови.

— Прочитала допис редакторки з Маріуполя: «Перше, що зроблю після перемоги, напишу в школі сина заяву про відмову від російської мови»…

— Це написала моя редакторка, Ганна Мурликіна. Це її протест проти того, що вчинили з нашим містом рашисти. Вона розуміє, що мова має значення. Мова — ідентифікація людини. Маємо розірвати будь-які стосунки з росією. І стати для них чужою країною! Наш сайт на п’ятий день повномасштабної війни повністю перейшов на українську мову.

— Чи вдасться нашим захисникам втримати Маріуполь?

— Маю багато знайомих серед хлопців, які захищають Маріуполь. Вони кращі з кращих! Вмотивовані. Місто залишається під синьо-жовтим прапором.

— Читала у соцмережах, як одна мешканка Маріуполя сказала: «Бог пішов з міста, йому стало страшно»…

— Найстрашніше не те, що там зруйновані будинки. І немає куди тисячам маріупольців повертатися. Найстрашніше — загибель людей (За офіційними даними у Маріуполі загинуло близько 5 тисяч людей, за неофіційними — у рази більше. Близько 45 тисяч маріупольців незаконно вивезли до росії та «днр». Приблизно 100 тисяч жителів залишаються у Маріуполі. — Авт.). Коли я побачила братські могили, спокійно жити не можу. Не можу усміхатися. Це геноцид. Після того, як я переїхала у безпечне місце, писала статті, але розуміла, що роблю недостатньо. Тому вступила до тероборони Київщини. Я пластунка, у Києві в мене багато друзів, я тут навчалася шість років. Тому ми з хлопцем зараз у столиці.

Читайте також: «Ніколи нічого не просила у Бога. У перший тиждень війни — попросила…«