«В 11 років почув музику „Бітлз“ і зрозумів, що хочу бути композитором»

Звуки його музики ніби народжуються у космосі й звучать тоді, коли сам твір вже закінчився. Це парадоксальне співіснування таких різних музичних інструментів, як орган, сопілка, цимбали та навіть рекордер (магнітофон, на якому записано, наприклад, звуки пташиного співу). «Я з дитинства у музиці — починаючи з дитячого садочка і аж до професорів», — говорить відомий львівський композитор Богдан Котюк, який цими днями відзначає свій 70-річний ювілей.

Він не тільки композитор, а ще й етноорганолог, диригент, лектор-музикознавець, музичний критик, продюсер, шеф-редактор музичного видавництва та співзасновник першого в Україні Львівського Товариства Ріхарда Вагнера…

Музика у нього в генах. Велике значення мало виховання бабусі — Ольги Гуглевичівни-Яреми. Вона була оперною співачкою, яка виступала на сценах Львова, Варшави, Відня, Парижа. Мама - Софія Ярема-Котюк — піаністка, хормейстер і концертмейстер. Батько, Микола Котюк, був інженером-винахідником, при цьому любив музику і сам добре співав.

Родовід Богдана Котюка вражає. По лінії батька — галицько-волинські землевласники, винахідники-механізатори. Прапрадід Опанас Кот і дід Федір Котюк з родинами були репресовані комуністичною владою. По лінії матері — сім поколінь україно-русинської інтелігенції: греко-католицькі священники, філософи-науковці, громадські діячі, музиканти. Прапрадід о. Кирило Стефанович — архієпископ Вірменської єпархії у Львові. Прадід о. Юліян Целевич — засновник Українського товариства «Просвіта». Прадід о. Григорій Ярема — професор, філософ, релігієзнавець. Дід о. Мар'ян Ярема — протягом трьох десятиліть священник церкви Успіння Богородиці на вул. Руській у Львові.

— Пане Богдане, ви виростали у музичній сім’ї, тож вам «не залишили шансів» не стати музикантом?

— Почав займатися музикою з бабусею, яка мною опікувалася. Мама багато працювала, їздила на гастролі. Пам’ятаю себе трирічним: сиджу під фортепіано, на якому грає бабуся, — у неї студентка-учениця. Арії з опер Доніцетті, Белліні, Верді, Пуччіні були невід'ємною частиною мого дитячого життя. Бабусині розповіді про Париж, Відень справили на мене велике враження. У радянські часи той світ для нас був недоступний. Як тоді казали: «Сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст»… Мене тягнуло до джазу з дитинства. Мав іграшку — надувного крокодила, який за формою нагадував саксофон, уявляв, що граю на саксофоні джаз.

Батько пильнував, щоб я мав усе, що треба для музичного розвитку. Діставав багато великих платівок - Бах, Гріг, Прокоф’єв…Бабуся хотіла, щоб я був піаністом. Мене у шість років віддали у підготовчу студію при Львівській консерваторії. Звичайно, було нудно… Дома ставив книжку на пюпітр фортепіано і читав її, а паралельно щось грав.

Не лежала душа до кар'єри піаніста, хоча і граю на фортепіано, виступав із концертами. Що стану композитором, зрозумів у 11 років. Це був справжній «культурний шок», коли почув записи «The Beatles». Я поставив собі мету: «Мушу також таке зробити!». У музшколі створив свій ансамбль, для якого і почав писати музику.

Коли був у 9-му класі, батько «засватав» мене до організації, де працював. Вони почули, що граю на фортепіано, і запитали батька, чи я би до них не прийшов грати. Там я створив свій перший біг-біт ансамбль — «Орфей». Для нього писав інструментальні композиції та пісні. Ми виступали на сцені Львівської опери, на радіостанціях і навіть на танцях.

— Мабуть, складно було тоді писати репертуар для молодіжного ансамблю: радянська цензура, боротьба з «інакомислячими»…

— І рок-музику, і «бітломанію» радянські ідеологи відносили до «буржуазного» мистецтва. Більш радикальними проявами, ніж заборона пісень, були і звільнення з роботи, і виключення з вузів багатьох молодих авторів — музикантів, поетів, письменників, художників… Наприклад, після репресій «пішов у підпілля» художник Іван Остафійчук. А моєму однокурснику і товаришу, найпопулярнішому молодому українському композиторові Володимиру Івасюку, «допомогли» піти з життя…

Мені пригадали репресованих родичів, коли хотів вступити в аспірантуру Київської консерваторії після закінчення історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії. Вступив туди у 1969 році, бо ще не почувався в силі йти на композиторський. Там вчився у Стефанії Павлишин. Це було справжнє світило в музикознавстві. Наприклад, на першому курсі робила «рознос» студентам: «Як, ви не читали всі міфи Давньої Греції? Не знаєте Есхіла, Софокла? Ви не знаєте „Фауста“ Гете?! Та я „Фауста“ у 15 років в оригіналі читала!». Тоді так взявся за книжки, що забув і про композицію, і про свій ансамбль…

Але завдяки Стефанії Павлишин моя випускна робота (це відповідає нинішній магістерській роботі) була настільки об’ємна і глибока, що мені запропонували в Києві не просто вступати в аспірантуру, а одразу захищатися. Професор, до якого мене спрямувала Стефанія Павлишин, сказав: «У вас готова дисертація. За півроку йдемо на захист!».

Але не так сталося, як гадалося… «Нагорі» мені не дали скерування на захист. З предмету «Музична критика» я написав рецензію про один концерт, на який приїжджав голова Спілки композиторів СРСР Тихон Хрєнников. Написав все, що думав, як сприймав. Мене викликали в партком і сказали, що не розумію, що я тут «на пташиних правах»…

Зрозумів, що мені там нема що робити, і повернувся до Львова. Відпрацював два роки у Луцьку за скеруванням — у музичному училищі. Там створив вокальний ансамбль зі своїми студентами, їздили на гастролі. У 1976 році вступив другий раз до Львівської державної консерваторії — вже на композиторський факультет. Вчився у відомого професора Дезидерія Задора (його ім’я зараз носить філармонія в Ужгороді). До речі, разом вчилися із Богданом Янівським, з яким здружилися. Паралельно створював музичні колективи і писав для них музику.

— Велику увагу приділяли саме українським народним інструментам…

— Ще студентом багато їздив у фольклорні експедиції, знайомився з народними інструментами. Вразило їх багатство і автентика. Почав писати музику і в цьому ключі. Однієї музики для фортепіано мені було замало. На третьому курсі мені треба було написати обов'язкову тріо-сонату. Класична тріо-соната — це фортепіано, скрипка і віолончель. Я сказав своєму професору, що напишу, але з іншими інструментами, так званими «попередниками». Тобто замість фортепіано — цимбали, замість скрипки — альт (така «народна скрипка) і замість віолончелі — контрабас (як басоля, український народний смичковий інструмент). Професор Задор очманів: «Що, цимбали? І ви це будете писати?». Але коли я написав, він сказав: «Ну нічого, може бути». Професор навіть сказав, що хоче також спробувати. І написав свій найкращий твір у житті — «Концерт для цимбалів з оркестром».

Згодом фольклористика стала об’єктом і моїх наукових досліджень — вже в роки викладання на кафедрі музичної фольклористики Львівської державної консерваторії. У 1977 році разом із непересічним музикантом і першим випускником Львівської консерваторії з класу сопілки Романом Дверієм створив фолк-ф"южн камерно-електронний ансамбль «Троїсті музики». Цей ансамбль двічі перемагав на Всесоюзних конкурсах камерних ансамблів у Кишиневі (Молдова). Пізніше у Львівській філармонії створив фольклорно-етнографічний ансамбль «Дримба».

— Львів — «колиска» багатьох відомих композиторів: Станіслав Людкевич, Анатолій Кос-Анатольский, Філарет Колесса та інші. На кого з них орієнтувалися, від кого більше взяли досвіду?

—  Я вчився у Людкевича, Кос-Анатольського, Романа Сімовича (був такий знаменитий знавець оркестру). Але для мене є два стовпи — Бах і Вагнер. Бах сформував в остаточному вигляді систему мажору-мінору. Зараз кожен музикант на підсвідомому рівні, навіть той, що на вулиці грає на гітарі, користується тим, що Бах створив. А коли з’явився Вагнер, він закреслив цю систему мажору-мінору і показав, що крім цього є ще цілий Всесвіт. У музиці він виразив це «безкінечною мелодією». Слухаючи Вагнера, очікуємо, коли ж буде закінчення цієї мелодії, а його немає…

Так, звичайно, у мене є улюблені композитори, яким я не те що заздрю… Хоча, чесно, кажучи, заздрю! Це Густав Малер, Пуччіні, частково Чайковський. Скільки хітів написав Чайковський! Чого вартий один тільки твір Пуччіні з «Принцеси Турандот» — Nessun Dorma! Його Пласідо Домінго найкраще у світі співає.

— Ваші твори світлі і мажорні. І теж певним чином «безкінечні». Це від Вагнера взяли?

— Це від того, що сприймаю світ як дар Божий. Треба не шукати нічого злого у музиці…

— Як у композитора народжується музика?

— На це запитання намагалася дати відповідь моя добра приятелька, для якої я останнім часом пишу, органістка Олена Мацелюх. 30 серпня вона буде захищати докторську дисертацію у Чехії. І в основі цієї дисертації (показує грубезну книгу. — Авт.) лежить питання, яке ви поставили (усміхається. — Авт.). У мене музика з'являється від Бога. Я себе ділю на дві частини. Одна — музикознавець-аналітик, який будь-який твір «по кісточках розбере». Друга — творець, композитор, який має певні ідеї. Але яким чином воно до мене приходить — не можу зрозуміти. Є якісь образи, якісь враження, щось запало у душу і маєш якісь асоціації — не знати чому і як. Чи якийсь запах, чи шум. Але раптом виникає бажання втілити це у звуки. І це найбільше щастя, коли воно з'являється! Можу одне сказати: жодного свого твору не соромлюся.

— Велику частину свого життя ви присвятили педагогічній діяльності. Створили «Концепцію музичного виховання дітей шкільного віку». Чи важлива музика для дитини у звичайній школі? Як правило, її викладають дітям «за остаточним принципом»…

—  Для того, щоб облагородити душу дитини, потрібна насамперед музика. Ми зі своїм камерним ансамблем «Криниця» (створив у 1989 р., коли викладав у Львівській консерваторії) багато гастролювали. Коли ми вперше потрапили в Австрію, в Альпи, у горах почув якісь благородні звуки: корови дзенькають дзвіночками, мукають… Підходжу ближче — двоє хлопчаків-пастушків, одному 10 років, другому вісім, дуети Моцарта на дві труби для корів грали! Просто грали для корів!

Дітей треба виховувати у патріотичному дусі через пізнання власної культури. У школі викладають три види культури — музику, живопис і фізичну культуру. Всі три культури — у кінці списку предметів. Тобто культура — за залишковим принципом. Коли культура стане потрібна, тоді у людей будуть інші мізки і суспільство буде по-іншому розвиватися.

За кордоном культура дуже підтримується. Наприклад, кожне найменше село у Німеччині має свій оркестр. Навіть пожежна частина має свій оркестр. Наші пожежники, як нема роботи, сплять. А їхні пожежники — репетирують на музичних інструментах. І пізніше виступають оркестром на місцевих святах.

— Ви викладали музику у школі…

— Після Дмитра Кабалевського я другий член Спілки композиторів колишнього СРСР, який пішов викладати у звичайну школу (1986 р.). Мене обурило, що мою доньку Марту не прийняли у музичну школу ім. С. Крушельницької. Вона пішла у звичайну школу (львівська СШ № 90 на Сихові), а я пішов у ту школу викладати спецкурс «Музика. Естетичне виховання школярів». І там створив колектив. Уся школа співала, половина школи грала на сопілках. Через півтора року ми виступали в Оперному театрі! Донька зі своїми однокласниками мала спеціалізований клас гри на сопілці. Вона за один рік зробила такі успіхи, що у неї «з'явився» і слух, і все, що потрібно для вступу в Музшколу ім. Крушельницької. І тоді її взяли в музшколу на бандуру.

— Ви були біля витоків створення нового Ротарі-Клубу у Львові…

—  Від педагогіки пішла і громадська діяльність, яка переросла у новий Ротарі-Клуб. Після Чорнобильської катастрофи з районів радіаційного лиха людей розселяли по різних областях України. У 1990-х роках понад 10 тисяч чорнобильців отримали житло у тому районі Львова, де я мешкав. У ті роки я був представником різних німецьких гуманітарних організацій в Україні. Коли ми їхали з ансамблем на гастролі за кордон, запрошували на відпочинок і оздоровлення великі групи дітей-чорнобильців. Таким чином я прийшов до ідеї формування ініціативної групи зі створення нового Ротарі-Клубу у Львові. У 1998 р. було юридично оформлено цю нову львівську харитативну структуру в Цюріху, де міститься центральна управа Європейської частини Rotary International. Тоді я став Чартерним президентом Ротарі-Клубу «Львів-Леополіс», який за перші 10 років свого існування провів таку кількість доброчинних акцій і допоміг потребуючим у стількох справах, що лише їх перелік на урочистостях у Львівській облраді тривав 12 хвилин.

У нас є унікальні програми. Найдорожча — «Життя в дарунок», яку проводимо разом з американськими та австралійськими колективами. Українських дітей (від 3-х місяців і до 2-х років) з вадами серця ми відсилаємо на лікування у США. Тут така дитина прожила би максимум рік-два. В Америці ними опікуються, одна така операція коштує 1,5 мільйона доларів. Останнім часом ми вже налагодили таке оперування і в Україні. За весь час відправили до США 177 дітей, з них лише одна дитина померла. Що приємно, ми нещодавно мали зустріч із тими першими відправленими пацієнтами, то вони вже приходили зі своїми дітьми.

Ще одна дуже важлива програма — підтримка наших вояків на сході. Відправляємо і тепловізори, і різне спорядження. Уже організували 35 транспортів в зону ООС, просто на передову.

— Маєте тільки громадські нагороди, а не «дослужилися» ні до народного артиста, ні до заслуженого діяча мистецтв…

— Які звання мали Моцарт, Бах, Вагнер? У Стравінського не було навіть вищої освіти, не те що звання. Збирати звання, лауреатства? Це коштує, а у мене немає зайвих грошей. Мене воно не гріє. Мене гріє музика. Пишаюся, що маю найвищу нагороду за служіння суспільству «PAUL HARRIS FELLOW», яку мені вручив у 2013 році президент Rotary International Рон Бартон.