«Попри те, що мій чоловік режисер, проходжу кастинг разом з іншими акторами»

Харизматична, талановита, красива… Так можна охарактеризувати вже добре відому в Україні актрису Світлану Зельбет. Вона працювала у двох московських театрах, але вісім років тому поїхала за своїм чоловіком — режисером Дмитром Гольдманом до — Києва. За її словами, родина — на першому місці. Куди чоловік — туди і вона з двома донечками. Про зйомки, театр, курйози та особисте життя Світлана Зельбет розповіла журналістці «ВЗ».

— Світлано, у вас зараз доволі врожайний період. У яких проєктах зараз зніма­єтеся?

— Щойно завершилися зйомки у серіалі «Місце під сонцем» режисера Аліни Че­ботарьової, який знімала ком­панія Film.ua на замовлення каналу «Україна». Незабаром завершаться зйомки 24-се­рійної картини «Колір пом­сти». Це продовження серіалу «Колір пристрасті». Наприкінці травня приступаю до зйомок у 16-серійному проєкті «Ігри ді­тей старшого віку» (проєкт ка­налу «Україна»), а у червні для мене починається доволі ціка­ва історія, яку знімає чудовий режисер Анна Гресь. Це 24-се­рійний фільм «Велика надія».

На каналі СТБ зараз іде се­ріал «Все невипадково», де я граю головну роль. У мене до­волі складний персонаж. Анна Полянська — дуже вольова, навіть іноді деспотична жінка, яка намагається контролюва­ти все і всіх. У неї було складне життя, і вона собі придумала певну казку про те, що колись вона житиме у великому бу­динку, у неї буде зразкова ро­дина. Моя героїня сплановано до своєї мети йшла. І усього, що собі вималювала колись, домоглася. Однак, на жаль, як це часто трапляється у гонит­ві за примарним щастям, ми перестаємо бачити і цінува­ти речі, які маємо, і людей, які нас оточують. Насамперед, це наші рідні…

— Спостерігаючи за ваши­ми героїнями, складається враження, що режисери на­вмисне вам доручають ролі деспотичних і стервозних жінок…

— (Сміється. — Г. Я.). Може, через те, що такі ролі мені до­бре вдаються? У кожного ар­тиста є певне амплуа, в якому нас бачать режисери, продю­сери. Мабуть, режисери і по­бачили у мені ось такий дар до стервозності? Хоча я, Світ­лана Зельбет, до таких персо­нажів не маю жодної дотич­ності, бо я — весела, легка, життєрадісна людина. З ін­шого боку, таких негативних персонажів значно цікавіше грати, бо завдання акторів — зіграти так, щоб виправдати дії негативного персонажа. Бо в іншому випадку — це буде фальш, показуха, які з першо­го кадру видно на екрані.

— Ваш чоловік Дмитро Гольдман — сьогодні відо­мий в Україні режисер. У серіалі «Сага», який йшов на телеканалі «Україна», ви з ним зіграли разом (по­дружжя євреїв). Де надійні­ше — з чоловіком-режисе­ром разом у кадрі чи коли він керує знімальним проце­сом?

— Мені з ним комфортно у будь-яких умовах — і вдо­ма, і у кадрі, і коли він керує знімальним процесом. Дми­тро — дуже вимогливий режи­сер, який обожнює артистів, тож він нам присвячує бага­то часу, зокрема для розбо­ру ролі. Ми разом з ним шука­ємо те саме «зерно» ролі. Від Гольдмана можна багато чого навчитися не лише акторам-початківцям, а й уже зрілим. Бо ж він добре знається на ак­торській професії, оскільки сам колись був актором.

— Маючи чоловіка-ре­жисера, легше отримати роль, чи навпаки?

— У нас у принципі ніколи не стояло так питання: я ре­жисер і продюсер, значить, у цій картині має зніматися моя дружина. Жодного разу не було випадку, коли б чоло­вік прийшов додому з новим сценарієм, переглянув його і сказав: «Зараз будемо тут щось шукати для тебе, Світ­лано». Я нарівні з іншими ар­тистами приходжу на проби, відзнятий матеріал відвозять на канал, і продюсери каналу роблять вибір артиста, який підходить на ту чи іншу роль. Але були випадки, коли Дми­тро, читаючи сценарій, казав: «Тут є така цікава роль, дуже б тобі підійшла. Спробуй про­йти кастинг». Але щоб у мене був якийсь блат — такого жод­ного разу не було!

— А як це — жити двом творчим особистостям під одним дахом?

— Чудово! Мабуть, значно складніше було б жити з лю­диною іншої професії, до при­кладу, з бухгалтером. Ми з чоловіком розуміємо специ­фіку роботи одне одного, з Дмитром приємно обговори­ти якісь нові книги чи цікавий фільм. У нас багато спільних інтересів.

— А як ви познайомили­ся?

— У Москві є такий театр «Музичний театр юного гля­дача». Це професійний те­атр, у якому працюють діти. Я у цьому театрі працювала з дев’яти років аж до моменту вступу в інститут. У нас була власна сцена, на наші виста­ви продавали квитки. Прига­дую, грала у виставі «Олівер Твіст» дівчинку-шибайголову. Після інституту я повернулася у цей театр, і вже грала одну з головних героїнь — Ненсі. З цим театром пов’язане майже все моє життя, що й підштов­хнуло до вибору моєї профе­сії. Дмитро Адольфович прий­шов у цей театр — вони там репетирували антрепризний спектакль. А я у цей час про­ходила повз.

— Це було кохання з пер­шого погляду?

— За словами Дмитра, коли він мене побачив, сказав сам собі: «Якщо ця дівчина заго­ворить до мене, я одружуся з нею». Вже не пригадую, чи казала я йому щось у цей мо­мент, але він одружився (смі­ється. — Г. Я.).

— Пан Дмитро розпові­дав, що у момент знайом­ства з вами він був бідним студентом…

— Це не зовсім так. Він був бідним, але вже не студентом (сміється. — Г. Я.). Він уже за­кінчив інститут, був артистом Театру Рубена Симонова. А я щойно закінчила інститут. У нас доволі велика різниця у віці — десять років.

— Ви народилися у Мо­скві, там закінчили школу і ГІТІС, після закінчення яко­го потрапили на одну з най­кращих театральних сцен, де зіграли багато різно­планових ролей. І казали, що ви «хворі» театром. Од­нак зараз знімаєтеся лише у кіно. Чому не граєте у те­атрі?

— Це не зовсім правиль­на інформація, бо в Україні я граю у театрі Лесі Українки. З Анною Варпаховською ми вже чотири роки граємо у виставі «Наша кухня» у цьому чудово­му театрі.

— 2013 року ви з чоло­віком і двома маленькими донечками перебралися до Києва. Хоча на той час ви були в Росії доволі відомою актрисою. Чи не страш­но було, що зі зміною міс­ця проживання і без знання української мови складно буде знайти роботу за спе­ціальністю?

— Коли ми переїжджали, я навіть про це не думала. Іно­ді я себе порівнюю з дружи­ною декабриста (сміється. — Г. Я.). Розуміла, що сім’я має бути разом, то чому чо­ловік сам повинен їхати. Хоча спочатку Дмитро планував, оскільки мав підписану уго­ду на короткий термін, що він приїде в Україну, а я — лише на літні місяці, поки у мене була перерва у театрі. Але коли ми сюди приїхали, все змінилося — з’явилася ще одна пропо­зиція, потім — ще… Це як у тій приказці: нема нічого постій­нішого, ніж тимчасове. І ми залишилися!

— Торік писала інтерв’ю з вашим чоловіком Дми­тром Гольдманом, у якому він сказав: «Усе, чого досяг у житті, робив заради дру­жини і доньок». І додав, що безмежно вам вдячний за той вчинок, який ви здій­снили заради нього: по­кинули роботу у двох теа­трах у Москві і поїхали за ним в Україну. Чому поїхали сюди, а не переконали його залишитися в Росії?

— Тому що я його безмежно кохаю. Дмитро захотів їхати сюди, бо тут у нього були гарні перспективи. А я у цій ситуа-ції думала не про себе, а про нього. І навіть припустити не могла, що він поїде, а я зали­шуся.

— Минуло вісім років, і ви в Україні стали доволі затребуваною артисткою: 2019 року вийшло десять кіноробіт за вашої учас­ті, торік — вісім. Не маєте наміру своє вміння актор­ської майстерності переда­ти студентам — майбутнім артистам?

— Колись задумувалася над цим питанням. Але, мабуть, це не моє. Так, я можу і лю­блю спілкуватися з молодими акторами, студентами, але щоб присвятити час їхньому навчанню — це не для мене. Я — актриса. Моє призначен­ня — сцена і знімальний май­данчик. Не уявляю себе поза ними.

— Не можу не запитати, як тримаєте себе у такій чу­довій формі? Це драконів­ська дієта, спорт чи гени?

— Не гени — це точно. У ди­тинстві і навіть у юності була доволі пухкенькою дівчинкою. Спортом також особливо не захоплююся, але дуже люблю ходити. Вже маю у Києві свої улюблені місця, де можу гу­ляти годинами, аби тільки час дозволяв. На дієтах також не сиджу, але дотримуюся пра­вильного здорового харчу­вання. І не тому, що так треба, а тому що мені це страшенно смакує. Та й професія у нас дуже нервова. Хтось у цій си­туації починає багато їсти, я ж, навпаки, — забуваю поїсти.

— Під час репетицій чи зйомок трапляються сміш­ні чи курйозні випадки. Що з вами траплялося остан­нім часом?

— Недавно ми знімали складну сцену з моєю парт­неркою по знімальному май­данчику Олею Олексій, коли у кадрі зіштовхуються дві мами, які не можуть поділити дитину (колись дітей поміня­ли у пологовому). Це склад­но, страшно навіть уявити, сцена така емоційна, ми роз­мовляємо на підвищених то­нах… Зйомка відбувалася за межею міста. Чоловік зі су­сіднього будинку не був у за­хопленні від того, що відбу­валося навколо, може, мав поганий настрій, але йому страшенно хотілося зашко­дити знімальному процесу. І він виставив колонки, уві­мкнув дуже голосно музи­ку. Спочатку це було «Первим дєлом самольоти», потім ще якісь пісні у виконанні Альони Апіної… Нам було не до смі­ху. Навпаки, було дуже склад­но і неприємно. Сцена важка, а поруч — дискотека. Але ми з Оленькою Олексій впоралися.