«Якщо почнеться війна, візьму зброю до рук і піду воювати»

Українську стрічку про події довкола катастрофи авіарейсу MH17 «Клондайк» відзначили призом екуменічного журі секції «Панорама» на 72-му Берлінському міжнародному кінофестивалі, який у лютому відбувся у Німеччині. Окрім того, картина отримала ще одну нагороду — приз глядацьких симпатій. Фільм розповідає про родину, яка опинилася в епіцентрі подій, пов’язаних з авіакатастрофою рейсу MH17 Malaysia Airlines 17 липня 2014 року (в селі Грабовому Донецької області). Ірка і Толік очікують народження першої дитини. Війна жорстоко вривається в їхнє життя разом з уламками збитого «Боїнга». Жінка відмовляється евакуюватися, навіть коли село захоплюють озброєні бандитські угруповання… Одну з головних ролей у фільмі зіграв молодий актор Олег Щербина, який разом з творчою групою представляв на «Берлінале» «Клондайк». Про кінофестиваль, творчість, особисте життя Олег Щербина розповів журналістці «ВЗ».

Читайте більше: «Ви побачите фільм про Україну, але я закликаю вас подумати про Європу«

— Олеже, ви особисто представляли фільм «Клон­дайк» на «Берінале». Які ваші враження?

— Найвищі! Бо ми зробили щось дуже достойне і вартісне для українського кінематогра­фа. І нашу роботу гідно оцінили на цьому кінофестивалі.

— Як вас приймали?

— Добре. Найбільше потіши­ла атмосфера після перегля­ду фільму. Попри те, що у залі було багато глядачів, відповід­но, було і багато запитань до знімальної групи, режисерки Марини Ер Горбач та акторів. А коли ми вийшли на вулицю, під фестивальним майданчиком Zoo Palast глядачів зустрічали активісти з плакатами The film is over. The war is going on («Фільм закінчився. Війна триває»).

— Чи сподівалася знімаль­на група на таку високу оцінку і членів журі, і глядачів?

— Навіть не сумнівалися, що фільм «Клондайк» буде високо оцінено. Я особисто був впев­нений у цьому на сто відсотків. Бо недавно на міжнародному кі­нофестивалі «Санденс» карти­ну було відзначено премією за найкращу режисуру.

— У фільмі ви зіграли одну з головних ролей. Хто він, ваш герой?

— Мій герой — брат головної героїні, роль якої зіграла Окса­на Черкащина. Він вірить в Укра­їну і любить Україну. Я не можу до прем’єри розповідати сю­жет картини, але скажу так: мій герой — позитивний, і мені дуже сподобався.

— Які моменти у фільмі для вас були найважчими?

— Фінальна сцена. Щоб зрозуміти, чому саме ця сце­на, треба подивитися увесь фільм. А його варто побачити обов’язково!

— Перед «Клондайком» була ще одна знакова для вас картина — «Черкаси». Знаю, ви проходили проби на «Чер­каси» чотири рази. Чому аж стільки?

— Це довга історія. Бо режи­серові більше сподобався ін­ший хлопець. Потім, коли цей хлопець приїхав репетирувати до Києва, режисер Тимур Ящен­ко засумнівався у ньому, і по­просив ще раз мене виклика­ти. От тоді мене і затвердили на роль матроса Зайця.

— У вашому творчому до­робку понад 20 кіноролей. Але ви ще й служите у театрі. Що вам більше до душі — те­атр чи кіно?

— Я — актор. Люблю і театр, і кіно. Не уявляю себе кимось ін­шим, тобто в іншій професії, од­наково люблю сцену і знімаль­ний майданчик. Не дай Боже, якби сказали обирати, я б не знав, чому віддати перевагу. Але, мабуть, все ж таки вибрав би знімальний майданчик.

— Два роки у світі триває пандемія. Правда, зараз пра­цюють театри, а також зніма­ють кіно. Але був час, коли не працювало нічого, акторам було особливо важко. Як ви тоді виживали?

— Це був такий тяжкий час, що страшно згадувати, і не хочу, щоб щось подібне повторило­ся. Щоб якось вижити, знайшов собі підробіток — на складах фа­сував гречку і цукор.

— Ви народилися у Криво­му Розі, де розмовляють пе­реважно російською. І ви­ховували вас у радянському дусі. Але якось ви сказали, що лише на Майдані зрозу­міли, що ви — українець…

— Я народився у селищі Ново­пільську, поблизу Кривого Рогу. У нас розмовляють суржиком, і я, коли там жив і вчився, також розмовляв суржиком. Пригаду­єте, коли у листопаді 2013 року побили студентів? Так от: ми з моїм Новим українським теа­тром тільки-но повернулися з Москви — возили туди дитячу виставу. Вже наступного дня ми з другом йшли Михайлівською вулицею вниз на Майдан і ро­зуміли, що вже щось почалося. Спочатку було просто приколь­но почепити синьо-жовту стріч­ку. На Майдані у мене також спочатку був пацанський азарт. Далі січень, Грушевського… І остання моя точка неповернен­ня — ніч з 18 на 19 лютого. Ми з другом після ночі на Майда­ні о 6.30 ранку хотіли йти додо­му, але відбувся прорив стели. Побігли на Інститутську, далі по­бачили, як «чорна сотня» «Бер­кута» перезаряджала свої авто­мати. Бабусі, дідусі, пацани — усі бігли нагору. Я був з дерев’яним щитом, мужики кричали мені «Вперед!». Підіймаюсь і бачу, як двоє хлопців несуть мужи­ка з трьома кульовими пора­неннями, задертий одяг, і цівка крові б’є фонтаном. Снайпери валили. На Майдані шум, гам, сльози… І вже ввечері вивози­ли «беркутівців». З цього всі вже зрозуміли, що Янукович збирає валізи. Я там у ці хвилини і зро­зумів, що я — українець.

— А потім ви пішли на Дон­бас захищати Україну…

— Це сталося після смерті мого сусіда — дяді Саші Палія, який загинув під Волновахою від кулі снайпера. Дядя Саша був дуже добрим чоловіком, часто підвозив мене на машині з дис­котеки, коли я ще жив у селищі. Для мене його смерть на війні стала шоком. Тоді я і зрозумів, що маю захищати свою країну. Наприкінці 2014 року ми з моїм другом поїхали у Запоріжжя оформляти контракт. Хотіли по­трапити до Віктора Камінського з позивним Жак, який керував батальйоном «Донбас», а потім спецпідрозділом «Шторм». Нам пощастило. Спочатку була під­готовка, потім — зона АТО.

— Що було для вас найваж­че?

— Війна є війна. Усі дні були схожими між собою. Але саме там я знайшов вірних друзів.

— Вісім років в Україні три­ває війна. Якщо почнеться широкомасштабний наступ, якими будуть ваші дії?

— Однозначно — візьму зброю до рук і піду воювати. Я — військовозобов’язаний. І по­при те, що мені відразу прийде повістка, я сам розумію, що маю стати на захист Батьківщини. Без вагань! Адже я — українець.

— А чому ви стали актором? Адже ще у школі батьки від­дали вас у фізико-матема­тичний ліцей…

— У восьмому класі батьки від­дали мене на фізико-матема­тичний факультет у ліцеї. У шко­лі я добре вчився, а в ліцеї мені, як кажуть, не пішло. Можливо, через те, що ліцей був у місті, а я щодня добирався зі села і по­тім назад додому — у село. А ще я відчув себе майже дорослим, мені захотілося гуляти. Класна керівничка весною сказала, що у мене погані оцінки, радила, що мене краще перевести на хімі­ко-біологічний факультет, але я захотів повернутися у свою рід­ну Новопільську середню школу. У старших класах у своїй школі проводив усі заходи — концерти, конкурси, а у 10 класі ми поїхали зі шкільною виставою у Дніпро­петровськ. Я зіграв роль Шапо­кляк, і мені навіть дали премію — 500 гривень і диплом «Талант року Криворізького району». Тоді я й зрозумів, що в мені побачили артиста, тож я і маю ним стати.

— Батьки не заперечували?

— Мама відразу казала, що артист — це не професія. Хотіла, щоб я пішов на залізницю пра­цювати, як вона. Мріяла, щоб я став машиністом. На щастя, вдалося переконати батьків, що залізниця — це не моє і вступити у Київський коледж театру і кіно.

— Яка була ваша найперша роль?

— У серіалі «Чужі помилки», що йшов на одному з телеканалів. Там у мене був лише один епі­зод. Я працював лише одну змі­ну. І мені видали гонорар — 250 гривень. Це був 2010 рік. Я був на сьомому небі від щастя — такі гроші за один знімальний день. Показав мамі, мовляв, дивись, який гонорар. Я правильну про­фесію вибрав (сміється. — Г. Я.).

Більше інтерв’ю читайте у рубриці