«У конкурсах багато разів програвав. Але це лише додало мені бійцівського духу»

Йому лише 26 років, але його впертості та наполегливості можна позаздрити. І повчитися. Соліст Національного театру оперети України та Муніципальної академічної хорової капели імені Ревуцького Дмитро Воронов переміг в онлайн-конкурсі American Protege. А тепер готується виступити на престижній сцені Карнегі Голл. Пригадую, два роки тому на першому Міжнародному конкурсі «Пам'яті Мусліма Магомаєва», інформаційним медіапартнером якого є газета «Високий Замок» (конкурс молодих виконавців щороку відбувається у Трускавці), Дмитро Воронов не посів жодного призового місця. Тож щиро здивувалася, коли наступного року серед учасників знову побачила Дмитра. «От упертий!» — подумала тоді. За рік Дмитро «виріс». Це високо оцінили члени журі. Дмитро на цьому не зупинився. Маючи дві вищі освіти, поїхав штудіювати вокал до Франції. Про конкурси, бажання вчитися та неймовірну підтримку батьків Дмитро Воронов розповів журналістці «ВЗ».

— Дмитре, ви — перемо­жець онлайн-конкурсу American Protege. Що це за кон­курс і які перспективи перед вами відкриває ця перемо­га?

— Цей конкурс в Амери­ці проводять восьмий рік по­спіль. Я — перший український вокаліст, який переміг у ньому. А тепер маю право там висту­пити. Коли випадає така мож­ливість показати себе світові, представити свою рідну країну, це надважлива перспектива. Добре, коли дають міжнарод­ну підтримку творчим людям, які пропагують не лише власне бачення своєї культури на сві­тових сценах, а й демонстру­ють світові, наскільки наша країна багата голосами і твор­чими людьми.

— Що треба для того, аби взяти участь у конкурсі?

— Насамперед пройти онлайн-відбір. Для цього необ­хідно надіслати певну кількість відео, запис на яких має бути лише одним дублем, без нарі­зок і фільтрів, а також без об­робки звуку. Має бути лише голос у супроводі фортепіано. Я надіслав два записи — арію графа Альмавіви з «Весілля Фі­гаро» Моцарта та арію П’єро композитора Еріха Корнголь­да. Це зовсім різні за настроєм та специфікою арії, бо Моцарт — класична арія, а Корнгольд — це постромантизм. Хотів по­казати не лише голосовий ді­апазон, а й діапазон настрою і почуттів.

— А перед тим була участь у Міжнародному конкурсі вокалістів «Пам'яті Мусліма Магомаєва», у якому ви дві­чі брали участь. У першому не отримали призового міс­ця, тож була подивована, коли наступного року знову побачила вас серед учасни­ків. Ви завжди такий впер­тий і наполегливий?

— Так вже склалося, що я у собі виховав таку впертість і наполегливість. Незважаючи на результат, знаю, що маю йти далі. Я програвав багато разів. Брав участь у різних конкурсах, у тому числі у Литві, прослухо­вувався у варшавську моло­діжну програму оперного те­атру. Попри поразки, щоразу це мені додавало якогось бій­цівського духу. Свого часу від­відував секцію зі східних єди­ноборств, це також мені дуже допомогло: поразка або ламає твій дух, або підсилює. У моє­му випадку так вийшло, що це мене саме підкріпило і додало впевненості йти далі. Хотів до­вести, що я чогось вартий.

— На І І конкурсі «Пам'яті Мусліма Магомаєва», який торік відбувся у Трускав­ці, ви отримали, окрім дру­гої премії, ще й особливий приз — можливість виступу на світовій сцені у Карнегі Голл. Чи сподівалися на та­кий «джекпот» і що відчува­ли у той момент?

— Про те, що серед нагород буде цей приз, довідався не­задовго перед конкурсом. Ще тоді подумав: як би було добре його отримати. Дуже його хо­тів! Навіть більше, ніж просто перемогти на цьому конкур­сі. І у мене постала мета — зі­рвати той «джекпот». Налашту­вався і вимолив у Всевишнього дати мені такий шанс. Багато перед цим репетирував і мак­симально виклався на конкур­сі. Правда, був нюанс: мені треба було відлучитися у пе­ріод самого конкурсу до Киє­ва, бо я працював одночасно у Театрі оперети та при капелі Ревуцького у квартеті «Імпре­сіо». Давно був запланований концерт з квартетом, який я не міг пропустити, бо якщо один співак випадає, концерт мож­на скасовувати. Тому попросив членів журі конкурсу Магома­єва дати мені шанс заспівати другий тур екстерном. І мені пішли назустріч: після першо­го туру, того ж дня, члени журі заслухали мій виступ, за що їм безмежно вдячний. Які емоції відчував, коли під час нагоро­дження назвали моє прізвище? Не міг повірити своєму щастю, думав, це сон. Але внутрішній голос мені казав: Дмитре, але ж ти так про це мріяв, ти ж до цього йшов… Я настільки роз­хвилювався, що не міг дібрати слів, щоб подякувати за ту не­ймовірну довіру. Я був, як ра­кета, готовий злетіти зі сцени.

— На коли призначений ваш виступ на сцені Карне­гі Голл?

— У зв’язку з карантином, організатори виступу зміню­вали дати кілька разів. Нара­зі призначено мій виступ на 27 червня 2021 року.

— Для поїздки до США тре­ба мати великі гроші…

— Вдячний громадському активісту та продюсеру Іри­ні Самсоненко, яка посприя­ла у здійсненні моєї мрії, од­нак сподіватися на фінансову підтримку деяких організацій, мабуть, не варто. Більшість ор­ганізацій, які ще до каранти­ну могли б допомогти, зараз і самі перебувають у непростих фінансових умовах. Але вже так склалося у моєму житті, що я звик розраховувати тільки на себе.

— Донедавна ви були во­калістом Національного теа­тру оперети у Києві, а тепер, маючи за плечима дві вищі освіти і роботу у столично­му театрі, стали студентом французької консерваторії у Марселі. Чому вирішили далі вчитися?

— Якось одна людина мені сказала: «Я все життя вчуся. І ніколи не зупиняюся. Які б ре­зультати не мав, чого б я не до­сяг, постійно навчаюся. У мене є здоровий самокритизм, який не дозволяє мені зупинятися». Беручи участь у різних кон­курсах, не раз чув думку суд­дів: «Вам не вистачає європей­ської манери виконання». Це стало другою причиною того, що я вирішив вчитися ще. Щоб почерпнути європейську шко­лу вокалу, і поїхав до Марселя. Муслім Магомаєв, для прикла­ду, також довший час навчав­ся в Італії, що дало йому змогу відкрити у собі самобутність та індивідуальність. У більшості випадків співаки намагаються копіювати когось, кого довший час слухають, бо найважче від­найти себе, свій тембр, енер­гетичний індивідуальний по­сил.

— За навчання за кордо­ном треба платити. А ще по­трібні кошти на проживання-харчування. Вам доводиться працювати?

— Ще коли був в Україні, від­кладав для цього у «навчаль­ну скарбничку». Брав участь у багатьох концертах, не цурав­ся підзаробітку. В Україні так склалося, що культуру не осо­бливо фінансують, особливо зараз тяжко. Через це бага­то культурних митців, як і осві­тян, намагаються створювати власні проєкти і шукати додат­кові джерела надходження фі­нансів. Попри те, що приїхав до Франції не з порожніми ки­шенями, все одно доводиться шукати додаткового заробіт­ку. А це — чорна робота. До­водиться і прибирати, і ван­тажити. Це такий переломний момент, який також треба пе­режити.

— Добре володієте англій­ською, а тепер для навчання доводиться посилено штуді­ювати французьку…

— Спочатку в Україні фран­цузьку вивчав самостійно. Мі­сяць перед виїздом до Франції ходив до репетитора, а у Мар­селі вивчаю і самостійно, і від­відую муніципальні курси для студентів, які повністю фінан­сує місто.

— Коли відкрили у собі та­лант співака, адже у дитин­стві закінчили музичну шко­лу по класу акордеона?

— Класичною манерою впер­ше почав співати під час на­вчання у Національному пе­дагогічному університеті імені Драгоманова на факультеті «Інститут мистецтв». Я вступив у цей заклад як акордеоніст. Одним із обов’язкових пред­метів під час навчання був во­кал. Безмежно вдячний сво­єму викладачу — професору Людмилі Тоцькій, яка відкри­ла у мені цей талант. Вона тоді сказала: «На акордеоні завжди зможеш грати, а з вокалу маєш задатки, маєш гарний тембр. Думаю, ти будеш заробляти голосом». Її слова стали про­рочими, бо з року в рік я вдо­сконалювався. Бакалавратуру закінчив як акордеоніст, а до магістратури вступив як вока­ліст і навчався у її класі. Якось я їй сказав: «Людмило Олексі­ївно, не мине багато часу, як я вас запрошу на свою прем’єру у театрі». Слова дотримав: у спектаклі «Біла ворона» Націо­нальної оперети України одну з головних ролей виконував я. Запросив Людмилу Олексіїв­ну. Після спектаклю вона мені пригадала ці слова.

— У вашій родині ще хтось співає?

— Я перший, хто співає про­фесійно. Мої батьки — скромні люди з технічною освітою. За­вдячую їм за те, що вони ні­коли не обмежували мене у моїх вподобаннях. Вислів мого батька став для мене життєвим кредо: «Усе у житті треба роби­ти з любов’ю та душею». Якби не підтримка батьків, я б, ма­буть, не займався улюбленою справою.