«Мене називають „невиправним романтиком“. Бо співаю про кохання і красивих дівчат»

Павло Табаков вміє грати на багатьох інструментах — 15 років грав на акордеоні, 10 — на гітарі, потім були саксофон і тромбон. Але фортепіано — його безмежна любов, що дає невичерпне натхнення. Сам про себе каже, що у нього «фортепіаноманія». Як тільки бачить чорні і білі клавіші, відразу його тягне до інструмента… 7 березня під час сольного концерту «Моя на все життя» Павло Табаков не лише співатиме свої хіти у Львові на сцені Ennio Event Square, а й ознайомить публіку зі своїми «немовлятами» — щойно народженими піснями, які звучатимуть під власний фортепіанний акомпанемент.

— Павле, як довго готувалися до нового сольника і чому його присвя­тили?

— Концерт присвячено приходу весни і, звісно, усім жінкам. У мене такі яскра­ві асоціації: щойно все починає роз­квітати, сонечко пригріває, на вулиці з’являється багато гарних дівчат, і мені відразу ж хочеться співати… Це така енергетична штука! Поки йшов сніг, хо­тілося колядувати. А з настанням вес­ни хочеться співати ще більше й більше. З’являється натхнення співати про ко­хання, про жінок… А таких пісень у моє­му репертуарі 95 відсотків.

— Які сюрпризи підготували слуха­чам?

— Мої сюрпризи — прем’єри пісень. Написав багато нових пісень, тож слуха­чі, які прийдуть на концерт, зможуть по­чути їх в акустичній версії. Тобто те, що вони почують в Інтернеті, уже все обро­блене на студії, це один бік. А ось такий ексклюзив під фортепіано — це як пока­зати новонароджену дитину чужим лю­дям. Хтось каже: можна показувати, інші — категорично проти. Я ж ризикну 7 бе­резня і покажу тих «немовлят», які у мене народилися.

— Скільки їх буде?

— П'ять прем’єр, але доповнять кон­церт популярні пісні, які люди вже співа­ють разом зі мною. Виконаю і свої хіти, з якими перемагав у «Голосі країни» і на «Шансі».

— Вас називають невиправним ро­мантиком. Чому вам присвоїли такий «титул»?

— Мабуть, через те, що співаю про ко­хання і красивих дівчат (сміється. — Г. Я.). Багато людей хотіли мене «виправити» і в бік шансону, і в бік танцювальної музики, але проти душі артиста не попреш.

— У березні минає рік, як запрова­дили перший і найдовший карантин. У цей час усім було сутужно, але, ма­буть, найбільше потерпали артисти. Як ви тоді виживали?

— Було дуже непросто. Та й зараз непросто артистам жити, бо ж каран­тин пообрізав крила концертної діяль­ності. Коли є концерти — є за що писа­ти пісні… Багато артистів пересіли на творчий процес, я не виняток. Я почав активно писати, але у мене є віддуши­на — Творча школа Павла Табакова, яку ми організували з дружиною два роки тому. Школа підтримує мене і як ар­тиста, і як творчу особистість. Запус­кали з нашими юними артистами соці­альні проєкти, пісні про лікарів, проєкти до дня народження Ліни Костенко, Лесі Українки. От недавно вийшла пісня про мову. Тобто це ще одна ніша, в якій мені так само хочеться творити. Мене ті­шить те, що маю можливість передава­ти свій досвід.

— Якщо дитина обдарована, а батьки не мають коштів, щоб платити за навчан­ня, чи передбачені у ва­шій школі знижки або пільги для таких дітей?

— Так, у нас працюють лояльні знижки для обда­рованих дітей. Бо хочеть­ся зберегти тих талано­витих хлопчиків і дівчаток, чиї батьки не мають мож­ливості повністю заплати­ти за їхнє навчання.

— Ваша школа — спіль­ний з дружиною про­єкт. Як це — працювати зі своєю половинкою? Це складно чи, навпаки, додає сил?

— Деколи складно, а деко­ли окрилює. Добре розумію, що складнощі були і будуть, бо ми всі живі люди, і у кожного свої амбіції. Але ми, як кажуть, вже притерлися у ро­боті. Виховуємо двох дітей, яким подо­бається наша школа, знаходимо спільні проєкти, де творчо «горимо». Коли зні­маємо проєкт або пишемо мюзикл усі разом, це надихає і об’єднує сім’ю на­віть більше, ніж якби дружина працюва­ла на іншій роботі. Ми — на одній хвилі. Хоча іноді й заштормити може (смієть­ся. — Г. Я.). Хтось втомлений, хтось роз­дратований… Але для того і є спільне життя, щоб вміти знаходити компроміс і втриматися на гребені хвилі.

— Хто у вашій родині і у творчому проєкті рушійна сила та ідейний на­тхненник?

— Це якось спільно виходить. Мене як творчу людину іноді треба трішечки підігнати, бо можу заглибитися у свої думки. У голові багато проєктів, почи­наю писати одне, потім друге, третє… Однак іноді треба усі сили закумулюва­ти і націлити на щось одне. Моя дружи­на і є тим натхненником, який може усе це структуризувати. 20 років працювала сценаристом на телебаченні, тому вміє розставити вчасно всі акценти, де тре­ба. А загалом підтримуємо одне одного і даємо одне одному цінні поради.

— Кажете, різне буває… А як по­сваритеся, хто першим іде на перемир’я?

— Переважно я (сміється. — Г. Я.). Але це моя думка. Бо якби запитали про це у моєї дружини, вона б сказала: «Та скіль­ки разів я так само перша мирилася…». У деяких речах я можу бути дуже лояль­ним, бо у мене немає такої критичної впертості, щоб не зрушити з місця. Ло­яльно ставлюся до багатьох речей, щоб не викликати конфлікт, бо розумію, що до добра це не доведе. Треба завжди знаходити мудрі рішення. Завжди став­лю мудрість вище від розуму.

— Не секрет, що у вас закохується багато дівчат. Як до цього ставиться ваша дружина? Ревнує?

— Абсолютно спокійно ставиться, бо розуміє, що це частина моєї роботи. Вона багато працювала з різними тала­новитими людьми на телебаченні, тож добре знає специфіку роботи, має чу­дову інтуїцію.

— Ваша донечка, коли була ма­ленька, страшенно вас ревнувала до чужих тьоть. А як тепер?

— Ой, пригадую, були такі моменти, що вона ревниво ставилася навіть до тих, хто просто підходив сфотографу­ватися. Анастасія і досі, якщо бачить, що чужа тьотя підходить до тата і обі­ймає «до знимки», відразу стає третьою в кадр. Каже: «Я також хочу з татом сфо­тографуватися!».

— Добре, що хоч не копає…

— Я чув про такі випадки. У нас до цього не доходило, бо Анастасія — до­бре вихована дитина. Але може підійти і сказати: «Це — мій тато!».

— Під час концертів трапляються курйозні випадки…

— Багато смішних і цікавих історій було, коли ми їздили з концертами з во­кальним гуртом «Орфей». Пригадую, на одного з нас під час концерту в амфіте­атрі сів жук. Тоді сміялися всі так, що аж животи боліли, бо артист бігав по сце­ні і благав, щоб з нього зняли того жука. У залі сиділи французи, ото вже ми їх розвеселили. Курйози трапляються і під час «зелених» концертів (крайній кон­церт у серії гастрольних концертів. — Г. Я.), коли музиканти роблять одне одно­му маленькі «підкольчики». Але бажано, щоб цього не розуміла публіка. Тоді це буде гарно. Наприклад, хтось дуже го­лосно співає у хорі, хор весь розходить­ся, «соліст» залишається сам. А публі­ка розуміє, що це такий режисерський хід… Хоча у нас були доволі жорсткі «зе­лені» концерти. Пригадую, у Києві наші техніки зробили музикантам і мені та­кий неприємний подарунок: у гітарис­тів були перемотані струни шнурівка­ми. Гітаристи виходять грати, концерт починається, а струни перемотані шну­рівками від черевиків! Бек-вокалісти отримали в моніторну лінію гітару — тобто себе не чули, а чули тільки гіта­ру… Я не розумів, що відбувається. Кла­вішнику запхали сірникові коробки під клавіші, щоб він не міг натиснути, але найбільше від цих приколів потерпів ба­рабанщик — йому у малий барабан на­сипали перцю. І він як бахнув — перець полетів в очі, ніс, вуха, тож він ледве до­грав твір. Я, звісно, потім сварився з на­шими техніками, пояснював, що «зеле­ний» концерт — це весело і дотепно, але не настільки, щоб його зірвати. Від «зе­леного» концерту артисти мають отри­мувати задоволення.

— Без якого ритуалу ніколи не ви­йдете на сцену?

— Перед початком концерту знахо­джу місце, де можу кілька хвилин побу­ти у спокої, помолитися і налаштувати­ся, попросити у Всевишнього, щоб усе відбулося гарно, щоб Бог дав мені сили і натхнення…