Передплата 2024 «Добрий господар»

«В 11 років почув музику „Бітлз“ і зрозумів, що хочу бути композитором»

Відомий музикант Богдан Котюк розповів «ВЗ», кому заздрить, як австрійські пастушки грали Моцарта для корів, та як перетворив звичайну школу на народний хор

Звуки його музики ніби народжуються у космосі й звучать тоді, коли сам твір вже закінчився. Це парадоксальне співіснування таких різних музичних інструментів, як орган, сопілка, цимбали та навіть рекордер (магнітофон, на якому записано, наприклад, звуки пташиного співу). «Я з дитинства у музиці — починаючи з дитячого садочка і аж до професорів», — говорить відомий львівський композитор Богдан Котюк, який цими днями відзначає свій 70-річний ювілей.

Він не тільки композитор, а ще й етноорганолог, диригент, лектор-музикознавець, музичний критик, продюсер, шеф-редактор музичного видавництва та співзасновник першого в Україні Львівського Товариства Ріхарда Вагнера…

Музика у нього в генах. Велике значення мало виховання бабусі — Ольги Гуглевичівни-Яреми. Вона була оперною співачкою, яка виступала на сценах Львова, Варшави, Відня, Парижа. Мама - Софія Ярема-Котюк — піаністка, хормейстер і концертмейстер. Батько, Микола Котюк, був інженером-винахідником, при цьому любив музику і сам добре співав.

Родовід Богдана Котюка вражає. По лінії батька — галицько-волинські землевласники, винахідники-механізатори. Прапрадід Опанас Кот і дід Федір Котюк з родинами були репресовані комуністичною владою. По лінії матері — сім поколінь україно-русинської інтелігенції: греко-католицькі священники, філософи-науковці, громадські діячі, музиканти. Прапрадід о. Кирило Стефанович — архієпископ Вірменської єпархії у Львові. Прадід о. Юліян Целевич — засновник Українського товариства «Просвіта». Прадід о. Григорій Ярема — професор, філософ, релігієзнавець. Дід о. Мар'ян Ярема — протягом трьох десятиліть священник церкви Успіння Богородиці на вул. Руській у Львові.

— Пане Богдане, ви виростали у музичній сім’ї, тож вам «не залишили шансів» не стати музикантом?

— Почав займатися музикою з бабусею, яка мною опікувалася. Мама багато працювала, їздила на гастролі. Пам’ятаю себе трирічним: сиджу під фортепіано, на якому грає бабуся, — у неї студентка-учениця. Арії з опер Доніцетті, Белліні, Верді, Пуччіні були невід'ємною частиною мого дитячого життя. Бабусині розповіді про Париж, Відень справили на мене велике враження. У радянські часи той світ для нас був недоступний. Як тоді казали: «Сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст»… Мене тягнуло до джазу з дитинства. Мав іграшку — надувного крокодила, який за формою нагадував саксофон, уявляв, що граю на саксофоні джаз.

Батько пильнував, щоб я мав усе, що треба для музичного розвитку. Діставав багато великих платівок - Бах, Гріг, Прокоф’єв…Бабуся хотіла, щоб я був піаністом. Мене у шість років віддали у підготовчу студію при Львівській консерваторії. Звичайно, було нудно… Дома ставив книжку на пюпітр фортепіано і читав її, а паралельно щось грав.

Не лежала душа до кар'єри піаніста, хоча і граю на фортепіано, виступав із концертами. Що стану композитором, зрозумів у 11 років. Це був справжній «культурний шок», коли почув записи «The Beatles». Я поставив собі мету: «Мушу також таке зробити!». У музшколі створив свій ансамбль, для якого і почав писати музику.

Коли був у 9-му класі, батько «засватав» мене до організації, де працював. Вони почули, що граю на фортепіано, і запитали батька, чи я би до них не прийшов грати. Там я створив свій перший біг-біт ансамбль — «Орфей». Для нього писав інструментальні композиції та пісні. Ми виступали на сцені Львівської опери, на радіостанціях і навіть на танцях.

— Мабуть, складно було тоді писати репертуар для молодіжного ансамблю: радянська цензура, боротьба з «інакомислячими»…

— І рок-музику, і «бітломанію» радянські ідеологи відносили до «буржуазного» мистецтва. Більш радикальними проявами, ніж заборона пісень, були і звільнення з роботи, і виключення з вузів багатьох молодих авторів — музикантів, поетів, письменників, художників… Наприклад, після репресій «пішов у підпілля» художник Іван Остафійчук. А моєму однокурснику і товаришу, найпопулярнішому молодому українському композиторові Володимиру Івасюку, «допомогли» піти з життя…

Мені пригадали репресованих родичів, коли хотів вступити в аспірантуру Київської консерваторії після закінчення історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії. Вступив туди у 1969 році, бо ще не почувався в силі йти на композиторський. Там вчився у Стефанії Павлишин. Це було справжнє світило в музикознавстві. Наприклад, на першому курсі робила «рознос» студентам: «Як, ви не читали всі міфи Давньої Греції? Не знаєте Есхіла, Софокла? Ви не знаєте „Фауста“ Гете?! Та я „Фауста“ у 15 років в оригіналі читала!». Тоді так взявся за книжки, що забув і про композицію, і про свій ансамбль…

Але завдяки Стефанії Павлишин моя випускна робота (це відповідає нинішній магістерській роботі) була настільки об’ємна і глибока, що мені запропонували в Києві не просто вступати в аспірантуру, а одразу захищатися. Професор, до якого мене спрямувала Стефанія Павлишин, сказав: «У вас готова дисертація. За півроку йдемо на захист!».

Але не так сталося, як гадалося… «Нагорі» мені не дали скерування на захист. З предмету «Музична критика» я написав рецензію про один концерт, на який приїжджав голова Спілки композиторів СРСР Тихон Хрєнников. Написав все, що думав, як сприймав. Мене викликали в партком і сказали, що не розумію, що я тут «на пташиних правах»…

Зрозумів, що мені там нема що робити, і повернувся до Львова. Відпрацював два роки у Луцьку за скеруванням — у музичному училищі. Там створив вокальний ансамбль зі своїми студентами, їздили на гастролі. У 1976 році вступив другий раз до Львівської державної консерваторії — вже на композиторський факультет. Вчився у відомого професора Дезидерія Задора (його ім’я зараз носить філармонія в Ужгороді). До речі, разом вчилися із Богданом Янівським, з яким здружилися. Паралельно створював музичні колективи і писав для них музику.

— Велику увагу приділяли саме українським народним інструментам…

— Ще студентом багато їздив у фольклорні експедиції, знайомився з народними інструментами. Вразило їх багатство і автентика. Почав писати музику і в цьому ключі. Однієї музики для фортепіано мені було замало. На третьому курсі мені треба було написати обов'язкову тріо-сонату. Класична тріо-соната — це фортепіано, скрипка і віолончель. Я сказав своєму професору, що напишу, але з іншими інструментами, так званими «попередниками». Тобто замість фортепіано — цимбали, замість скрипки — альт (така «народна скрипка) і замість віолончелі — контрабас (як басоля, український народний смичковий інструмент). Професор Задор очманів: «Що, цимбали? І ви це будете писати?». Але коли я написав, він сказав: «Ну нічого, може бути». Професор навіть сказав, що хоче також спробувати. І написав свій найкращий твір у житті — «Концерт для цимбалів з оркестром».

Згодом фольклористика стала об’єктом і моїх наукових досліджень — вже в роки викладання на кафедрі музичної фольклористики Львівської державної консерваторії. У 1977 році разом із непересічним музикантом і першим випускником Львівської консерваторії з класу сопілки Романом Дверієм створив фолк-ф"южн камерно-електронний ансамбль «Троїсті музики». Цей ансамбль двічі перемагав на Всесоюзних конкурсах камерних ансамблів у Кишиневі (Молдова). Пізніше у Львівській філармонії створив фольклорно-етнографічний ансамбль «Дримба».

— Львів — «колиска» багатьох відомих композиторів: Станіслав Людкевич, Анатолій Кос-Анатольский, Філарет Колесса та інші. На кого з них орієнтувалися, від кого більше взяли досвіду?

—  Я вчився у Людкевича, Кос-Анатольського, Романа Сімовича (був такий знаменитий знавець оркестру). Але для мене є два стовпи — Бах і Вагнер. Бах сформував в остаточному вигляді систему мажору-мінору. Зараз кожен музикант на підсвідомому рівні, навіть той, що на вулиці грає на гітарі, користується тим, що Бах створив. А коли з’явився Вагнер, він закреслив цю систему мажору-мінору і показав, що крім цього є ще цілий Всесвіт. У музиці він виразив це «безкінечною мелодією». Слухаючи Вагнера, очікуємо, коли ж буде закінчення цієї мелодії, а його немає…

Так, звичайно, у мене є улюблені композитори, яким я не те що заздрю… Хоча, чесно, кажучи, заздрю! Це Густав Малер, Пуччіні, частково Чайковський. Скільки хітів написав Чайковський! Чого вартий один тільки твір Пуччіні з «Принцеси Турандот» — Nessun Dorma! Його Пласідо Домінго найкраще у світі співає.

— Ваші твори світлі і мажорні. І теж певним чином «безкінечні». Це від Вагнера взяли?

— Це від того, що сприймаю світ як дар Божий. Треба не шукати нічого злого у музиці…

— Як у композитора народжується музика?

— На це запитання намагалася дати відповідь моя добра приятелька, для якої я останнім часом пишу, органістка Олена Мацелюх. 30 серпня вона буде захищати докторську дисертацію у Чехії. І в основі цієї дисертації (показує грубезну книгу. — Авт.) лежить питання, яке ви поставили (усміхається. — Авт.). У мене музика з'являється від Бога. Я себе ділю на дві частини. Одна — музикознавець-аналітик, який будь-який твір «по кісточках розбере». Друга — творець, композитор, який має певні ідеї. Але яким чином воно до мене приходить — не можу зрозуміти. Є якісь образи, якісь враження, щось запало у душу і маєш якісь асоціації — не знати чому і як. Чи якийсь запах, чи шум. Але раптом виникає бажання втілити це у звуки. І це найбільше щастя, коли воно з'являється! Можу одне сказати: жодного свого твору не соромлюся.

— Велику частину свого життя ви присвятили педагогічній діяльності. Створили «Концепцію музичного виховання дітей шкільного віку». Чи важлива музика для дитини у звичайній школі? Як правило, її викладають дітям «за остаточним принципом»…

—  Для того, щоб облагородити душу дитини, потрібна насамперед музика. Ми зі своїм камерним ансамблем «Криниця» (створив у 1989 р., коли викладав у Львівській консерваторії) багато гастролювали. Коли ми вперше потрапили в Австрію, в Альпи, у горах почув якісь благородні звуки: корови дзенькають дзвіночками, мукають… Підходжу ближче — двоє хлопчаків-пастушків, одному 10 років, другому вісім, дуети Моцарта на дві труби для корів грали! Просто грали для корів!

Дітей треба виховувати у патріотичному дусі через пізнання власної культури. У школі викладають три види культури — музику, живопис і фізичну культуру. Всі три культури — у кінці списку предметів. Тобто культура — за залишковим принципом. Коли культура стане потрібна, тоді у людей будуть інші мізки і суспільство буде по-іншому розвиватися.

За кордоном культура дуже підтримується. Наприклад, кожне найменше село у Німеччині має свій оркестр. Навіть пожежна частина має свій оркестр. Наші пожежники, як нема роботи, сплять. А їхні пожежники — репетирують на музичних інструментах. І пізніше виступають оркестром на місцевих святах.

— Ви викладали музику у школі…

— Після Дмитра Кабалевського я другий член Спілки композиторів колишнього СРСР, який пішов викладати у звичайну школу (1986 р.). Мене обурило, що мою доньку Марту не прийняли у музичну школу ім. С. Крушельницької. Вона пішла у звичайну школу (львівська СШ № 90 на Сихові), а я пішов у ту школу викладати спецкурс «Музика. Естетичне виховання школярів». І там створив колектив. Уся школа співала, половина школи грала на сопілках. Через півтора року ми виступали в Оперному театрі! Донька зі своїми однокласниками мала спеціалізований клас гри на сопілці. Вона за один рік зробила такі успіхи, що у неї «з'явився» і слух, і все, що потрібно для вступу в Музшколу ім. Крушельницької. І тоді її взяли в музшколу на бандуру.

— Ви були біля витоків створення нового Ротарі-Клубу у Львові…

—  Від педагогіки пішла і громадська діяльність, яка переросла у новий Ротарі-Клуб. Після Чорнобильської катастрофи з районів радіаційного лиха людей розселяли по різних областях України. У 1990-х роках понад 10 тисяч чорнобильців отримали житло у тому районі Львова, де я мешкав. У ті роки я був представником різних німецьких гуманітарних організацій в Україні. Коли ми їхали з ансамблем на гастролі за кордон, запрошували на відпочинок і оздоровлення великі групи дітей-чорнобильців. Таким чином я прийшов до ідеї формування ініціативної групи зі створення нового Ротарі-Клубу у Львові. У 1998 р. було юридично оформлено цю нову львівську харитативну структуру в Цюріху, де міститься центральна управа Європейської частини Rotary International. Тоді я став Чартерним президентом Ротарі-Клубу «Львів-Леополіс», який за перші 10 років свого існування провів таку кількість доброчинних акцій і допоміг потребуючим у стількох справах, що лише їх перелік на урочистостях у Львівській облраді тривав 12 хвилин.

У нас є унікальні програми. Найдорожча — «Життя в дарунок», яку проводимо разом з американськими та австралійськими колективами. Українських дітей (від 3-х місяців і до 2-х років) з вадами серця ми відсилаємо на лікування у США. Тут така дитина прожила би максимум рік-два. В Америці ними опікуються, одна така операція коштує 1,5 мільйона доларів. Останнім часом ми вже налагодили таке оперування і в Україні. За весь час відправили до США 177 дітей, з них лише одна дитина померла. Що приємно, ми нещодавно мали зустріч із тими першими відправленими пацієнтами, то вони вже приходили зі своїми дітьми.

Ще одна дуже важлива програма — підтримка наших вояків на сході. Відправляємо і тепловізори, і різне спорядження. Уже організували 35 транспортів в зону ООС, просто на передову.

— Маєте тільки громадські нагороди, а не «дослужилися» ні до народного артиста, ні до заслуженого діяча мистецтв…

— Які звання мали Моцарт, Бах, Вагнер? У Стравінського не було навіть вищої освіти, не те що звання. Збирати звання, лауреатства? Це коштує, а у мене немає зайвих грошей. Мене воно не гріє. Мене гріє музика. Пишаюся, що маю найвищу нагороду за служіння суспільству «PAUL HARRIS FELLOW», яку мені вручив у 2013 році президент Rotary International Рон Бартон.

Схожі новини

Популярне за добу

Популярне за тиждень